_pictogram.svg.png)
Тренер юнаків 2007 та 2008 років народження СБК Львів Едуард Скрипець розповів про те, як його підопічні підтримують форму на карантині, як це вплине на їхній рівень та пригадав свою роботу за кордоном.
- Едуарде Богдановичу, хлопці, яких ви тренуєте, продовжують займатися вдома?
- Продовжуємо працювати за допомогою засобів, які зараз є доступними. Записуємо власні відео, скидаємо їм нарізки з YouTube. Вони займаються щодня десь з годину. Спочатку було по-різному. Адже частина дітей ще могли займатися на вулиці, поки не були закриті майданчики, стадіони.
- Чим займаєтеся на карантині Ви особисто?
- Намагаюся тримати себе в кондиціях, створюю завдання для дітей та контролюю по можливості їх виконання. Також займаюся методичною роботою: планую тренувальний процес на літо, коли завершиться карантин.
- Наскільки карантин вплине на рівень підготовки дітей?
- Зараз важко сказати точно, адже треба побачити їх на майданчику. Але, наскільки я розумію, вплив є і він суттєвий. Вони професійно працюють лише з початку вересня тож, те, що зараз немає змоги займатися, може негативно позначитися на їх розумінні гри.
- Загалом же ви задоволені ставленням дітей до тренувального та ігрового процесу?
- Авжеж. Вже наприкінці 2019 року команда показувала непогані результати. До речі, цю паузу можна порівняти з різдвяними канікулами. Тоді двотижнева пауза вплинула на їхню гру і довелося витратити трохи часу, аби повернутися на свій рівень. Теперішня двомісячна пауза дасться в знаки ще більше і повертатися в режим буде ще важче. Добре, що цей втягувальний процес припаде на літо: по-перше, немає жодних офіційних змагань, по-друге, немає школи, тож можна попрацювати трохи більше та інтенсивніше, ніж зазвичай.
- Едуарде Богдановичу, в Україну Ви повернулися після роботи в Казахстані, де теж працювали з дітьми. Чим запам’ятався цей період життя?
- Працював там впродовж восьми років. Потрапив туди з южненського Хіміка. Спочатку отримав пропозицію від команди тамтешньої Національної ліги, аналогу нашої Суперліги. Два роки працював помічником тренера дорослої команди, ще стільки ж старшим тренером. Історія моєї роботи в Атирау чимось схожа до львівської. У Казахстані теж була людина – Булат Мухамбеткалієв, яка прагнула підняти місцевий баскетбол на якісно новий рівень. У перший рік вдалося виграти чемпіонат Казахстану, грали в Балтійській лізі, де досягали непоганих результатів. Коли почалися фінансові негаразди, довелося відмовитися від виступів у Національній лізі, обмежилися командою у Вищій лізі. Після двох років у казахському Атирау взялися за створення баскетбольної академії, де я погодився стати її головним тренером.
- Наскільки серйозним був рівень цієї академії?
- Це була обласна академія. У ній займалося 450 дітей. Щоб ви розуміли: для Казахстану 450 дітей, які займаються баскетболом у 300-тисячному місті, це достатньо багато. Оглядаючись назад, можу стверджувати, що нам вдавалося демонструвати непогані результати, а ще вдалося зберегти дружні стосунки з Булатом Мухамбеткалієвим навіть після від’їзду з Казахстану. Ми з ним спілкуємося, він говорить, що в будь-який момент готовий мене прийняти знову.
- Ви ж не лише клубний тренер, а й маєте досвід роботи зі збірною Казахстану. Розкажіть про особливості роботи у збірній?
- Після того, як наша команда перемогла в чемпіонаті Казахстану U-18 мене запросили очолити збірну у цій віковій категорії. На чемпіонаті Азії у 2016 році нам не вдалося продемонструвати хороших результатів, адже будьмо відвертими: Казахстан – не баскетбольна держава. Особливо у порівнянні з тими ж Китаєм, Японією, Іраном. Наступного року я вже був головним тренером чоловічої збірної.
