_pictogram.svg.png)
Нашим співрозмовником став один із найдосвідченіших вітчизняних фахівців, який за свою насичену кар’єру встиг потренувати три національні збірні, і очолював українську збірну на першій в її історії Олімпіаді.
Про виступи в боксі, своїх підопічних, несподівані повороти долі та власний шлях у цьому виді спорту нам розповів заслужений тренер України Володимир Леонідович Дворцов.
- Чим вас в дитинстві привабив бокс?
- Я народився і виріс в грецькому селищі Сартана, що біля Маріуполя, який тоді називався Жданов. У сільських хлопців головною розвагою був футбол та інші вуличні ігри, але спорт мені подобався завжди. Я про нього якомога більше читав, дивився по телевізору всі спортивні трансляції. Як і всі, вболівав за наших хокеїстів і футболістів. А в 1970-1971 рр. по телевізору показували традиційні міжнародні зустрічі з боксу між СРСР і США. Вони на мене справили сильне враження. А тут ще й середній брат Леонід записався у міську секцію боксу. Я, звісно ж, вирішив йти за ним. Напросився, записався в секцію боксу, і залишився в ньому на все життя.
До речі, щодо цих зустрічей СРСР – США. Я і уві сні не міг мріяти, що через 20 років, 1991 року, сам візьму в них участь у складі збірної СРСР. Я тоді їздив у США в ролі одного з тренерів збірної СРСР. Це була остання подібна зустріч, бо на наступний рік Союз розвалився.
- Як так сталося, що ви вже в 20 років почали свою тренерську кар’єру в спортивному товаристві «Спартак»?
- В кінці 1976 року мене демобілізували з лав збройних сил СРСР. Мав спортивне звання кандидата у майстри спорту, але вищої освіту не було, тим паче спеціалізованої. Втім, мій тренер Володимир Васильович Кленін та керівництво міського товариства «Спартак» запропонували мені розпочати тренерську кар’єру інструктором з роботи з дітьми. Вони бачили як у мене це вдало виходить, бо раніше, коли тренер кудись їхав, я його заміняв. Одразу набрав хлопчаків і почав тренерську діяльність. Враховуючи те, що я тоді також був спортсменом, то виходить, що був граючим тренером.
- Звання майстра спорту – ваше найвище досягнення в ігровій кар’єрі чи ні?
- 1978 року я вступив в Луганський педагогічний інститут і в цьому ж році виконав норматив майстра спорту з боксу, та був переведений на посаду тренера-викладача. Як спортсмен я не досягнув високих результатів, хоча старанності і працездатності було хоч відбавляй. Першим приїжджав на тренування, а йшов останнім, але, певно, не мав чемпіонських здібностей. Я двічі вигравав чемпіонати України серед «спартаківців», двічі був 5-м на чемпіонатах УРСР, поступаючись в чвертьфіналах лідерам. Був переможцем і призером п’яти всесоюзних турнірів – в Омську, Нижньому-Новгороді, Івано-Франківську, Маріуполі та Севастополі. Але це скромні результати. Мав честолюбні мрії досягнути більшого і стати чемпіоном, але зрозумів, що для цього лише старанності, працездатності і цілеспрямованості замало. Так що я радий тому, що став майстром спорту і розумію, що для більшого здібностей і даних у мене не було.
- Як ви потрапили у збірну СРСР і що вам найбільше запам’яталося з цього періоду?
- 1989 року мій учень Євген Зиков виграв всесоюзні молодіжні ігри у Донецьку, став призером Кубка СРСР серед дорослих, і був запрошений у збірну Союзу. Треба відзначити, що до цих змагань його готував заслужений тренер України, мій наставник, Володимир Васильович Кленін, який дуже багато зробив у становленні Євгена як боксера високого класу. Сам же Зиков тренувався у мене з 1979 по 1985 рік. Потім я передав його Кленіну. Через ряд причин 1989 року Зиков знову почав тренуватися у мене. А 1990 і 1991 року ми з ним були нерозривно пов’язані тренувальним процесом і виступами у збірній СРСР. 1990 року він став призером Кубка світу і учасником матчевої зустрічі з американцями. Він був переможцем і призером ряду міжнародних турнірів, а 1991 року переміг у Кубку СРСР і став учасником чемпіонату світу у складі збірної. На жаль, через травму Зиков не зміг взяти участь у підготовці до Олімпійських ігор в Барселоні.
