Олена Жержерунова: «Ветеранські змагання – це завжди хвилюючі зустрічі з друзями»

Як ми повідомляли раніше, в Київському спортивному ліцеї-інтернаті 21-23 листопада відбудеться Відкритий чемпіонат України серед жіночих команд ветеранів, у складі яких на паркет вийдуть як чемпіонки Європи, так і багаторазові чемпіонки України. З однією з них ми поспілкувалися напередодні змагань.Отже, зустрічайте: Олена Жержерунова  — грала в командах «Козачка-ЗАлК» (Запоріжжя), «Телекомас» ( Литва ), ТТТ ( Латвія), «Зегед» (Угорщина), «Фаєнца» (Італія), «Тарговиште» (Румунія), «Єлисавет-Баскет» (Кіровоград), багаторазова чемпіонка України, чемпіонка Литви, за її плеча понад 15 років виступів за національну збірну України.

-          Олено, чого очікуєте від змагань, які стартують завтра?

-          Передусім, це зустріч з друзями. Ветеранський рух – це завжди хвилюючі зустрічі з друзями. Очікую дістати задоволення від гри, адже вже не граю в баскетбол, іноді ходжу на тренування. Ну і далі вже йде результат. Адже які не були б змагання, завжди граєш на результат.

-          У складі команди «Ледіс Легіон» Ви перемогли на неофіційному чемпіонаті світу серед ветеранів. Чи плануєте надалі брати участь у міжнародних ветеранських змаганнях?

-          Звісно, дуже хочеться брати участь у різних турнірах. Утім, участь у змаганнях завжди пов’язана з певними матеріальними витратами. За нинішньої ситуації у нашій країні, стає все складнішим відірвати зайві гроші від сім’ї. Хотілося би залучити спонсорів, звернути увагу на те, що є такі молоді ветерани, котрі представляють свою країну на міжнародних турнірах.

-          Чим ветеранські змагання відрізняються від тих, у яких Ви грали під час професійної кар’єри?

-          У ветеранському спорті, звісно, досвідченіші та майстерніші гравці. Там, де бракує фізичних кондицій, вмикається голова. Можна сказати, що ветеранський баскетбол розумніший. І як я вже казала, на перший план виходить зустріч зі старими друзями, з котрими тепер немає змоги часто бачитися. Це завжди теплі зустрічі, приємно згадати молодість, якісь пам’ятні моменти ігрової кар’єри. Баскетбол – це наше життя, на нього ми витратили багато сил, часу. Любов до спорту, до баскетболу ніколи не минає. Крім того, в сучасному світі важливо те, що ми маємо змогу рухатися, не сидіти на місці. І ще один важливий аспект у тому, що на змаганнях ветеранів немає такого тягаря відповідальності, який був під час ігрової кар’єри. Відповідальність за результат – це величезний психологічний тиск. Нині ж граєш розслаблено і дістаєш задоволення від гри. Звісно, результат також хвилює, однак не є таким важливим, як під час професійної кар’єри.

-          Розкажіть, будь ласка, чим Ви займаєтеся нині, після завершення кар’єри гравця?

-          Я себе знайшла в тренерській діяльності. Займаюся з дітьми в спортивній школі, у мене дві групи діточок, котрі доставляють мені величезну радість. Заняття з дітьми – це море задоволення, завжди позитив. Я рада, що з одного боку, залишаюся в баскетболі, з іншого боку, маю дещо нову сферу діяльності – педагогіку. Паралельно працюватиму в університеті.

-          Спостерігаєте за чемпіонатом України, за виступами національної збірної. Яка Ваша думка?

-          Так, звісно, слідкую за українським баскетболом. Сумно, що в цей важкий час у країні падає і рівень вітчизняного чемпіонату. Нині вся країна відчуває фінансові труднощі, і мало хто може взяти на себе відповідальність з фінансування команд. Спостерігаю за грою наших дівчат, котрі виступають за кордоном, за всіма, з ким мала щастя грати на одному майданчику. Вони для мене залишаються все такими ж близькими, стараюся не втрачати з ними зв’язок.

-          Ви теж протягом кар’єри пограли в чемпіонатах кількох країн. Де Вам було найкомфортніше, де були найяскравіші моменти кар’єри?

-          Не можу сказати, що десь було краще, десь гірше. Негативні моменти були пов’язані з травмами, які я отримувала протягом кар’єри. Мені було добре в Запоріжжі, де я відіграла десять років. Перша моя команда в Донецьку теж лишилася в пам’яті, адже це був для мене старт. Кожна країна, кожна команда, кожен тренер, кожен гравець давали мені досвід, нове розуміння, розвиток. Я вдячна долі за те, що у мене були сильні та яскраві команди, які завжди боролися за медалі, здобували їх. Тому у мене була дуже насичена емоціями спортивна кар’єра.Кожна нова країна була для мене казкою, було цікаво.

-          Якщо говорити про тренерів, з котрими Ви працювали, чи можете Ви когось виокремити, хто можливо дав Вам найбільше знань і умінь?

-          Передусім, це мої перші тренери, котрі виростили мене, так би мовити, з пелюшок, – подружжя Катерина Михайлівна та Валерій Дмитрович Щербатюк. Юрій Петрович Велігура багато чому мене навчив. Їм я особливо вдячна.

-          Коли починали займатися баскетболом у дитинстві, чи мали кумирів або гравців, на яких рівнялися?

-          Мій старший брат займався баскетболом, я з ним пішла до спортивної секції. Хоча спочатку батьки не хотіли віддавати мене на баскетбол, я пішла за братом. Спочатку саме він був кумиром. Коли підросла, кумиром мого дитинства і юності був Арвідас Сабоніс, до речі, він грав проти мого брата.

-          Коли Ви грали в складі збірної України, Ваша донька завжди вболівала за Вас на трибунах, у Вашій майці. Чи займається Ваша донечка баскетболом?

-          Так. Тренується в моїх майках. Моя форма вже на неї майже якраз. Донечка не потрапляє до дівчачої баскетбольної групи через шкільний розклад, тож тренується в моїй групі з хлопцями. Отже, я тепер у якості мами-тренера.

-          Насамкінець, можливо, Ви хотіли би щось побажати учасникам Відкритого чемпіонату України серед ветеранів?

Передусім, звісно, всім бажаю здоров’я, миру та стабільності в нашій країні. Добре, що проводяться такі змагання в наш нелегкий час, коли всім важко, і ветеранам, звісно, теж непросто проводити такі заходи.