Василь Поляков: Людина дивовижної долі

Василь Іполітович Поляков був першим і єдиним тренером Володимира Голубничого. Василь Іполітович Поляков був першим і єдиним тренером Володимира Голубничого. Ще перед другою світовою війною він розпочав навчання в Московському інституті фізкультури, а після демобілізації у 1949-му став працювати тренером з лижного спорту і легкої атлетики. Він володів винятковим педагогічним талантом та був хорошим вихователем. Цьому сприяло дивна сумісність доброти і вимогливості та душевності.

У його спортивних групах займалися спортсмени різних спеціалізацій, і його уваги вистачало на всіх. Питання підвищення майстерності наставник і учні вирішували разом. Цікаво, що сам він захоплювався метанням молота і з цього виду легкої атлетики навіть спромігся підготувати двох чемпіонів України – Олексія Комісара у 1963 році та Василя Жарова у 1965-му.

Його вихованка Валентина Козирева (чемпіонка України з бігу на 100м і чемпіонка СРСР у складі

естафети 4х100 м) згадувала, що після загальної розминки кожний з них отримував занотоване на окремому листочку персональне завдання, часто з малюнком-підказкою для вірного його виконання. Під час подальшого заняття тренер контролював виконання завдання та оцінював його якість. Так відповідально Василь Іполітович ставився до підвищення майстерності своїх підопічних.

ЯК ДРУГИЙ БАТЬКО

В житті Володі Голубничого Василь Іполітович правив не тільки за другого батька і за надійного товариша, а ще й за... колегу. Не дивуйтеся. Проте саме так можна назвати тренера, який при вступі учня до Школи тренерів при КДІФКу і собі подався туди ж, щоб поруч пройти всі навчальні випробування. І дипломи вони отримували водночас. Адже в часи своєї молодості інститутське навчання Полякова було перервано через надзвичайні обставини.

А по закінченні Школи тренерів Василь Іполітович контролював і розплановував підготовку Голубничого за допомогою листування і під час навчально-тренувальних зборів. А бувало допомагав учню і матеріально. Взагалі ж, здавалося, що ці двоє інтуїтивно відчували один одного. Між ними немов би існував певний телепатичний зв"язок. Ну а про переможні та рекордні результати такої співпраці ми вже розповідали.

Читайте також: Володимир Голубничий: Кавалер Срібного Олімпійського ордена Володимир Голубничий: відданий сумчанин (частина 2)

Підкреслю, що тепла та уваги у Василя Іполітовича вистачало на всіх його численних учнів. Не випадково він здобув визнання легендарного тренера з підготовки лідерів світу зі спортивної ходьби. Адже і Володимир Голубничий, і Микола Смага входили якраз до такого елітного списку легкоатлетів.

Упродовж 25 років його учні об"їздили безліч країн, незмінно успішно виступаючи. Проте саме під час виїздів поруч з ними ніколи не було тренера. На запитання: «Чому?», він жартома відповідав: «Тому що я їм заважатиму добре виступити».

А от про справжню причину такого перебігу подій він розповів у колі друзів та учнів тільки в день свого 85-річчя. І от про що тоді йшлося...

ЧОМУ ІНКОЛИ ВАРТО НЕ ФОТОГРАФУВАТИСЯ НА ПАМ’ЯТЬ

У молоді роки Василь був активною людиною, яка воліла за власним розумом оцінювати доленосні події, які відбувались у країні. У 1927 році

він навчався у фабрично-заводському училищі і якось, за пропозицію товаришів, потрапив на зустріч з Львом Троцьким. Коли на закінчення зустрічі присутні зібралися для пам"ятного загального знімку, він був зафіксований у напівприсяді поруч з Троцьким. А через десять років інші «друзі» вирішили, що сам факт фотографування поруч з «ворогом народу» є зрадою вітчизні. Відтак, як людина неблагонадійна, він, за вироком

горезвісної «трійки» був висланий на трирічне «перевиховання» будувати

залізницю Кіров — Воркута.

