Олександр Волков: наше покоління просто грало в баскетбол

Легендарному чемпіону СРСР, олімпійському чемпіону, одному з 50 кращих гравців в історії і першому радянським баскетболістові, хто прорубав вікно в США, Олександру Волкову 29 березня виповнилося 55 років.

Легендарному чемпіону СРСР, олімпійському чемпіону, одному з 50 кращих гравців в історії і першому радянським баскетболістові, хто прорубав вікно в США, Олександру Волкову 29 березня виповнилося 55 років. З легендою вітчизняного баскетболу поспілкувалася КП в Україні.

Ганяв у футбол і хокей
- Пане Олександре, ви з дитинства мріяли грати в баскетбол?
- Мій батько був непоганим баскетболістом і весь час обіцяв відвести в секцію в ДЮСШ №1 в Чернігові. Але якось руки не доходили. Мама теж грала в баскетбол. А я, як і всі пацани того часу, з ранку до вечора влітку грав в футбол, а взимку в хокей. Я дуже любив ці види спорту, а баскетбол лише дивився по телевізору. У нас в Чернігові він хоч і був популярним, але не був дворовим видом спорту.

- І як же ви все-таки потрапили в баскетбольну секцію?
- Мені було 9 років, і ми з пацанами грали в футбол на майданчику біля будинку. Поки ми бігали, неподалік зупинилася жінка, довго спостерігала за тим, що відбувається, а потім підійшла до мене і представилася: "Алла Георгіївна Вергун. Я тренер з баскетболу".
Виявилося, вона жила в сусідньому будинку. Запитала, скільки мені років, і взяла телефон батьків. Увечері зателефонувала, а наступного дня мама відвела мене в ДЮСШ №1. Це був 3-й клас, 9 вересня я почав займатися баскетболом.

- Розкажіть про Аллу Георгіївну.
- Вона тоді тільки закінчила Київський інститут фізкультури. Я був її першим набором. Дуже затишна школа, все по-домашньому. Алла Георгіївна завжди намагалася, щоб в поїздках ми себе адекватно вели, слухалися, віталися і були ввічливими. Ставилася до таких дрібниць дуже серйозно.

А ще володіла бажанням і креативністю, нестандартними для тренерів. Одного разу, намагаючись навчити нас добре стояти на зігнутих ногах, вона придумала спилювати хокейні ключки, і ми ними грали тенісним м'ячем. Доводилося весь час бігати на зігнутих ногах.

- З інвентарем і формою тоді складно було?
- Форму нам видавали в ДЮСШ. А кеди і шкарпетки купували самі. Всі хлопці тоді мріяли мати експериментальні кеди. Їх робили в Москві за ліцензією Converse All Star. Вони були білі, красиві, м'які, з товстою підошвою.

Прикре рішення суддів
- Ви тоді і подумати не могли, що одного разу ваш кидок допоможе виграти на чемпіонаті СРСР?
- Про таке кожен баскетболіст мріє. Вирішальний кидок здалеку, коли на кону стоїть гарна нагорода. А чемпіонат СРСР виграти було ого як складно, там такі команди грали і такі люди! Конкуренція - позамежна. Дякую долі і Господу, що така мить у мене була. Драматична гра, київський "Будівельник" вигравав, але литовський "Жальгіріс" нас наздогнав. Ігровий час минав, і на останній секунді мені довелося кидати. І я влучив в кільце.

- Але судді відразу не зарахували цей кидок...
- Ми грали в Каунасі. Спортсмени "Жальгіріса" пішли в роздягальню і зняли кеди, вони думали, що програли. Але публіка почала бешкетувати. Може, судді побоялися брати відповідальність на себе за результат і скасували мій кидок. Нам довелося грати додаткову п'ятихвилинку, і ми її програли.

- А далі?
- Вирішивши, що це несправедливо, ми не залишилися на третю, останню вирішальну битву і поїхали. Але по країні вибухнув серйозний скандал. По телевізору ж чітко було видно: коли м'яч вилетів з моїх рук, залишалася ще одна секунда на таймері. Вболівальники засипали спорткомітет скаргами. Йому довелося збиратися в Москві, подивитися відео, і в підсумку м'яч зарахували. Ми стали чемпіонами СРСР!

 Заплатив $100 000 відступних
- Ви перший радянський гравець, який виїхав в НБА грати за "Атланту". Як це було?
- Не просто. Найскладніше - звикнути до так званого обнулення. Всі регалії та титули, олімпійське чемпіонство, чемпіонство Європи, звання кращого гравця Союзу, потрапляння в символічні збірні світу і Європи нікого не цікавили. Доводилося починати з нуля.

Плюс різниця в менталітеті. В СРСР для команди будь-яка поразка сприймалося як трагедія і запам'ятовувалося надовго. А в НБА "Атланта" вважалася хорошою середньої командою, але мати велику кількість програних матчів було нормальним явищем. Я відчував, що перебуваю не в своїй тарілці.

- Вас легко відпустили в США?
- Відпустили легко, але довелося заплатити в спорткомітет 100 тисяч доларів, щоб без проблем відпустили. Міг і не платити, це не було регламентовано.

