Ато Болдон: «Я присвятив себе одній меті – спринту»

Американця Ато Болдона, який протягом чотирьох Олімпіад здобував медалі у спринтерських дисциплінах легкої атлетики для Тринідаду і Тобаго, неможливо не пам’ятати. “Пригадуєш, це той хлопець, який біг щоразу в інших окулярах, у нього ще були з ріжками, як у равлика”, - після такого прозорого натяку навіть той, хто бачив забіги за участі Болдона випадково, миттєво його згадає. Самого Ато веселять такі алюзії. Адже “золото” чемпіонату світу-1997 на 200 м і чотири олімпійські медалі (дві “бронзи” на 100 м і 200 м Атланти, “срібло” на 100 м і “бронза” на 200 м Сіднея) — суттєва підстава для довгої пам’яті. Разом з Карлом Льюїсом, Френком Фредеріксом та Усейном Болтом Ато прославився тим, що здобував олімпійські нагороди одночасно на 100 і 200 м.

 

- У моєму житті не було яскравих подій, подібних до перемог на біговій доріжці, - каже Ато Болдон. - Легка атлетика — величезна частка мого життя. Я вже не змагаюсь, тож медалі нагадують мені про найяскравіші миті кар’єри. Я присвятив себе одній меті — спринту, і досягнув результату. Це стало важливим і для моєї батьківщини — Тринідаду і Тобаго, тому що до моїх медалей в Атланті 1996 року у нас не було олімпійських нагород протягом 20 років. А з того знакового 1996-го жодні Ігри не минають для моїх співвітчизників без нагород. Мої досягнення стали хорошим прикладом для юних спортсменів. “Йому це вдалося, - кажуть вони. - Чому ж не спробувати і нам?” На чемпіонаті світу-2001 збірна Тринідаду і Тобаго стала в естафеті бронзовим призером. Я потім не випускав з поля зору тих молодих хлопців, і вони двічі ставали призерами Олімпійських ігор.

 

- Ви можете пройти непоміченим вулицями рідного міста?

 

- Зберігати інкогніто не вдається не лише у рідному місті, а й у багатьох інших куточках світу. Добре, що мене пам’ятають і шанують навіть через десять років після завершення кар’єри.

 

- Пам’ятаєте той момент, коли вирішилась ваша доля — бути футболістом чи легкоатлетом?

 

- Це неможливо забути. Мені було 16. Мої батьки розлучилися, і мама вирішила, що тепер ми житимемо у США. Так ми з братом опинилися у Нью-Йорку. Я грав у футбол. Але одного разу після тренування мене зупинив тренер з легкої атлетики: “Давай подивимося, чи зможеш ти швидко бігати на доріжці”. Мені подобалося ганяти м’яч. Вагався, але зрештою зробив правильний вибір.

 

- Джо Трупіано, переманюючи вас у легку атлетику, обіцяв олімпійську медаль?

 

- Ні, ніяких обіцянок не було. Тоді у нашій команді були хлопці з Ямайки, Тринідаду і Тобаго, інших країн, які стали моїми друзями. Мені подобалося на тренуваннях обганяти їх. Я виконував усі настанови тренера, і він сказав, що колись мої мрії стануть реальністю. Я повірив йому...

 

- Лише одиницям вдалося досягти високих результатів відразу на двох спринтерських дистанціях — 100 і 200 м...

 

- Більшість атлетів здобувають славу на 100-метрівці, виборюючи звання найшвидшої людини на планеті. Це найпрестижніша дистанція, стати чемпіоном у бігу на 100 м — межа бажань більшості спринтерів. Інші обирають для себе 200 м, приділяючи всю увагу саме цій дисципліні, тому що фізично спроможні пробігти її краще за 100 м.

 

- Ви стали учасником Олімпійських ігор в Барселоні у юному, як для легкої атлетики, віці — 18 років. Які враження залишили ті події?