Як ударника праці його звільнили за місяць до закінчення строку. Проте за тодішніми законами колишній засланець не мав права жити на європейській території країни. Тож за рекомендацією одного зі співкамерників він подався до Омська. Та з початком війни до Омська перевезли КБ Туполева – об"єкт

стратегічного значення, що працював на оборону. Омськ здобув статус «закритого міста», а Поляков через колишнє заслання знову втратив право тут проживати.

Добре, що справжні друзі допомогли йому переїхати до Фергани й влаштували на роботу до залізничного технікуму. Річ у тому, що Василь Іполітович під час заслання і роботи на залізниці пройшов шлях від звичайного робітника до майстра та виконроба. Тому він і міг викладати як фахівець у профільному технікумі.

У 1942-му його призвали до армії та відрядили у розпорядження Харківського артучилища, яке з початком війни перебазувалося до Фергани. По закінченні навчання його начальник, генерал, залишив працювати в училищі й готувати військові кадри для фронту.

Після звільнення України від фашистських загарбників училище перебазувалося до міста Суми. Поляков же по закінченні війни вже у ранзі лейтенанта залишився тут на постійному місці проживання. Проте давнє несправедливе ув"язнення, свій чорний слід на його благонадійності не полишало. Навіть звання Заслужений тренер СРСР йому було надане тільки у 1969 році, після третьої перемоги Володі Голубничого

та бронзової нагороди Миколи Смаги на Олімпійських іграх.

Віддамо належне і Голубничому, який саме після тріумфу на Іграх на одній з зустрічей олімпійців з урядом напряму звернувся до тодішнього керівника країни Микити Хрущова з проханням щодо зняття поганого негативного шлейфу з імені його тренера. За тих часів це було більш ніж сміливе рішення, бо прохач і сам міг потрапити до списку «неблагонадійних».

А от питання виїздів Полякова за кордон для його перебування поруч з учнями довелося вирішувати ультиматумом. А було це так.

Наприкінці 60-х років минулого сторіччя поширилася популярність міжнародних матчевих зустрічей на зразок СРСР — США. Американці з таких змагань воліли влаштовувати справжні шоу, запрошуючи до участі в змаганнях провідних атлетів світу. І відомі прізвища запрошуваних важили при цьому дуже багато.

На одну з таких зустрічей, яку мало приймати місто Річмонд (1973 р.) американці запросили Голубничого. Під цього найтитулованішого атлета було вставлено до програми змагань спортивну ходьбу на 3 милі. Організатори не мали сумніву, що за

участі Володимира світовий рекорд на цій дистанції буде оновлено.

А тут вдома, коли Володимир попрохав включити до складу делегації і його тренера Полякова, йому в цьому відмовили. Після чого спортсмен відмовився їхати на цей матч. Наголошу, що за тих часів це було більш ніж сміливе рішення.

У свою чергу американці, дізнавшись про відмову Володимира Степановича, висунули протест Федерації легкої атлетики СРСР, у якому посилались на невиконання затвердженого регламенту матчевої зустрічі. Адже в регламенті були прописані не тільки умови проведення змагань, а й склад учасників та рекламні заходи під їхні імена, за відсутності бодай одного з яких

організатори зазнали б матеріальних і моральних збитків.

Природно, що за такого протесту американців і ймовірності накладення валютного штрафу в СРСР питання з виїздом пана Полякова було вирішено позитивно. От у такий спосіб Василь Іполітович вперше в житті виїхав за кордон, причому одразу на три тижні!

Тренер до кінця життя (1910-1996) залишився вірним легкоатлетичній ДЮСШ Володимира Голубничого. Допомагав молодим фахівцям ставати справжніми спеціалістами у тренерській справі. А до сторіччя з дня народження пана Полякова міська влада Сум на будинку, де він жив, встановила меморіальну дошку в пам"ять про великого тренера і викладача.

Юрій ТУМАСОВ, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України