_pictogram.svg.png)
Творчі захоплення Сеника почалися з виготовлення фігур з дротів, але згодом переросли у фотографію. Сьогодні Станіслав своїм прикладом ламає відразу два стереотипи. Один з них про атлетів, які зосереджені виключно на спорті і проявити себе можуть лише у цьому занятті. Інший - про весільних фотографів, чий спектр ідей часто обмежувався лише стандартним набором знімків.
Коли ви зрозуміли, що дріт може використовуватися не лише для будівництва чи у господарстві, а і для створення предметів мистецтва?
Мій дід інженер. Він весь час щось робить, виготовляє різні прилади. Якось, років у дев’ять чи одинадцять, гостив у нього, взяв пару дротиків, грався ними день, другий, п’ятий, а потім з них почало щось виходити. Я крутив їх, міняв місцями, міг просидіти над однією роботою кілька годин, а то і днів. Не зупинявся, доки не вийде, настільки мені було цікаво.
Це був лише дріт чи ви його з чимось поєднували?
Спочатку був алюмінієвий дріт різної товщини, яким перемотують трансформатори. Але потім стало нудно робити лише з нього, і я почав додавати магніти, на які чіпляв шипи від шипівок. Потім додавав різне каміння, а згодом бісер і робив такі дерева.
Це тривало років до 14, доки мені не набридло і не втрутилися обставини. Можливо, якби був ще хтось, хто цим би займався, це продовжувалося б далі, а так не бачив сенсу робити те, що перестало цікавити. До того ж я вступив до фізико-технічного ліцею, і часу не лишалося ні на що, крім навчання і тренувань.
Ви якось сказали, що зараз всі ваші роботи зберігаються у коробці на горищі. Невже це правда?
Так. Хіба одне деревце прикрашає дім бабусі і дідуся.
Навчання у фізико-технічному ліцеї переросло у вищу освіту у цій сфері?
Після нього вступив до Інституту нафти і газу на комп’ютерну інженерію, провчився там чотири роки, але мені було вкрай нецікаво. І це при тому, що основний предмет дуже подобався, програмував мікроконтролери, робив машинки, WiFi, світло, щоб усе вмикалося і вимикалося через телефон.
Мені було цікаво. Але були суто теоретичні предмети, які нам навряд чи сильно знадобились би, та ми мусили їх вчити на пам’ять. А от програмування, основний предмет, випадало, оскільки викладач часто не приходив на пари. Була така каша... Взагалі було незрозуміло, чи це комусь потрібно, чи ні. Часу на навчання витрачав купу, а результату не було. Коли остаточно зрозумів це, перестав там вчитися і більше зосередився на тренуваннях.
А зараз ви тренуєтеся? Наскільки знаю, після переможних для вас і команди Європейських ігор стало відомо про проблеми з серцем, які поставили під питання ваше майбутнє у легкій атлетиці?
Так, проблеми були, але я їх вирішив. Це був досить тривалий процес. Їздив то до Києва, то до Чернівців, до лікаря, який регулярно консультував Наталію Лупу. Він мені сказав, що займатися можна. Це мене дуже втішило, але три-чотири місяці я все ще не міг бігати, бо на додачу травмувався. Тільки почав набирати форму, як почався карантин. У 2020 році хотів потрапити на Олімпійські ігри, тепер залишається лиш сподіватися на те, що вони відбудуться у 2021-му, і готуватися вже до них.
Коли почалися проблеми зі здоров’ям, фотосправа трішки відволікла від сумних думок?
Допомогла… Раніше як було? Ти прокидаєшся, йдеш на тренування, 3-3,5 години бігаєш, їси, спиш і знову на тренування. Потім є година, коли можеш почитати. Відчував, що деградую, хоч і розвиваюся фізично.
Фотографувати мені завжди подобалося, навіть коли ще займався дротиками. А десь за півроку до Європейських ігор почав займатися цим серйозніше, поєднував з тренуваннями. Але коли поєднуєш, все одно на чомусь потрібно ставити пріоритет. У мене він був на легкій атлетиці. Хоча був момент, коли здавалося, що легка атлетика нікому не потрібна, були певні непорозуміння з деякими тренерами, з організацією зборів. Навіть відвідували думки про те, а навіщо мені все це? Але зараз на сто відсотків упевнений, що бігатиму і надалі.
Так, я розчарувався у деяких речах і людях, але це не привід відмовлятися від мети.
