_pictogram.svg.png)
18-19 листопада В’ячеслав Римко взяв участь у Всесвітній конференції з метання списа. Про що йшла мова під час лекцій, які секрети своїх тренувань відкрили топ-спортсмени і тренери читайте у першій частині інтерв’ю. У другій ми поговорили про Центр олімпійської підготовки й особливості роботи В’ячеслава Вікторовича з його групою спортсменів та багатоборцями Анною і Олексієм Касьяновими.
Конференція відбувалася на території центру олімпійської підготовки. В Україні якраз говорять про необхідність створення таких центрів. Які б поради чи побажання на прикладі побаченого в Куортане могли б дати відповідальним за це питання людям?
Головна порада від мене як тренера, який щоденно зіштовхується з проблемою поганого покриття в манежі в Броварах і відсутністю інвентаря, це почати будувати. Центр у Куортане колосальний. Це не просто центр підготовки, це одночасно і центр відпочинку й оздоровлення. Іншими словами, центр олімпійської підготовки і курорт, два в одному. Вся територія знаходиться в екологічно чистій зоні, у лісі. Це як у нас база у Конча-Заспі, тільки значно масштабніше.
Поряд є велике, надзвичайно красиве озеро. На території розташовані дерев’яні двоповерхові будиночки у фінському стилі з кімнатами з душем, санвузлом, є ще окрема будівля готелю, великий ресторан з кількома залами. У них є боулінг. Я спочатку подумав, що це для розваг, але як з’ясувалося, туди навіть приїжджають на збори люди, які займаються цим видом спорту.
Але головне для нас це, звичайно, легкоатлетична інфраструктура. На території центру є манеж, басейн і сауни. Сауни у Фінляндії взагалі чи не в кожному будинку. Є поле для метань. А що мене здивувало і чого я жодного разу не бачив, це те, що у них поряд є два сектори для метання спису: одна доріжка з м’яким, інша – з жорстким покриттями. Спортсмени можуть обирати, на якому покритті їм зручніше метати. От це те, що можна було б порадити в Україні.
Повертаючись до манежу, не можу не відзначити ту кількість списів і м’ячів, яка у них є. Це списи різної ваги, навіть 400-грамові. І не якісь дешеві, а фірми Nordic, одного зі світових лідерів у даній галузі. І ці списи і діти, і дорослі спортсмени спокійно метають не лише в поле, а навіть у стіну в манежі! У нас же такі списи є хіба що у спортсменів топ-рівня.
До речі, у Куортане були представники Nordic. Як такої презентації списів не було, але вони розповідали про новинки. У кожного списа є маркування, тобто вони розраховані для метань на різну відстань. Наприклад, є списи більш м’які, які летять не надто далеко, а є «95-ки», тобто ті, які потенційно можуть летіти дуже далеко, на 95 метрів. Але при цьому вони жорсткі, як арматура, і не прощають жодних огріхів у техніці. Представники Nordic говорили про те, що саме ці списи не виправдовують себе і зараз вони розробили і вже протестували списи, якими потенційно можна буде метати на 100 метрів. За їхніми словами, людині це під силу. Говорячи про кидки за сто метрів, теж був цікавий момент, коли у Томаса Рьолера і Теро Піткамякі запитали про те, чи могли б вони жіночим списом метнути так далеко. На що ті відповіли, що це цілком можливо. А зі слів Теро, я так зрозумів, що для нього це не є проблемою і вин раніше робив це на тренуваннях.
Також у манежі є окреме місце для тренування метальників списа, молота, диска, штовхання ядра. Я вперше побачив, як у манежі в стіну метають молот. Там безліч тренажерів, для кожного свої. Деякі я вперше побачив у своєму житті і навіть до кінця не зрозумів принципу їхньої дії.
Масаж, йога чи ще що для них не проблема. Якщо говорити про інші засоби для відновлення, то у них також є кріокамера. Ми з колегами зі США і Канади вирішили випробувати її на собі. Як з’ясувалося, такого немає не лише у нас, а й у них. Ця кріокамера нагадує сауну, але з морозом. Є три кімнати: у першій -30 градусів, у другій -60, а у третій уже -110 і стоїть туман. У заключній кімнаті потрібно простояти дві хвилини і, маю сказати, досить швидко почало вже трусити від холоду. З одягу на тобі лише шорти. Ще видають спеціальні капці, які нагадують валянки, тільки короткі, товсті рукавиці і шапку. Після того, як виходиш звідти, починаєш відігріватися, самопочуття і справді дуже хороше, відчуваєш свіжість. Єдине, після кріокамери не можна йти в сауну. Тобто ці два способи відновлення не можна поєднувати між собою.
