Юрій Тумасов про Олександра Олексійовича Шурепова

Ми продовжуємо публікацію серії матеріалів, присвячених історії української легкої атлетики. На черзі – розповідь Заслуженого тренера СРСР та України Юрія Тумасова про одного з найвидатніших керівників в історії ФЛАУ Олександра Шурепова.

 

Про цю людину можна багато говорити і писати, але краще прочитати книгу “Я люблю тебя, жизнь”, що її написала дочка Олександра Олексійовича — Ольга Шурепова,  яка вийшла друком у видавництві НПФ “Славутич - Дельфін” 2011 року тиражем 300 примірників. Більша частина видання подаровано авторкою друзям, а їх у родині Шурепових багато, то ж книжка тепер стала майже недоступною для більшості любителів легкої атлетики.

 

Цікава подробиця. Моя дочка - викладач Київського національного університету технології та дизайну, була приємно здивована, почувши від студентів схвальні відгуки про цю книжку та бідкання про неможливість познайомитися особисто з її змістом. Після чого принесла їм для прочитання примірник — з автографом автора.

           

З дозволу Ольги та на правах людини, яка з кінця 60-х років минулого століття була безпосередньо знайома з Олександром Олексійовичем та його родиною, хочу розповісти про цього захисника Батьківщини, керівника легкоатлетичного спорту України, чудового сім"янина та мудру людину, використовуючи біографічні відомості, наведені в її книзі.

 

Ми певний час жили поруч, працювали в легкоатлетичному спорті (я був його спадкоємцем у керівництві Федерації легкої атлетики України). Дочки старшого сина пана Шурепова — Сергія і моя, навчалися 10 років в одному класі. А наші життєві шляхи — Сергія, Ольги, Андрія й мій – перетиналися як у спорті, так і під час роботи.

 

У тридцяті роки ХХ сторіччя в країні поширилося захоплення молоді фізичною культурою та спортом. Легка атлетика займала провідне місце в спортивних календарях та в програмах літніх спартакіад. А введення у 1931 році комплексу «ГПО», в якому більшість нормативів також складалася з легкоатлетичних дисциплін, посприяло широкому залученню молоді всієї країни до занять легкою атлетикою. Активно займався нею й Олександр Шурепов з міста Горький - хлопець високий на зріст, добре координований і не обділений силою. Його улюбленими видами були, здавалося б несумісні, штовхання ядра та стрибки у висоту. А синьоока та швидка ростовчанка Олександра захоплювалася бігом на дистанції від 100 до 500 м.

 

У 1936 році під час чемпіонату СРСР з легкої атлетики, який проходив у П"ятигорську, обоє вони були серед лідерів. Тут доля звела їх разом на все життя. Рік по тому Олександра Пареєва (вже жінка Шурепова і відтак - мешканка міста Горький) стала чемпіонкою СРСР з бігу на 500 м з результатом 1.20,9.

 

Молодята навчалися в інституті, у вільний від занять час займалися улюбленим видом спорту, раділи життю й мали багато друзів, які часто гостювали в їх маленькій кімнатці, розташованій в одному з приміщень місцевого стадіону. 1939 року в них народився первісток — донька Галя, а 1940-го – донька Наталя. Та раптом все змінилося. Олександра Шурепова замість направлення на роботу інженером-будівельником забрали до армії, де по закінченні спеціальних курсів він здобув офіцерське звання.

 

Війну Олександр Олексійович зустрів на самому кордоні — у Литві 22 червня 1941 року в званні лейтенанта військової контррозвідки. Його призначенням була не війна із зброєю в руках, а хитромудра боротьба із розвідкою суперника, боротьба інтелектів, інтуїції, професіоналізму. В спорті це можна порівняти з грою в шахи, що наповнена стратегічними рішеннями та глибоко продуманими комбінаціями.

 

Англійською мовою військова контррозвідка має назву «intelligence», що означає інтелектуальність, особливий склад розуму, проникливість, вміння прораховувати найскладніші ситуації. За час війни він зірвав десятки ворожих операцій. Був одним із багатьох самовідданих бійців невидимого фронту, котрі, як і Штирлиць із фільму «Сімнадцять миттєвостей весни», виконували роботу тихо й непомітно, з великою користю для Батьківщини. Був нагороджений орденом Леніна, орденами «Червоної зірки», «Червоного прапору», багатьма бойовими медалями.

 

Але виконував бойові завдання він із гризотою в серці. З думок не йшла турбота про родину, про яку він нічого не знав. І хвилювання ці були пророчими.