До того ж у нашій збірній є хороший приклад - Аня Рижикова. Їй вдається бігати і перемагати. Коли дивлюся на неї, розумію, що і я це можу. Аня ж теж не відразу досягла такого рівня. Це роки тренувань, вона постійно розвивається… І вона дуже проста у спілкуванні. Ми познайомилися лише у Берліні. А коли у мене були питання, написав їй в Інстаграм. При тому, що він у неї досить розкручений, вона відразу відповіла, все пояснила. Це було дуже приємно.
З огляду на ваш Інстаграм, ви себе позиціонуєте більше як весільний фотограф?
Інстаграм така штука, у якій потрібно вибрати вузьку нішу і сфокусуватися на чомусь одному. Я люблю знімати весілля, а також лавсторі і сімейні історії.
Словосполучення “весільний фотограф” не завжди вживається у позитивному контексті. Можливо, через те, що раніше багато фото з таких подій були як під копірку - наречена на руці, сонце у руках…
Зараз нічого не змінилося. Я якраз розштовхую цей стереотип. Не можу сказати, що аж надто над цим задумуюся, але буває, коли кажу, що я весільний фотограф, нотка такої незрозумілості відчувається. Сам себе слухаю і думаю: “Весільний фотограф? Це якось так звучить… Ніби чувак з заводу”.
Коли намагався з"ясувати для себе важливість фотографії у житті, прочитав багато літератури, різних класиків. Не міг зрозуміти, що відрізняє ту саму людину, про яку всі говорять, таку як, приміром Пітер Ліндберг, від тисяч інших, які знімають так само, як і він. Що вони роблять такого?.. Але у кожного з них є своя фішка, так само, як і у спорті: ти бігаєш спринт не тому, що тобі так сказав тренер і тобі так захотілося, а тому що у тебе максимально розвинені саме швидкісні і силові якості. Так само і з фотографією.
Це не просто фотка на паспорт. Це історія. Це історія, яка лишиться з тобою на все життя, яку ти будеш показувати внукам, на яку ти глянеш через десять років, побачиш себе молодого і будеш щасливий. Головне, щоб це не було награно.
Але крім того є ще технічна частина фотографії: композиція, колір… Колір може бути варіативний, він досягається різними способами, є різні техніки. Коли я почав у цьому копатися, зрозумів, що мені не потрібно аж настільки заглиблюватися, бо буде перевантаження. Неможливо дійти до кінця. Це як розбиратися у техніці бігу - завжди буде безліч думок. До чого я все це веду?
Фотографи діляться на два табори. Перший називається кнопконатискачі, а другі- фотографи. Перші розглядають фотографію як джерело заробітку. Другі - як спосіб показати прекрасне своїми очима. У них немає шаблонів “стань так, тут нахились, тепер цьомчики-цьомчики”, як у тих фотографів, які натискають на кнопку. Я бачу фотографію у тому, щоб передати красу й атмосферу через об’єктив своєї камери, через свій погляд.
Як викликати справжню, не награну емоцію, але при цьому не перейти межу і не порушити особистий простір людини, яку ви знімаєте?
Є кілька варіантів. І найперший - це вино. У мене у Франківську цього інколи не розуміють. Часто чую: “Як? Вино?! А якщо я не п’ю?!” В Одесі зовсім інакше - там немає людини, як б цього не зрозуміла.
Друге - це психологія. Ти спілкуєшся з людиною, дізнаєшся її турботи, хобі, пов’язуєш це зі своїм життям. Ти намагаєшся зрозуміти людину - і у цей момент вона розуміє тебе. Ви налагоджуєте зв’язок, і лише після цього можна щось сфотографувати. Буває, на зв’язок йде 5, 10 або 20 хвилин, а буває, що і година. Але потім відбувається момент, коли людина забуває, що на неї наставлений об’єктив фотокамери, і вже сама все робить.
Основна мета - отримати моменти, які справжні і які лишаться на все життя. Під час фотосесії за годину я можу наклацати 5000 кадрів. Це багато. Але лише з тією метою, щоб при обробці зловити ті три-чотири живих, не награних.
У результаті виходить історія у фото зі своєю сюжетною лінією?
Це у 90 відсотках випадків історія. В Інстаграм я намагаюся заливати саме історії. Буває, немає часу, а треба для контенту постійно щось додавати, тоді кидаю одну-дві фоточки. А буває, що заморочуюсь і тоді…
Як і говорив, перед початком фотосесії спілкуюся з клієнтами, дізнаюся більше про них, можу розпитувати навіть про улюблені фільми чи колір, і на фоні цього вимальовується картинка. Інколи я пропоную ідеї, але часто у людей вони уже є.
Вони, наприклад, можуть захотіти покататися на ковзанах чи на байках, і я уявляю це по своєму. Так буває у більшості випадків. Але буває і так, що бачу фотографію, яка мені дуже сподобалася, тоді шукаю пару, все організовую сам, пояснюю ідею і втілюю її.