Ще цікаво було пограти у фрісбі-гольф. Я вперше таке бачив. У лісі є майданчики, розміром десь півтора на півтора метри, і корзини, які можуть бути розташовані десь між дерев на відстані 100-150 метрів чи більше. Завдання, за мінімальну кількість кидків закинути фрісбі у корзину. Одне коло займає десь півгодини. Бувало таке, що людина в метрі від корзини не могла у неї потрапити. Доводилося знову і знову повторювати спробу. У когось тарілка залітала у кущі, потрібно було за нею лізти і звідти виконувати кидок. У когось падала в калюжу. Одним словом, було справді весело і цікаво.
Поки ходили лісом, побачив як кілька молодих тренерів бігали кроси з групами маленьких діток. Тренери щось цікаве їм розповідали, ті сміялися. Мене це навіть пройняло!
У вашій групі, маю на увазі групу вашої сім’ї, є атлети різного віку. Які плани у них на зимовий сезон, чи братимуть у ньому участь?
Мій тато, Віктор Володимирович, працює вже з дорослими спортсменами, серед яких Дмитро Косинський і Катерина Дерун. І ми всі знаємо яких результатів вони досягли. Але можу сказати, що без моєї мами, Валентини Олександрівни, їх би не було, як не було б і Олександри Зарицької, і Олексія Лепеля. Я добре пам’ятаю, як вона працювала з Катею, як підтримувала її у складні моменти. Мала безмежне терпіння для роботи з Зарицькою, яка, відверто кажучи, була не надто простою дитиною. Моя мама – це саме та людина, яка якнайкраще може працювати з дітками, розуміє їх, має до них підхід, допомагає їм дорости до того рівня, коли вони вже можуть перейти у доросліший спорт і показувати там високі результати.
Я ж працюю, зокрема, з Олександрою Зарицькою і Олексієм Лепелєм. Олександра була четвертою на юнацькому чемпіонаті Європи цього року і встановила там юнацький рекорд України. Олексій також вийшов до фіналу, був сьомим. Їм обом надзвичайно сильно подобаються тренування. Після чемпіонату Європи, коли вони побачили, що можуть скласти гідну конкуренцію на міжнародній арені, у них з’явиласяще більша мотивація. У нас з ними домовленість про те, що якщо вони не встигатимуть з навчанням, то будуть звільненні від тренувань, поки не виправлять оцінки і не здадуть теми. Такий принцип діє для всіх у групі. А ще ми любимо з ними об заклад битися. Наприклад, з Олексієм уклали парі на три кілограми бананів, що він метне 800-грамового списа на 70 метрів на зимовому чемпіонаті України. Це та відстань, на яку у 17 років метав Піткамякі. З Зарицькою на кілограм шоколаду, що метне там же 600-грамовий спис на 56 метрів. Такими парі, можливо, у чомусь трішки дитячими, я їх стимулюю і це робить процес тренувань навіть цікавішим. Насправді, приклад Піткамякі – це приклад того, що з таких спортсменів, якими є наші учні зараз, виростають такі чемпіони. І у них є всі шанси теж досягти успіху.
Я не можу говорити про Катерину і Дмитра, адже вони не в моїй групі, але діти і юні спортсмени завжди дуже чекають змагань. Влітку у них часто на період чемпіонатів випадають екзамени, тому для нас чемпіонат України взимку це, так званий, «must do». І Олександра Зарицька, і Олексій Лепель готуються до нього.
З минулого року ви також почали працювати з багатоборцями Анною й Олексієм Касьяновими. Які особливості роботи з ними?
Я їм підказую, даю поради. Співпраця з ними – це справжнє задоволення. Я часто їх ставлю у приклад своїм спортсменам. Це чемпіонка світу і багаторазовий призер чемпіонатів світу у приміщенні, чемпіонатів Європи, але вони завжди виконують все те, що їм говориш. Вони надзвичайно відповідальні. Коли їдуть на збір, завжди просять, як вони це називають, домашнє завдання. Якщо їм щось не вдається, надсилають відео, просять підказати, на що звернути увагу, що виправити. Ось простий приклад. Олексій має певні проблеми з гнучкістю, а вона, як я вже говорив, для метання списа дуже важлива. Він навіть на місток не може нормально стати. Після закінчення сезону вони з Анею поїхали відпочивати, і перед цим Льоша запитав мене, яку б вправу я йому порадив виконувати на відпочинку. Я сказав, щоб він навчився робити місток. Сказав – і забув. Коли Аня надсилає мені фото: Олексій, упершись ногами у якусь стіну, стоїть на містку. І підпис про те, що так щодня. Ви уявляєте, наскільки це професійні і відповідальні люди?! Вони вже повернулися і ми продовжимо працювати. Проблема багатьох багатоборців у тому, що їм трішки не так, як списометальникам, ставлять техніку. І ось над виправленням цього моменту ми і намагаємося працювати. Минулого року Аня вже встановила особистий рекорд. Сподіваємось, далі буде лише краще.