 

Річ у тому, що з першими вибухами, які пролунали в містечку, він сказав жінці — це війна! Збирайся, я зараз за вами приїду, і подався до штабу. Та по дорозі він зазнав контузії. Отямившись зрозумів, що втратив будь який зв"язок із родиною.

 

Олександра Федорівна з появою німецьких танків захопивши мінімум необхідних пожитків з двома маленькими дітками подалася з містечка. Діставшись до першого литовського селища спробувала в хоч якійсь хаті знайти прихисток. Проте всюди наражалася на відмову. Нарешті одна жінка таки зглянулася на її становище і погодилася пустити до свого подвір"я як хатню робітницю... А 1943 року господиня донесла німцям про те, що в неї ховається росіянка...

 

Олександру Федорівну німці відправили у Німеччину, де вона потрапила до концтабору. А її дітей забрали у концтабір, що діяв у Литві. Там діти ставали примусовими донорами, оскільки вважалося, що їхня кров корисніша для одужання поранених німецьких військових.

 

Олександр Олексійович наприкінці війни вів нескінченні пошуки своїх рідних, та першу конкретну звістку отримав тільки в 1945 році, після звільнення Литви...

 

Спочатку це була звістка про Олександру Федорівну, яка після концтабору в Німеччині опинилася під загрозою висилки до Сибіру. Її справу передали до Москви, а йому запропонували відмовитися від дружини. Допомогли високопоставлені фронтові друзі, за допомогою яких вдалося зняти з неї брехливі ідеологічні обвинувачення.

 

І тільки у 1949 році він знайшов дітей, які після концтабору були передані до одного з литовських притулків. Родина нарешті з"єдналася. Та попереду був важкий шлях реабілітації, звикання до нового життя.

 

Після війни пан Шурепов продовжив службу в Кореї, Порт-Артурі, Білорусі, Ленінграді, Хабаровську (Далекій Схід). Брав участь у вирішенні кризи між СРСР і Китаєм щодо права володіння островом Даманський. Багато військовослужбовців-учасників тих березневих подій 1969 року за мужність і героїзм, виявлені при захисті кордону, були відзначені бойовими нагородами, зокрема і контррозвідники.

 

Київ став останнім місцем служби цього керівника контррозвідки на території України і Молдови. Він потрапив до краю, де жили і успішно виступали всесвітньо відомі легкоатлети, а на численних стадіонах республіки тренувалося багато молоді. Цікавість до легкої атлетики в Олександра Олексійовича була особистою: як спомин про довоєнні досягнення дружини та свої власні, як заняття цим видом спорту його дітей — Сергія, Ольги, Андрія, що народилися вже у мирні часи. Тому його часто бачили на стадіоні та у Держкомспорті. А про один цікавий факт з тодішнього його життя мені розповів Олександр Коленко (генеральний секретар ФЛАУ у 1996-2000 роках).

 

1972 року у манежі КВО (Київського військового округу) проводилися зимові змагання з легкої атлетики. Олександр Олексійович переодягнувся разом із усіма в роздягальні, заявився на штовхання ядра і став їх учасником. Штовхальники ядра і глядачі були у захваті від того, що генерал-майор був з ними.

 

Він ніколи не розповідав про перипетії власного життя, але не втомлювався цікавитися усіма легкоатлетичними новинами. Швидко знаходив спільну мову з провідними тренерами і спортсменами, старшими тренерами ДСТ та відомств. А по закінченні в 1973 році військової служби, генерал-майор Олександр Шурепов став ще більше приділяти увагу справам улюбленого виду спорту.

 

На нараді із старшими тренерами територіальних організацій, ДСТ і відомств України в 1974 році керівник легкоатлетичного спорту Петро Іванович Денисенко (за попередньої згоди пана Шурепова) запропонував присутнім висунути кандидатуру Олександра Олексійовича на посаду голови ФЛАУ при проведенні чергової звітно-виборчої конференції. Адже саме така комунікабельна людина з великим авторитетом, неабияким досвідом керівника та глибоким знанням стану легкої атлетики могла принести багато користі справі її подальшого розвитку та підняття авторитету ФЛАУ, яка тоді тривалий час діяла без керівника. А два місяця потому на конференції ФЛАУ кандидатура пана Шурепова була прийнята одностайно. І головував він тут понад 10 років, вклавши у цю роботу багато сил та енергії, а за потреби вирішення надскладних ситуацій - залучаючи особисті зв"язки.