А що запам’яталося? Все – від А до Я. Зіркові тренери, зіркові спортсмени, рівень їхньої майстерності. Рівень був усюди – від побутових до навчально-тренувальних умов. Пишаюся, що майже 3 роки провів в цій команді, брав участь у тренувальному процесі, поїздках, змаганнях. Це була одна велика дружна спортивна згуртована сім’я. Досі підтримую товариські стосунки з багатьма спортсменами і тренерами тієї збірної.
- Кого ще зі своїх вихованців ви могли б виділити?
- Олега Кудінова і Олексія Джунківського. Кудінов став чемпіоном Європи серед юніорів, чемпіоном світу серед військовослужбовців, срібним призером Кубка світу (1998), а зараз очолює молодіжну збірну України. А Джунківський був 4-разовим призером чемпіонату світу серед військовослужбовців, неодноразовим призером чемпіонату України, а також переможцем і призером багатьох міжнародних турнірів. Зараз він працює тренером з боксу у Київській області.
- Чим ви займалися після розвалу СРСР?
- 1992 року я вперше поїхав як другий тренер збірної України на чемпіонат світу серед юніорів 1974-1975 рр. н. в Монреаль, Канада. Це були перші змагання, на яких Україна виступала як незалежна країна. А старшим тренером був заслужений тренер України Василь Афанасійович Бурмак з Харкова.
- Пізніше ви очолили національну збірну України. Як велася підготовка до Олімпіади в Атланті?
- Олімпійська команда почала формуватися в період 1992-1993 рр. – тоді хлопцям було по 17-18 років. Володимир Кличко, Олег Кирюхін, Сергій Дзиндзерук. Сергій Ковганко і Євгеній Шестаков почали підготовку до Ігор 1993 року. Я тоді став старшим тренером юніорської збірної змінивши Василя Бурмака. Скільки було зборів, поїздок по турнірам, чемпіонатам – є що згадати! Я два роки працював з цими олімпійцями в юніорській збірній. Потім, коли вони стали старше, то вибили своїх конкурентів в головній збірній, повністю освоїлися в дорослому боксі і продовжили підготовку до Олімпіади, яка тривала ще два роки. Так що підготовка цих боксерів тривала рівно чотири роки. З дорослих боксерів, що залишилися, до моїх юніорів додалися заслужений майстер спорту Ростислав Зауличний і майстер спорту міжнародного класу Сергій Городнічов. І ми почали планову підготовку до Олімпійських ігор.
В квітні 1996 року в місті Вайле, Данія, відбувся чемпіонат Європи, де розігрувалися олімпійські путівки. Для того, щоб отримати ліцензію на головні ігри 4-річчя, треба було увійти у вісімку найкращих у своїй ваговій категорії. Сім українських боксерів змогли це зробити. Радий і пишаюся тим, що стояв біля витоків великих перемог українського боксу і маю до цього безпосереднє відношення.
- Як оціните сам виступ нашої збірної на Олімпіаді?
- Якщо говорити про сам боксерський турнір у Атланті, то це перш за все блискучий переможний виступ Володимира Кличка, який в 20 років став олімпійським чемпіоном у суперважкій вазі. В черговий раз хотів би відзначити тих наставників, які кожен у свій час внесли свою лепту в перемогу першого олімпійського чемпіона України – це заслужені тренери України Володимир Олексійович Золотарьов, Олександр Іванович Поліщук і Михайло Якович Мацих. Дуже порадував своїм виступом наш «мухач» Олег Кирюхін, який виступав у ваговій категорії 48 кг. Гідно поступившись у напруженому півфінальному бою він завоював бронзову нагороду. Відзначу і його наставників – заслужених тренерів України Валерія Миколайовича Черенкова і Володимира Григоровича Харченка. Інші наші боксери поступилися у рівних і видовищних боях, але всі вони підтримали високий рівень і авторитет українського боксу. Сергій Дзиндзерук. Сергій Ковганко, Євгеній Шестаков, Сергій Городнічов, Ростислав Зауличний – всі вони гідні добрих слів і поваги. На жаль, один із наших найдосвідченіших боксерів Зауличний через об’єктивні причини був далеко не в найкращій спортивній формі, але боксував гідно, однак його, на жаль, трохи не вистачило.