А бувало так, що клієнт пропонував ідею, яка вам категорично не подобалася, і ви відмовлялися її втілювати?
Не пам’ятаю такого. Буває, що я знаю, як щось сфотографувати, а клієнт пропонує інакше. Тоді пояснюю, чому не вийде так, як він хоче. Наприклад, світло не так падає, гілки дерева чи люстра стирчать з-за голови. А так… Я зрозумів, що будь-яку ідею можна передати. Часто фотографи не хочуть за щось братися, бо це або затрати часу або не зрозуміло, що вийде; коли потрібно вийти за рамки комфорту і заморочитися. Для мене це виклик, мені хочеться це зробити.
Яка зйомка запам’яталася найбільше і викликає найтепліші спогади?
У Таїланді. Мене запросили зняти весілля. Пара була мені не знайома. Я летів через Туреччину і Бангкок у провінцію Сураттані, звідки плив паромом на острів Панган. Це унікальний острів у Таїланді, він відрізняється від інших… Є люди, які дуже багато мандрують, але саме на нього повертаються по кілька разів. У магазині розговорився з одним чоловіком, так він був там уже 15-й раз.
Я знав, що зніматиму весілля, але доки не приїхав, не знав, що це весілля хіппі. Вони арендували острів на острові, ми їхали туди вночі. Заходимо, а там барабани і все, що пов’язано з культурою хіппі. До цього я нічого про неї не знав, ніколи не зустрічав таких людей. А тут у цій атмосфері пройшли всі дні.
Інколи мені хочеться розповісти про Таїланд, про цю зйомку, емоції, але не роблю цього, бо як би не намагався донести відчуття, все одно їх не зрозуміють. Можливо, той, хто був на моєму місці, зможе, але іншим складно передати цю атмосферу. Тому мало кому про це розповідаю.
Фото інколи може відрізнятися від реальної картинки, особливо враховуючи недосконалість цього світу і бажання щось у ньому поліпшити. Наскільки сильні відмінності між вашими роботами і реальністю?
Намагаюся зробити їх максимально ідентичними. Якщо бачу самотню людину, спробую передати її самотність і на фотографії.
У ваших роботах більше вас чи людей, які на фото?
Людей. Взяти навіть радянську “хрущовку”, побут, одного-двох дітей, маленьку кухню... Я б передав все так, як є. Не додумував би нічого. З мого це були б ракурси, постановка історії і позиційні штучки, додатки. Але основне - це не я.
Вам цікаво підглядати за людьми через об’єктив фотокамери?
Це моє хобі. Люблю репортажі, де люди на весіллі або в іншому місці, я бачу їхні емоції, наміри, цікаві для мене речі і намагаюся їх спіймати. Це неосмислене бажання.
Ви знімаєте більше чужих чи і рідних людей теж?
Рідних рідко. Зазвичай, коли є така необхідність. Наприклад, коли брату потрібне фото для школи або мамі для роботи. Їх знімати не так цікаво. Ми живемо разом і, певно, це вже дуже знайома історія, до якої не знаєш, як підійти. Але робив фотосесію і цілий альбом бабусі з дідусем.
Ви працюєте виключно з кольором чи бувають і чорно-білі знімки?
Від початку оком сприймаються світлотіньові малюнки,а це найкраще видно у чорно-білому. Тому інколи фотографую відразу у ньому. Плюс колір не забирає розсіяність, фокус лишається на основному об’єкті. Немає сонця чи квітів, чогось, що могло б візуально відволікати увагу. Є лише об’єкт. Ці фотографії більш атмосферні.
У вас була ідея знімати спорт?
Я якось робив таке на зборах. І хотілось би ще. Хотілось би вибрати день спортсмена і прожити його з камерою.
Є якась робота, до якої ви прагнете і йдете?
Часто ставлю собі це питання, але однозначної відповіді поки що так і не знайшов. Мені здається, що все впирається в емоції і відштовхуватися потрібно від тих з них, які хочеться переживати. Все решта другорядне. Але, можливо, мені так лише здається.
І наостанок, як ви почуваєтеся по інший бік камери? У ролі моделі, а не фотографа?
Залежить від того, хто з іншого боку. Якщо хтось знайомий, тоді легко. Якщо людина незнайома, та ще і відома, тоді складно. Тому незалежно від того, фотограф ти чи модель, найперше, що потрібно зробити, це познайомитися. Текст: Ольга Ніколаєнко Фото (с)Станіслав Сеник Заглавне фото і відео - з особистого архіву Станіслава Сеника; спортивне фото - НОК України
