Анна Мельніченко: руйнівниця міфів

Чемпіонка світу з семиборства, переможниця всеукраїнської церемонії нагородження «Людина року» в номінації «Спортсменка року» Анна Мельніченко розповіла про початок кар’єри, роботу під керівництвом Дмитра Льопи, циркове та танцювальне минуле, зв"язок з Грузією та стосунки з Олексієм Касьяновим.

 

Про початок занять легкою атлетикою. В легку атлетика я пришла досить пізно: вперше поріг стадіону переступила лише в 14 років. Тривалий час спорт для мене був лише розвагою: ми не практикували спеціальних навантажень, працювали без надриву. Тобто дитинство в мене затягнулося. Я навіть не мріяла про захмарні результати. Лише коли перед чемпіонатом України-2008 усвідомила, що, перемігши на внутрішніх змаганнях, зможу поїхати на Олімпіаду в Пекін, почала боротися за результат.

 

Про спортивні стереотипи. Спочатку багато тренерів скептично ставилися до мене. Не раз чула: «Ну яка з тебе багатоборка?» Я завжди була невисокою  худенькою. В класичному ж типажі жінки-багатоборки присутня міць. Так, метання – не найсильніші мої види. Але мені завжди було байдуже, що про мене говорять. Адже словами в спорті не допоможеш, та й не нашкодиш. Тому я тихенько робила свою справу.

 

Про вибір багатоборства. Більш за все мені подобається стрибати. Але у нас в Кременчуці не було спеціалізованої бази – навіть ями для стрибків у висоту, ми спочатку їх не відпрацьовували. Для довжини яма була аж надто поганенька. Тому на тренуваннях ми робили всі види підряд – щось метали і вчились бар’єрному бігу, використовуючи ті три бар’єри, які були у нас на базі. Коли приїжджали на змагання, тренер заявляла мене на багатоборство, щоб принести області хоч якісь очки. А на юніорській першості країни я навіть умудрилася виграти медаль. Так я і стала багатоборкою.

 

Про танцювально-циркове минуле. Не знаю, чого більше мені дала циркова студія – позитивних емоцій чи негативних. Мене й досі турбує спина. Я гнучка від природи, тому в студії швидко засвоїла всі трюки, якими дивують «люди без кісток». Протягом двох років брала участь у циркових постановках і всіляких конкурсах. Але на цьому моя кар’єра закінчилася. З того часу жодного разу не була в цирку, навіть на трибуні.

Після студії ще кілька років займалася бальними танцями. Але сьогодні на людях не наважилась би станцювати. Вважаю, що людина повинна виконувати свою роботу як можна краще і не лізти в матерії, в яких не розбирається. Хоча танцювати я люблю. А ще мені подобається плести. Раніше, коли було більше вільного часу, робила непогані речі. Коли бачу светр, який до цього часу носить сестра, чи дістаю з шафи свій старий одяг, навіть дивуюсь: невже це все я зробила сама? Тепер же зрідка можу змайструвати якісь предмети інтер’єру.

 

Про перехід до Дмитра Льопи. Я вже місяць як зав’язала зі спортом і поїхала жити до коханого (Олексій Касьянов – прим.авт.). Планувала працювати десь у землеуправлінні, адже закінчила Політехнічний університет за спеціальністю «земельний кадастр». Думаю, це могло бути цікаво. Але різко переривати заняття спортом – дуже шкідливо для здоров’я. Тому я потихеньку тренувалася, відновлювалася після травми. В 2011-му ми з Льошою разом поїхали до Києва: я лікувалася, а він – на збір перед чемпіонатом світу. Ми жили недалеко, і я приходила на стадіон побігати. Якось тренер Олексія, Дмитро Льопа, напівжартома сказав мені: «Якщо підтягнешся п’ять разів, візьму тебе тренуватися». Я на радощах підтягнулася десять.

З цього і почалася наша співпраця. Дмитро Іванович загорівся: їм теж потрібно було щось змінювати в тренуваннях, а тут з’явилася я і привнесла в невелику команду нотку конкурентної боротьби. Альоша давав мені фору, и ми на тренуваннях починали змагатися. Сама б я ніколи не попросилася в групу до Дмитра Льопи: у Льоші з тренером за довгі роки роботи склався міцний тандем. І я ні в якому разі не хотіла їм заважати. Дмитро Іванович – найкращий тренер в Україні і, не виключено, що й у світі. Він мене, 30-річну, зумів вивести на особисті рекорди, а це є ознакою саме тренерської майстерності. В свої 70 він їздить з нами на всі змагання і встигає бути в курсі всіх подій.

 

Про зв"язок з Грузією. Моя мама з Кременчука, а тато, попри українське прізвище, родом з Тбілісі. Він там народився й прожив усе життя. Якось тато приїхав з другом у Полтаву і там зустрів мою маму. Знайомство переросло в кохання. Батьки одружилися, переїхали в Тбілісі, де спочатку народилася сестра, а через п’ять років і я. Сестричка моя молодець, вона «на відмінно» навчалася в школі, а потім закінчила факультет міжнародної економіки Дніпропетровського національного університету. А я стала спортсменкою. Сестра і мама – мої найвідданіші вболівальниці. Коли пакувала сумку в Москву, мама кинула фразу: «Давай, ти їдеш за медаллю». Я гнала від себе подібні думки, намагалася не думати про п’єдестал. А мама, виходить, не боялася мріяти. Уявляю, як вона хвилювалася, спостерігаючи за мною по телевізору! Вболівали за мене і родичі з Грузії. Тато завжди стежить за моїми успіхами. А його сестра однією з перших зателефонувала привітати.

Востаннє була в Тбілісі років 14 тому. Все ніяк не вдається навідати людей, яких знаю з дитинства… За цей час встигла забути грузинську мову, хоча в дитинстві могла вільно спілкуватися. Всі заняття в дитячому садочку були нею.  Дуже подобається грузинська кухня.

 

Про стосунки з Олексієм Касьяновим. До того, як почали зустрічатися, досить довго знали один одного. На змаганнях за кордоном проводили час в одній компанії. Але спілкуватися наодинці якось не доводилося, доки ми не провели цілий місяць на спільному зборі: Льоша зі своїм тренером, я – зі своїм. Цього виявилося достатньо для того, щоб більше пізнати один одного. Повернувшись в Україну, відчувала, що мені його дуже не вистачає. Олексій, виявилося, теж хотів якомога частіше спілкуватися зі мною.

Я чекала, що він зізнається мені в своїх почуттях, але на цей крок йому знадобилося чимало часу. Він надто відповідальний, слів на вітер не кидає. Всі, хто його знає, підтвердять: він високоморальна людина. Льоша не робив навіть найменших натяків, доки остаточно не переконався: я – його людина. А потім в один день він-таки зізнався, ненароком. Нічого особливого тоді, насправді, не відбулося. У мене кожен день поряд з ним – особливий. Просто він зізнався, що вже давно хотів сказати прості слова: «Я тебе кохаю».

 

- В Ані я люблю все, - зізнається Олексій Касьянов. – Не лише її інтелігентність! Така дівчина – мрія кожного чоловіка. Чому ж я так довго не мг зізнатися їй в своїх почуттях? Тому що до цього ніколи й нікому не зізнавався в коханні. Вона стала першою, кому я сказав: «кохаю».

Текст підготований на основі інтерв’ю Анни Мельніченко газеті «Спорт-Экспрес в Украине»

Фото: ФЛАУ