2000 року ви заснували всеукраїнську школу боксу «Зірки України». Яка була основна ідея її створення і які головні здобутки?
- З самого початку я виконував обов’язки головного тренера. Головною метою організації цієї школи було охопити молодих і перспективних боксерів – кандидатів у збірну команду України. Це була, так би мовити, експериментальна збірна, велася робота з олімпійським резервом. Мені і групі тренерів, які зі мною працювали, вдалося виконати це завдання. Ми здійснили дуже багато поїздок по різним країнам і континентам, і ці поїздки пішли на користь молодим боксерам, які в подальшому поповнили лави національної збірної. Варто згадати дві поїздки в Автралію, куди ми їздили на запрошення Академії боксу Кості Цзю і самого легендарного боксера. Ми проводили збори у Сіднеї та Брісбені, спілкувалися з Костею. Відбулися зустрічі його академії проти нашої школи. Ці зустрічі пішли нам на користь і дали серйозний поштовх майстерності молодих українсьих боксерів. До речі, в цих зустрічах перемагали ми. Велику фінансову допомогу в цих поїздках нам надали президент Федерації боксу України Володимир Степанович Продивус і президент федерації боксу Івано-Франківської області Андрій Петрович Савчук.
- А ще ж паралельно з роботою в «Зірках України» 2002 року ви почали працювати у спортивному клубі «Спартак–Поділ», очолювали збірну Києва. Які успіхи на цій ниві?
- Я працював там старшим тренером. Президентом клубу був Юрій Миколайович Андрійчук, який багато вклав в діяльність клубу. Він зробив чимало доброго і хорошого для якісної роботи не тільки клубу, а й всього київського боксу. Цей клуб був одним з провідних в Україні і в клубному чемпіонаті країни посів третє місце з восьми учасників. Я готував збірні Києва до участі в чемпіонатах України і міжнародних турнірах. І київські спортсмени гідно виступали, тримаючи високу марку столичного боксу. Загалом займався улюбленою роботою. Були перемоги і поразки – типове тренерське життя. Ще хотів би сказати добрі слова на адресу своїх колег зі столиці, з якими ми піднімали рівень київського боксу – це заслужені тренери України Едуард Євгенович Виноградов, Олександр Володимирович Петюшенко, Анатолій Іванович Третьяков і Петро Федорович Богуславський.
- 2003 року ви закінчили Українську академію зовнішньої торгівлі, здобувши економічну спеціальність. Яку саме спеціальність ви отримали? Чому вирішили здобувати другу освіту і чи знадобилася вона вам у житті?
- В моєму житті була ситуація, коли мені запропонували очолити крупну спортивну базу на березі моря. Я загорівся цією ідеєю. Подумав, що зроблю там шикарну боксерську базу і подав документи для участі в тендері, але програв. Комісію сказала, що в мене не та освіта – педагогічна, а треба економічна. «Час такий, що вже потрібно розбиратися в економіці, самому гроші заробляти, а ви чисто тренер, педагог». Я на емоціях і вступив в цю Академію. Закінчив її чисто на характері за спеціальністю «менеджмент зовнішньоекономічної діяльності». Так би мовити, для укріплення морального духу. Проте в житті диплом мені не знадобився.
- 2004 року ви знову повернулися головним тренером в національну збірну України. Як це сталося?
- Я був обраний на цю посаду тренерською радою з провідних вітчизняних фахівців в кінці 2004 року, а згодом мене затвердило на цій посаді Міністерство спорту. Однак попрацював недовго – десь півроку, з кінця 2004 по травень 2005 року. Одразу заступив на посаду, але робота не вийшла, тому що, як то кажуть, то була не моя команда. Існувало чимало протиріч і устромляли палиці в колеса.
