Ірина Геращенко – про виступ на чемпіонаті світу у приміщенні

Певно, настільки екстремального чемпіонату в кар’єрі фіналістки Олімпійських ігор Ірини Геращенко ще не було. Через відміну рейсу вона прилетіла у Бірмінгем за кілька годин до початку змагань зі стрибків у висоту. Проте у вихованок Ірини Григорівни Пустовойт є унікальна особливість – вони ніколи не намагаються виправдати себе ані складними перельотами, ані самопочуттям. Й Ірина не виняток.

 

Безумовно, спортсменка визнає, що така складна дорога наклала свій відбиток. Та основну проблему вбачає в іншому.

 

- Звісно, це не могло не вплинути на виступ, - говорить Геращенко про дорогу до Великої Британії. – Спочатку перенервувала через те, чи поїду взагалі, адже потрапила на чемпіонат світу лише по системі добору. Потім перенервувала через візу: забрала її лише у день вильоту. А після цього почалися пригоди в Амстердамі. Коли рейс затримали, це не сильно налякало. Але коли побачили, що його відмінили…

 

Ми переночували у готелі і мали вилітати о восьмій ранку. Після прильоту у мене ще мало б бути достатньо часу для того, щоб відпочити перед змаганнями. Аж раптом з’ясувалося, що і цей рейс відмінили. Йдемо до стійки, на яку нас відправили, щоб перебити квитки, а там черга на кілька кілометрів! Добре, що люди поставилися з розумінням, ми пройшли без черги. На той момент уже не лишилося ні психів, ні нервів. Квитків не було, дівчата почали просити, щоб хоч один знайшли для мене, адже мені у цей день виступати. Чоловік, який перебивав нам квитки, якось знайшов для мене одне місце.

 

Хоча і це ще було не все. Замість того, щоб вилетіти, ми ще півтори години сиділи у літаку на злітно-посадковій смузі. Мені мама телефонувала, коханий. Я вже й плакала, і чого зі мною тільки не було. Радувало хоч те, що взяла з собою шиповки і шкарпетки, а не здала в багаж.

 

Жартую, звісно, але від вас люди в літаку не намагалися відсісти?

 

Ні, навпаки! Чоловік, який сидів поряд зі мною, запитав, чи все добре. Дізнавшись, що лечу на чемпіонат світу, знайшов мені протоколи, списки. Приємно було, але аж ніяк не легше. Хотілось просто скоріше долетіти, при тому, що вже навіть не вірилося, що ми взагалі вилетимо з Амстердама. І при цьому ніхто не казав, чому ми не злітаємо. І тут телефонує Христя Стуй, яка все ще була в аеропорту, і каже, що навпроти мого рейсу написано, що він відмінений!

 

Але ми долетіли… а багаж ні. Довелося ще заповнювати форму по втраті багажу. На щастя, на стійці чемпіонату була хороша жінка. Дізнавшись про те, що я маю стрибати через кілька годин, вона відразу викликала для мене машину і мене відвезли в готель.

 

Мене зустріла Ірина Григорівна. Вона вже все підготувала для мене: і номер, і форму, і шпильки, щоб номер прикріпити. Відразу взяла з собою жетон, щоб я швиденько забігла хоч щось трішки поїсти. Я встигла ще хвилин 40 поспати – і відразу на змагання.

 

Юля Левченко дала мені кросівки, адже мої були у багажі. Я прийшли на змагання, стан ніби й нормальний, а голова спить, очі закриваються. Поміст?.. Мені було так плювати, що там за покриття, поміст, дошки... Відверто кажучи, у мене весь час було враження, що я на звичайному комерційному старті. Такий незрозумілий стан… Лише наприкінці чемпіонату усвідомили, що ми дійсно на чемпіонаті. Зазвичай ми приїжджаємо за кілька днів. Так, увесь цей час ми лише тренуємося, розминаємося, нудимося. Але з іншого боку, ми принаймні розуміємо всю відповідальність ситуації. А тут у нас лише висота, стрибаємо по центру, чоловіки і жінки по черзі. Я весь час говорила собі, що потрібно зібратися. Тобто по формату наші змагання були ніби комерційний турнір, а по факту це ж чемпіонат світу, нам потрібно стрибати і налаштовуватися відповідно! А мені не стрибається…

 

Хоча навіть не те, щоб не стрибалося… Я навіть забула про те, що лише прилетіла, викинула це з голови. Ноги бігли, Ірина Григорівна говорила, що маю хороший вигляд. Але є одна відверта технічна помилка, і я про неї знаю. Ми її мучимо-мучимо і ніяк не домучимо. Мене вже з групи, мабуть, скоро виженуть.

 

Яка саме помилка?

 

Не можу бігти по дузі. І це вже, мабуть, не стільки з технікою пов’язано, скільки з психологією. Змушую себе, але це ж не повинно бути насильно, це має бути само собою. На маленьких висотах, на тренуваннях красиво біжу, все вдається. А планку піднімають – і я просто несусь напролом, тільки б стрибнути. Розумію, що зробивши все технічно правильно, вийде стрибок, подолаю висоту. А я… стала й побігла наперекір усьому.

 

Можливо, стрибнувши якось на змаганнях, все піде само собою?

 

Можливо. Але коли цього сезону стрибнула 1,93 метри, то теж з цією помилкою. У мене було більше сили і я видавила той стрибок. Він не був технічно красивим, я не отримала ніякого задоволення ні від польоту, ні від приземлення. Стрибала й думала, щоб хоч як-небудь, але перелетіти.

 

Відверто кажучи, після змагань у Бірмінгемі хотілось відразу зібрати валізу і поїхати додому. Але попереду лишалося ще три дні. Погода там теж була, м’яко кажучи, не дуже, і ми ходили вболівати за команду і лиш думали про те, чи долетимо назад.