_pictogram.svg.png)
Пам"ятаю Віктора Олександровича – завжди квапливо крокуючого, у більшості випадків у супроводі чергового учня або підопічного, молодого шукача наукового ступеню. Що було цілком природно, бо поскаржитися на брак роботи він ніколи не міг, а власний час, з огляду на різноманітну завантаженість, розподіляв до хвилинки.
І швець, і жнець і на дуді гравець
Лекції, тренування, індивідуальна робота з аспірантами і студентами, організаційні клопоти на кафедрі, керівництво КНГ з видів витривалості. За всім тим він знаходив час уважно вислухати співбесідника, надати розумну пораду, а в разі необхідності – і посильну допомогу. Його довгий життєвий шлях вмістив у себе студентські роки, долю тренера, аспіранта, викладача, старшого викладача, доцента, завідуючого кафедрою, професора столичного Інфізу. Талановитий вчений, він керував справжньою когортою аспірантів, 15 з яких стали кандидатами педагогічних наук.
Надбання КНГ (комплексної наукової групи), що нею він керував понад 20 років, сприяли успішним виступам українських спортсменів групи витривалості на чемпіонатах СРСР, Європи, світу, Олімпійських іграх. Саме за підготовку майстрів міжнародного класу Віктору Олександровичу було присвоєно звання Заслуженого тренера України.
Втрати – дитячі, здобутки – воєнні
У дитинстві Віктор Сіренко займався музикою, вивчав німецьку мову, захоплювався легкою атлетикою. Але в 13 років його життя жахливо змінилося. Батька розстріляли, як «ворога народу», матір на 18 років заслали в район Колими. Сам хлопець дивом «вискочив» із системи колоній, як і спецшкіл, куди звичайно відправляли дітей «ворогів народу». Коли розпочалася війна, то, згідно законам воєнного часу, його у 16 років призвали до армії.
На початку 1942-го, після формування дивізії, відправили на фронт. Був кулеметником у піхоті. Воював під Ржевом, Калініним. Наразився на поранення.
Після шпиталю тямущого та жвавого солдата відправили до школи радистів.
А по її закінченні він із здивуванням дізнався, що ця школа була розвідувальним підрозділом Генштабу. Усвідомивши це, ніяк не міг повірити, що пронесло. Завдяки знанню латині став радистом-міжнародником, а оскільки знав і німецьку – запропонували посаду начальника радіостанції окремого батальйону зв"язку I і II Білоруських фронтів у особовому відділі при генералі Корпусу. За спогадами Віктора Олександровича, той генерал був сміливою та шляхетною людиною, за спиною якої була війна в Іспанії.
Наприкінці війни Сіренка направили у розпорядження пана Руденка - генерального обвинувача СРСР на Нюрнберзькому процесі. Там він під час міжнародного трибуналу забезпечував радіозв"язком радянських фахівців.
Віктор Олександрович нагороджений орденами «Вітчизняної війни» I і II ступеня, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною».
Ленінград, Дніпропетровськ, Київ
Після демобілізації Сіренко повернувся до тодішнього Ленінграду, закінчив там школу тренерів, потім за розподілом поїхав до Дніпропетровська, де працював у ПТУ. Сам тренувався у стрибках в довжину, виступав на змаганнях за ДСТ «Трудові резерви» й одночасно навчався на заочному відділенні інституту фізичної культури ім. П.Ф. Лесгафта.
Якось, під час виїзду на чергові змагання, Сіренко потрапив до Києва. Йому дуже сподобалося місто і він наважився на переїзд. Його перевели на роботу до ДЮСШ ДСТ «Буревісник», згодом прийняли викладачем кафедри фізвиховання Київського Медінституту. Саме там він познайомився з Валентином Петровським, під керівництвом якого (у вільний від роботи час) став займатися наукою. Коли настав час – захистив дисертацію, пройшов по конкурсу на роботу до КДІФК (тепер — НУФВіС України), де й відпрацював понад 30 років...
Матеріал підготовлено за сприяння фіналістки Олімпійських ігор, Заслуженого працівника культури УРСР Людмили Радченко