- З 2009 по 2011 рр. ви працювали головним тренером збірної Ірану. Як на вас вийшли представники тамтешньої Федерації?
- 2008 року через різні причини була завершена діяльність школи «Зірки України». З’явилися інші завдання, цілі, клопоти. В цей час я працював тренером в школі боксу «Лідер» при Маріупольському морському торговому порту. В червні мені подзвонили з Федерації боксу Ісламської республіки Іран. Як зараз пам’ятаю: ламаною недоладною російською запропонували працювати головним тренером їхньої збірної. Я погодився і пропрацював там 1,5 роки. Готував збірну до Літніх Азіатських ігор – це дуже важливі для них змагання.
- Чи вдалося втілити у життя все замислене? Що було для вас найважчим в нових умовах?
- Там було складнувато, особливо психологічно, бо це інша країна, інший менталітет. Проте я мав за спиною життєвий і спортивний досвід, тож поринув у роботу. Був і результат – 3 медалі на Азіатських іграх. Отримав подяку, але контракт закінчився і я звідти поїхав.
Певний час переписувався з перекладачем. Мені передавали привіти тренери і боксери – було приємно. Працюючи тренером збірної Туркменістану, я через 10 років приїхав в Іран для участі в турнірі. Думав, як мене зустрінуть, і навіть не очікував такого теплого прийому. Скільки зустрічей, рукостискань, спогадів і тепла! «Містер Владімір приїхав» – дуже приємно.
- Потім у вас стався дуже різкий поворот у кар’єрі і ви стали директором санаторію «Мармуровий палац». Як так сталося, що ви з боксерської стежки перейшли на зовсім інший шлях?
- Після роботи в Ірані я повернувся додому в Маріуполь. Відпочив декілька місяців, а потім мені надійшло дві пропозиції. Одна – працювати у місті Харбін, Китай. А інша було незвичайною – мій учень, майстер спорту з Києва, разом з батьками є засновником санаторію «Мармуровий палац» у місті-курорті Моршин. Вони мені запропонували стати директором цього санаторію. Це для мене було зовсім несподівано, але водночас і цікаво. Я ще не відпочив від роботи в Ірані, відчував невелику втому, та й взагалі новий вид діяльності був для мене цікавим. Я й погодився. Не захотів їхати в Китай – щось мене зупинило.
Попрацював в «Мармуровому палаці» 1,5 роки. Не шкодую. Ба більше, мені там сподобалося – було багато роботи з людьми, адміністративної, організаційної, психологічної. Чимало друзів-боксерів з різних країн приїжджали відпочивати з сім’ями. Ну і, звісно ж, моя сім’я та рідні там теж відпочивали. Що досить важливо, я міг на багато турнірів виїжджати як почесний гість і дихати боксом. Так і працював. Все було добре, але надійшла пропозиція від Кизилординської федерації боксу Республіки Казахстан.
- Чим займалися в Казахстані?
- Мене запросили попрацювати на 1 рік старшим тренером-консультантом збірної області. Як сказали: «Нам треба освіжити роботу, бо вона закисла, і обмінятися досвідом». Мені створили всі необхідні умови. Я й погодився, бо напевно скучив за боксом. Відпрацював контракт і повернувся додому. Досі переписуюся з казахами – у нас дружні і шанобливі відносини.
- На початку 2019 року ви очолили збірну Туркменістану. Як почалася ця екзотична співпраця?
- Повернувшись додому я був прийнятий тренером-викладачем в маріупольську школу «Лідер», де я працював до 2019 року. Мені запропонували працювати головним тренером збірної Туркменістану ще в кінці 2018 року. Я й погодився – умови були хороші. Я скучив за серйозним боксом. Самі розумієте, що робота з національною збірною – це інший рівень, інші можливості, інша перспектива. Про роботу в Туркменістані, як і в Ірані, і в Казахстані, і в Бєлгороді, дуже хороші спогади. Не все було гладко – інша країна, інші погляди, але була робота. Був колектив тренерів і спортсменів, з якими досі спілкуємося і вони розповідають про свої спортивні справи.
