Наталія Добринська: «Сподіваюсь, моє ім’я допоможе зробити модною українську легку атлетику»

Олімпійська чемпіонка Пекіна з легкоатлетичного багатоборства, рекордсменка світу у приміщенні Наталія Добринська офіційно оголосила про завершення спортивної кар’єри. На НСК «Олімпійський» у перерві футбольного матчу між «Динамо» та «Іллічівцем» уболівальники бурхливими оплесками проводжали улюблену доньку Королеви спорту у неспортивне, позбавлене ударної дози адреналіну, але попри те не менш насичене життя.

 

 

- Я сама неодноразово ставила собі це питання. А потім дивилася на нашу молодь: усі вони гарні, статні. Народженні перемагати. Мабуть, річ у тім, що в Україні занепадає масовий спорт, ми не можемо обирати найкращих з кращих. Ось, наприклад, у Німеччині на першості країни серед юнаків і дівчат лише у багатоборстві змагається понад 30 спортсменів. І так у кожному виді. Чемпіонат країни там триває близько тижня, швидше вони ніяк не можуть оглянути перспективну молодь. У нас же за медалі змагаються від сили двоє-троє. Коли дівчина розуміє, що вона — найкраща у своїй країні, стимулу нарощувати оберти у неї немає. А потім така «зірка» приїздить на чемпіонат світу і уже зі старту бачить: щонайменше 20 суперниць випереджають її за всіма статтями. Таке відкриття може зламати тонку дитячу психіку. А ось у запеклій конкуренції обов’язково народиться чемпіонка.

 

Проблеми у нашому спорті були завжди: щоразу бракує коштів на якісний інвентар чи на поїздку на змагання. Але якщо спортсмен упевнений у собі, має досвід внутрішніх змагань і понад усе хоче перемогти, він обов’язково досягне свого. Ми усвідомлюємо: сьогодні молодь, так само, як і ми у свій час, перемагає не завдяки, а всупереч. У нас мало стадіонів і зовсім немає спеціалізованих легкоатлетичних шкіл, проте є чудові тренери, які знають, як виростити чемпіона. Є талановиті діти, однак їхні батьки зазвичай не зацікавлені у спортивному розвитку своїх нащадків. Чому перемагали ми? Ми не знали, що таке комп’ютер, і дозвілля у нас асоціювалося з вулицею і фізичною активністю. А потрапивши одного разу на стадіон, ми горіли бажанням чогось досягти. Сучасні ж діти величезну частку свого дозвілля проводять у віртуальному світі.

 

 

- Захопилася гольфом. На перший погляд, ця гра здається простою, але, взявши ключку в руки, розумієш, якої філігранної техніки вимагає у професійних гравців у гольф кожен удар. Я одержую задоволення від самої гри, про перемоги поки що і не думаю. Спорт навчив мене, що перемоги приходять лише з досвідом.

 

 

- Так. Але мій азарт обмежується постановкою мети і її досягненням. Я ніколи і ні на що не б’юся об заклад. Тим паче, ніколи не піду розважитися у казино чи випробувати везіння на ігрових автоматах. Мабуть, для цього я надто прагматична.

 

 

- Під настрій. Коли є натхнення, я розкладаю мольберт і можу довго малювати, заглиблюючись у себе. Поки що моя найкраща картина ще не написана. Коли малюю, я забуваю про все на світі. І навіть не думаю, що ж саме хочу зобразити. Я поглинаю у змішування фарб, мене вражають уже самі відтінки кольорів.

 

 

- Поки що мої картини далекі від досконалості. Але це цікаво. Я навіть думала про те, щоб повчитися малювати у професіоналів, обрати якусь одну техніку, яка би найкраще відповідала моєму характеру. Чи просто знайти себе: щось таке, що дозволить виразити своє внутрішнє «я», відрізнятиме від інших.

 

 

- Я купила губну гармошку і сказала собі: «Якщо навчуся на ній грати, наступною покупкою буде гітара». Трішки навчилася — не стільки грати, як забавлятися музикою. І гітару таки придбала. Стоїть у куточку, прикрашає мою кімнату. Навчитися грати на гітарі — це моя дитяча мрія. Але якось не вийшло. Любов до музики мені передав дідусь, який щоразу привозив нам з сестрою сопілки, гармошки. Без музичного інструменту не приїздив він жодного разу. А одного разу привіз фортепіано, яке досі стоїть у квартирі батьків. На ньому  ніхто не грає. Воно служить прикрасою, пам’ятною річчю, яка в оселі створює настрій.