- Чому саме "Атланта"?
- Я був задрафтований "Атлантою Хоукс", і іншого вибору у мене бути не могло. Вони мене могли хіба що обміняти. У 1989 році підписали контракт. Привезли майку з моїм ім'ям і документи. Хоча вибрали ще в 1986 році. Але для того, щоб грати в США, в 1986-му мені довелося б доїхати до будь-якої західної країни і там втекти. Як у фільмах. При Союзі нас не хотіли відпускати - готували до Олімпіади-88.

- Скільки заробляли в США?
- По першому трирічного контракту приблизно 2 мільйони доларів з урахуванням податків. Уявляєте, 1989 рік, незрозуміло, чи розпадеться Радянський Союз, а мені офіційно платили такі гроші! Хоча спортсмени ставилися до цього спокійно. Наше покоління не було налаштоване на бізнес і інвестиції. Ми просто грали в баскетбол, з'являлися гроші - ми їх витрачали. Допомагали родичам, друзям. Я купував форму і відправляв в Україну.

Сабоніс сплутав карти
- Повернемося до збірної СРСР і Олімпіаді-88. Ви повернулися звідти чемпіонами…
- Хоча найсильнішими тоді вважалися югослави, перед нами стояла нерозв'язна проблема - США. Ми були хорошою зіграною командою, і то - на якомусь передолімпійському турнірі програли Югославії і двічі "Атланті Хоукс"... Але до поїздки на Олімпіаду в Сеул підійшли з розумінням, що впораємося з усіма. І тільки американці залишалися проблемою.

- Чому?
- Вони готували команду для перемоги. Не давали молодим зіркам перейти в професіонали. Там виступали такі великі гравці, як Девід Робінсон. Нам же потрібно щось міняти і грати по-іншому.

І тоді наш тренер Олександр Гомельський придумав випускати мене п'ятим номером, Валеру Тихоненко четвертим, і ми маленьким складом створювали проблеми незвичних до такого баскетболу європейським командам. Я закривав всіх центрових, і в нападі команда отримувала величезну перевагу за рахунок мобільності. Але з американцями такий номер не пройде. Як впоратися з їхнім домінуванням?

- Перед поїздкою після розриву ахіллового сухожилля в команду повернувся Арвідас Сабоніс...
- Сабоніс не встигав відновитися. За три дні до поїздки на Олімпіаду ми дізнаємося, що Гомельський умовив його поїхати з нами. Вийшло, до команди, яка готувалася з весни, додається людина, яка з командою жодного разу не тренувався.

- І як це відбилося на грі?
- Приїжджаємо на Олімпіаду з думкою боротися за медалі. Тут до нас Сабоніс додався, і ніби як стали ще сильнішими. Провели першу гру в групі з югославами, вони нас взагалі розмазали. Додався Сабоніс, гра переломалася, не відчуваємо нічого. Але поступово зыгралися. Здолали в чвертьфіналі у важкій грі бразильців. Вийшли до півфіналу на американців, їх обіграли і зрозуміли - ніякі югослави нас не зупинять.

- Так американців ви як зуміли пройти?
- Гомельський дуже хороший психолог, весь час переконував, що ми виграємо Олімпіаду. А ще він знайшов нетипову для радянського баскетболу річ. Зібрав усіх в відеокімнаті подивитися гру Канада - США. Єдиний матч, де американці ледве перемогли. В іншому вони вигравали по 20, 30, 40 очок.

Подивилися, почали думати, як розбити їх пресинг. Він збирався зробити це нашими маленькими гравцями. Його варіант здався небезпечним: у США були швидкісні гравці, які звикли до такої тактики. Я, навпаки, запропонував - розбивати пресинг мною, Сабонісом і Сокком. Гомельський погодився, і ми це зробили. Зараз таку комбінацію викладають в американських коледжах і називають її розбивкою пресингу Олександра Яковича Гомельського.

- Голосно святкували перемогу?
- Святкували як годиться! На все олімпійське селище!

- Які отримали призові?
- 4 тисячі доларів і 10 тисяч рублів. Михайло Горбачов вітав, але я не поїхав. Тоді особливих привітань ніхто не потребував. Ми прагнули залишити свій слід в історії.

Порада чемпіона
- Що порадите молодим гравцям?
- Колись Майкла Джордана запитали, що найголовніше в баскетболі? Він відповів: любов до баскетболу, а від неї виходить все інше. Якщо є любов, то вона дасть і бажання, і сили, і терпіння.

До речі
- І не про спорт. Ви великий любитель риболовлі, розкажіть про неї.
- Обожнюю! Ловлю прямо з дому. Він у мене стоїть на водоймі, як то кажуть, збулася мрія ідіота (сміється). Але розумієте, є одна проблема. Мені з віком стало рибу шкода. Почав її відпускати. Будинок на воді не дає драйву, як коли вибираєшся на риболовлю тільки по вихідним.

- Який улов найбільший?
- На Алясці зловив палтуса близько 50 кг.

- Чим зараз займаєтесь?
- Допомагаю в дитячому баскетболі Федерації баскетболу України і клубам, якщо звертаються. У керівних органах європейського баскетболу працюю.

- Про що мріє зараз Олександр Волков?
- Мрії у мене прості. Свої плани по спорту я реалізував. У 55 років мені хочеться стабільності, спокою. Хочеться, щоб нарешті настав в Україні мир, спокій. Хочеться здоров'я друзям і близьким. Іноді ловлю себе на думці: я щаслива людина, і дай Бог, щоб так завжди було і далі.