- Які завдання перед вами поставило керівництво?
- Коли мене запросили до Туркменістану, то між мною і Міністерством спорту і молодіжної політики був укладений контракт. Згідно з цим контрактом я повинен був підготувати збірну до найважливіших міжнародних змагань, якими були олімпійські ліцензійні турніри. Підготувати до такого рівня, щоб завоювати 2 олімпійські путівки.
- Як ви можете охарактеризувати туркменський бокс?
- Коли почав працювати зі збірною, було видно, що рівень доволі посередній. Слабка індивідуальна робота, слабка техніко-тактична підготовка, мало досвіду. Я створив тренерський колектив і ми з ним підняли рівень проведення навчально-тренувальних занять. Я складав плани, проводив і керував навчально-тренувальним процесом, а мені в цьому допомагали провідні туркменські тренери. Ми майже щомісяця їздили по турнірам, щоб набратися досвіду, а разом з ним і майстерності.
- За що ви взялися в першу чергу на новій посаді?
- Ми з тренерами поставили за мету здійснити якомога більше виїздів, щоб обкатати туркменських боксерів, бо відчувалося, що їм бракує досвіду і майстерності. Деякі їхні боксери роками не виїжджали за межі раїни.
- Як ви готувалися до кваліфікаційних турнірів на Олімпіаду?
- Ми почали турне по країнах – Іран, Азербайджан, Таїланд, Грозний, Махачкала. Тюмень, чемпіонат світу в Єкатеринбурзі, Грузія, Москва. В цих поїздках ми обкатували провідних туркменських боксерів. Робили все можливе, щоб підвищити їхній рівень. Постійно аналізували наші помилки, плюси і перспективу, звітували за поїздки перед керівництвом мінспорту. І з часом вийшли на фінішну пряму.
Було видно, що боксери виросли - у нас були медалі на турнірах в Ірані, Таїланді і Махачкалі. Дуже гідно виступили у поєдинку зі збірною Москви. Програли дві зустрічі, але з мінімальним рахунком. Відчувалося зростання майстерності і рух вперед. Але, на жаль, вийшло те, що вийшло.
- У березні відбувся азіатський кваліфікаційний турнір на Олімпіаду, але збірна Туркменістану в ньому чомусь не брала участь. Чому так сталося?
- Чемпіонат Азії мав відбутися у китайському місті Ухань на початку лютого. Але там відбувся спалах коронавірусу і цей олімпійський ліцензійний турнір перенесли в Амман, Йорданія. Втім, президент Туркменістану вирішив не посилати збірну в Йорданію, і взагалі загальмував поїздки усіх збірних у зв’язку з епідемією коронавірусу. Здається, ще 4-5 країн зробили так само.
Чемпіонат Азії таки відбувся в Йорданії, але його результати вже не мають відношення до олімпійських ліцензій, бо згодом було прийнято рішення про перенесення Олімпіади на 2021 рік. На цьому все й завмерло.
- Чи є в Туркменістані зараз карантин і як ведеться підготовка збірної?
- В Туркменістані є карантин, але не такий жорсткий, як в інших країнах. Збірна тренувалася на базі, але враховуючи те, що найближчим часом немає перспектив їхати на якісь змагання і є небезпека вірусу, то вона тимчасово розпущена. Клуби і спортзали не працюють. Школи й університети теж не працюють, а перейшли на онлайн-навчання.
Враховуючи, що Олімпіада цього року не відбудеться, а це головне змагання до якого готувалися місцеві спортсмени, контракти з усіма тренерами, а разом зі мною були запрошені ще 4 тренери з інших видів спорту, були розірвані через форс-мажону ситуацію. Ніхто не знає скільки триватиме ця ситуація, а тренувальний процес через епідемію відсутній.
- Які ж ваші подальші плани?
- Я зараз у Маріуполі, але вже є пропозиція роботи і не одна. Буду їх розглядати вже після карантину. Є ще порох у порохівницях.