 

 

- З особливою теплотою згадую своїх друзів. Про те, як вони уболівали і підтримували мене. Про свій стан і внутрішні переживання під час виходу у кожен сектор чи на доріжку. Юнацький чемпіонат світу дивилася з посмішкою: діти виходили на доріжку з таким серйозним поглядом, сконцентровані, як у звичайному житті вміють робити навіть не всі дорослі. А після фінішу показували кожен на свою майку з гербом країни, усім своїм виглядом демонструючи, що виступають за свою державу і страшенно цим пишаються (посміхається). Ми, мабуть, були такими ж.

 

Для багатоборця найважливішим видом є перший у програмі — бар’єрний біг. Правду кажуть: як розпочнеш роботу, з таким настроєм і завершуватимеш. Не менш важливими є і заключні 800 м, які розставляють крапки над «і». Для усіх нас ця дисципліна є найважчою. Неодноразово думала: ну що там такого — пробігти два кола? Що може статися? Але коли змагання тривають з ранку до вечора протягом двох днів, на обличчі усіх учасниць читається тільки одна думка: «Не добіжу!» Перед стартом боїшся, женеш нав’язливі думки. А в підсумку усі чудово пробігають, ми вітаємо одна одну і сміємося з власних спільних страхів, які вганяли у холодний піт лише дві хвилини тому.

 

 

- Я зрозуміла одну річ: якщо не любиш того, чим займаєшся, ти ніколи не досягнеш успіху. Колись мені не вдавалося далеко штовхати ядро. Я дивитися на нього не могла, кожне тренування зі штовхання було для мене мукою! А потім я переконала себе, як це цікаво і приємно. З того часу саме штовхання ядра стало моєю козирною картою, у цій дисципліні я набирала багато очок. Ядро вимагає ювелірної техніки. У техніці штовхання є безліч деталей, які неможливо пояснити, лише відчути. Коли я відчула «контакт», «близькість» з ядром, воно почало летіти так далеко, як я навіть і припустити не могла. З приладом я не розмовляла, як це роблять деякі інші атлети. Просто намагалася злитися з ним, відчути його продовженням себе.

 

 

- Передусім, природною. Не шукати еталонів, а бути такою, як є. А ще мати гарний вигляд і хоч трішечки бути спортивною. Не обов’язково щодня бігати кілометри чи тягати гантелі з перекошеним обличчям. Просто любити себе і проводити дозвілля активно і із задоволенням. Фітнес, ранкові чи вечірні прогулянки і пробіжки, плавання — спорт такий різноманітний, кожна жінка може знайти собі заняття не лише для тіла, а й для душі. Коли у тебе є хобі, ти почуватимешся щасливішою, а значить, цікавішою для людей, зокрема чоловіків.

 

У кожної з нас є власні недоліки. А якщо немає, ми обов’язково їх собі вигадаємо (сміється). І ось коли жінці вдається стати трішечки кращою, позбутися хоч одного недоліку чи комплексу... Це дуже нелегко. Передусім потрібно не боятися змінюватися. Не можу похвалитися, що подобаюсь собі цілком і повністю. Колись здавалася собі нерішучою, в певні моменти не могла сказати те, що хотілося і що було би доречним. Такі дрібниці можуть отруювати життя. Але ти почуваєшся переможницею, хоча б раз переступивши через власну слабкість.Тепер я знаю, чого хочу, тому особливо не коливаюся.

 

 

- За два тижні до старту мені стабільно снилося, що я ніяк не можу знайти свої шипівки. Це один з найбільших жахів, який може уві сні побачити спортсмен. Також сняться стрибки — далекі і потужні, або високі і майже невагомі. Окремі види багатоборства я і досі бачу уві сні. У спортивному житті ознакою вдалого виступу на змаганні було море. Якщо насниться блакитне і прозоре, це означало, що перемога буде моєю. А загалом мені подобається Червоне море. Одягаєш маску і трубку і йдеш дивитися підводний «телевізор». Танець яскравих рибок і зовні незворушні корали — це здавалося вершиною щастя. Можливо, це пов’язане з тим, що море у мене було після завершення виснажливого сезону, коли сил не залишалося ні на що більше, як зануритися у тепле море.

Розмовляла Олена САДОВНИК, для «Високого замку»