_pictogram.svg.png)
Усі три українські стрибуни з жердиною мали чудовий шанс на подолання кваліфікації на чемпіонаті світу. Для потрапляння в основне коло змагань вистачило б 5,55 м, результату, який був однаково під силу Івану Єрьоміну, Олександру Корчміду та Владиславу Ревенку. Але саме на цій висоті всіх їх спіткала невдача.
Коментар Івана Єрьоміна ми вже наводили. Пропонуємо вам враження від змагань Владислава та Олександра.
Владислав Ревенко: «Відверто не пощастило. Стрибни свої 5,55-5,60 метрів – і був би в фіналі. А так… Був сильний вітер, він то стихав, то знову дув. У третій спробі потрапив у порив і не зміг виконати стрибок.
Дуже прикро, адже можна було стрибати, всі були до цього готові. От тільки це як з монетою: ніколи не знаєш, якою стороною вона випаде. Сьогодні вона випала не тією стороною, яку ми загадали.
Самопочуття? Наприкінці квітня травмував Ахіллові сухожилля. Так вийшло, що технічними тренуваннями для мене стали змагання. А цієї складової в Москви, нехай і трішечки, але забракло. Потрібно було грамотніше виконати стрибок».
Олександр Корчмід: «А я не вгадав з жердиною. Мені потрібно було продовжувати стрибати на тій, на якій подолав 5,40 метрів. В Україні я на ній підкорював і 5,60, а тут вирішив взяти іншу. Даремно. Думав, буде краще, а вийшло не так, як того хотілось би. Було багато помилок, а результату не було.
Шкода, що зараз в Україні немає такої конкуренції, як раніше. Пам’ятаю, з результатом 5,70 метрів не потрапляв до складу команди на чемпіонат Європи. Зараз цього бракує. Чи змагаюсь на тренуваннях з Денисом Юрченко? Буває, і там він якраз дуже добре стрибає. Як у тренері мені в ньому подобається те, як він мене підводить до змагань, які підказки дає».
А які думки проносяться в голові, коли злітаєте на висоту п’яти метрів?
Олександр Корчмід: Ми цю висоту стрибаємо вже як тренувальну, особливо і не відчуваємо нічого. А от на 5,70 уже цікавіше.
Владислав Ревенко: На п’яти метрах встигаєш подумати про техніку: вдався стрибок чи ні, який був запас. І це все відбувається ще в польоті.
А свої перші стрибки пам’ятаєте? Про що тоді думали?
Владислав Ревенко: Стрибок пам’ятаю, тоді не було нічого страшного. Ще пам’ятаю, як у юнацькому віці в нас не те. що жердин, інколи й шиповок не було. Бувало, виступали в одній парі на двох, просто мінялися на змаганнях. У нас була хороша школа виживання, ми піднялися з такого дна… І всі ті жердини, які маємо зараз, заробили самі. Коли почали показувати результати, нам їх дарували то менеджери, то спортивні фірми.