 

Олександра Олексійовича аж ніяк не можна було назвати «кабінетним» керівником. Його часто бачили в багатьох областях України, де він зустрічався з місцевими господарськими і спортивними керівниками, вирішуючи питання подальшого розвитку місцевої легкої атлетики. Він також був доступний для будь-якого з членів ФЛАУ. Спокійно і уважно вислуховував їх й робив слушні пропозиції для підтримки або вирішення піднятих питань чи проблем. А потім неухильно контролював хід прийнятих рішень.

 

Як член виконкому Всесоюзної федерації легкої атлетики був присутній на всіх стратегічно важливих її засіданнях, де його особиста думка чимало важила. Він брав активну участь в організації та проведенні міжнародних і всесоюзних змагань, науково-методичних конференцій та семінарів, що проводилися на території України. Саме за його ініціативи на виконкомах ФЛАУ стали заслуховуватися питання з розвитку масової легкої атлетики у територіальних та відомчих організаціях України. З часом це позитивно позначилося на більш якісній підготовці резерву.

 

Зрозуміло, що підготовка провідних атлетів завжди перебувала в центрі уваги всіх фахівців федерації, а спортивні організації намагалися як найкраще вирішувати побутові, матеріальні, медичні, екіпірувальні потреби своїх атлетів-лідерів. За каденції пана Шурепова (1974-1985) у ФЛАУ збірні команди України всіх вікових категорій були лідерами на чемпіонатах та Спартакіадах країни. Виступаючи на Олімпійських іграх у 1976 та 1980 роках наші легкоатлети завоювали сім перших та десять третіх місць; на чемпіонатах Європи переможцем став 21 атлет, на чемпіонатах світу (що почали проводитися з 1983 року) три представники України стали переможцями, а один — бронзовим медалістом.

 

Сімдесяті роки ХХ сторіччя відзначені такою новинкою в підготовці провідних атлетів, як створення ЦОПів (Центрів олімпійської підготовки). В Україні один з перших ЦОПів був створений стараннями Київської міської організації товариства «Динамо», розташувався він у районі Нивок (вул. Салютна, 40).

 

Керівництво товариства запропонувало Олександру Олексійовичу очолити цей ЦОП і він із ентузіазмом заходився освоювати новий для себе фронт робіт. Завдання перед ним було поставлене понадскладне: підготовка легкоатлетів міжнародного рівня. Отже, треба було забезпечити створення максимальних умов для відповідної роботи спортсменів і тренерів, а для цього – оперативно вирішувати питання фінансування, житла, харчування, транспорту, медичного забезпечення, реконструкції та будівництва.

 

Працювати у цьому ЦОПі були запрошені провідні тренери України: Валентин Петровський, Іван Токарь, Фелікс Бродський, Михайло Стороженко, Юрій Кобляков, Олександр Швець. За медичне забезпечення відповідав чудовий лікар Валерій Григорович Рукавиця, в минулому — дискобол, член збірної команди України. А от технічне забезпечення кіно та видіо-зйомок на громадських засадах взяла на себе Олександра Федорівна Шурепова, за плечима якої було понад 30 років роботи з кінокамерою.

 

Спливав час, база ставала все комфортнішою. Умови для якісної підготовки спортсменів були в наявності: зведено надувний манеж, зроблені сучасні сектори для стрибків із жердиною та у висоту, укомплектовано тренажерний закуток для силової підготовки. До цього додайте ще наявність раціонального харчування, медичного забезпечення, реабілітації і матимете повну картину. ЦОП працював повноцінно і в цьому була велика заслуга Олександра Олексійовича.

 

Нагадаю, що в цьому центрі тренувалися та вдосконалювали свою майстерність такі відомі атлети, як Валерій Борзов, Євген Аржанов, Віктор Спасов, Олександр Черняєв, Володимир Кіба, Надія Осколок, Олександр та Наталя Носенки, Володимир Бугай, Олександр Ячменьов, Олександр Невський. Кожний із них у різні часи сходили на п"єдестали пошани Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи, чемпіонатів, Кубків та Спартакіад народів СРСР.

 

Ці спогади присвячені світлій пам"яті життєрадісній людини, воїну, мудрому керівнику Федерації легкої атлетики України Олександру Олексійович Шурепову.

 

Матеріал підготовлено за сприяння фіналістки Олімпійських ігор, Заслуженого працівника культури УРСР Людмили Радченко