 

- Мене тоді жорстоко “побили”: я “вилетів” уже після першого раунду. Це було хорошим початком кар’єри, тому що я був розлючений через свій результат. Я почав несамовито тренуватися, ще більше, ніж раніше. І уже через місяць став чемпіоном світу серед юніорів одночасно на 100 і 200 м — до мене це не вдавалося нікому.

 

- На наступних Іграх в Атланті ви стали володарем двох бронзових нагород. Як ви їх сприйняли — як досягнення чи розчарування?

 

- Якби це було можливо, я би ще раз пробіг ту стометрівку. Френк Фредерікс виграв у мене лише 0,01 секунди. Переможцю Доновану Бейлі я поступився 0,06. Я повинен був перемагати. Але втратив концентрацію. Френкі та Донован були досвідченішими за мене, у них в житті уже були фінали, за рівнем напруги схожі до того. У тому фіналі я був наймолодшим. І був готовим бігти, показувати високий результат. Але ось до олімпійського хвилювання не підготувався. Не зумів зберегти мозок холодним. А для перемоги на 200 м був надто молодим...

 

Через чотири роки у Сіднеї почувався упевнено і невимушено. Той забіг на 100 м був першим олімпійським фіналом для Кіма Коллінза, тож тепер він нервував, дивлячись на мене, а також на мого хорошого друга Моріса Гріна, з яким ми разом тренувалися і полюбляли проводити дозвілля. На жаль, до Ігор-2000 я не встиг відновитися після травми. Якщо би мені вистачило розуму пожертвувати 100-метрівкою заради перемоги на 200 м, шанси на “золото” були б вищі. А так я поскупився. Через свою жадібність замість одного “золота” взяв “срібло” і “бронзу” (сміється).

 

- Ви з Морісом Гріном тренувалися у Джона Сміта. У чому причина його фантастичного успіху? Одному тренеру пощастило працювати відразу з двома обдарованими атлетами? Чи ваш наставник розробив унікальну методику?

 

- Є багато прикладів, коли хлопці з однієї команди роблять погоду у фіналах чемпіонатів світу і Олімпійських ігор. Джастін Гетлін і Шон Кроуфорд. Усейн Болт і Йохан Блейк. У Сіднеї у фінал на 100 м пробилися троє з нашої групи: я, Моріс Грін, а також Джон Драммонд. Великі перемоги нерідко ідуть поруч. Чому ми свого часу були найкращими у світі? Тому що ходили на тренування щодня, п’ять разів на тиждень. У спринті неможливо й недоцільно тренуватися двічі на день. Спринт потрібно бігати “свіжим”. Нам цілком вистачає двох годин підготовки і трьох годин роботи на доріжці.

 

- Ви зізнавалися, що чемпіонат світу в Афінах приніс вам не так радість перемоги, як розчарування: не змогли зробити коло пошани з прапором. Чому?

 

- Тому, що федерація Тринідаду і Тобаго абсолютно некомпетентна. Я віддав усі сили, щоб принести своїй країні перемогу, а чиновники навіть не напружилися, щоб подати мені прапор для кола пошани. Де усі вони були на той час? Досі цього не знаю. Згодом офіційні представники сказали, що прапор для такої нагоди слід було підготувати моїй мамі (сміється). Та я на те відповів: “Ні. Моя мама — із Ямайки”.

 

- Якби можна було поміняти усі ваші олімпійські медалі лише на одну — золоту, ви б погодилися?

 

- Ні (після тривалої паузи). Я б поміняв дві на одну золоту, а всі не віддав би нізащо (сміється). Олімпійська “бронза” дорожча для мене навіть за “золото” чемпіонату світу. Чемпіонати проходять раз на два роки, а Олімпіада для спринтера — зоряний час, де ти повинен показати, чого вартий як спортсмен. Моя кар’єра склалася успішно навіть без олімпійського “золота”. Я бігав довго і постійно завойовував медалі. Тому ні про що не шкодую... Тепер я люблю швидко їздити. Або ж сидіти за штурвалом літака.

Олена САДОВНИК, «Високий замок»