_pictogram.svg.png)
У другій частині розмови Євген Васильович розповідає про свої виступи у складі збірної СРСР, головні спортивні досягнення, завершення кар’єри, важливість хитрощів і тактики у боксі, а також період в «Українських отаманах».
- 1990 року Ви підкорили, мабуть, свою головну спортивну вершину і стали бронзовим призером Кубка світу. Як ви туди потрапили?
- Раніше як було? Тільки перші номери їздили на найпрестижніші змагання – чемпіонати Європи і світу. А якщо ти другий-третій номер, то можеш кататися тальки по якихось турнірах. Але так вийшло, що я себе непогано показав на міжнародних турнірах і Копцев вирішив повезти мене на Кубок світу в Ірландію. Ці змагання були розділені на 3 країни, в яких проводили виступи у 4 різних вагових категорії. Це був перший комерційний Кубок світу.
Кубок світу ще був унікальний тим, що коли ти у боксі потрапляєш у півфінал, то вже отримуєш бронзову медаль, але там треба було боксувати в бою за третє місце. У півфіналі я програв майбутньому неодноразовому чемпіону світу Хуану Ернандесу С’єррі з Куби. Після цього швидко розібрався з румуном Міхаєм Леу, який представляв Німеччину, у втішному фіналі. Таким способом я став майстром спорту міжнародного класу у 19 років.
- Що означає комерційний?
- Ми на ньому боксували по 5 раундів – це було незвичайно і психологічно важко, а ще призерам давали гроші. Проте, оскільки ми були членами збірної СРСР, то нас на віть не пустили на бенкет, а левова частина призових пішла у Спорткомітет СРСР. Я ледь випросив частину, а іншим хлопцям взагалі нічого не перепало.
- Держава якусь премію виділила?
- Ні, в СРСР все було по-іншому. Відбувалися матчеві зустрічі СРСР - США, які були вкрай принципові. Американці теж робили ці матчі комерційними – один рік у нас зустрічаються, а інший – у них. Я потрапив у складі збірної на дві матчеві зустрічі у США. Ми краєм вуха почули які суми там виділялися, але вони до нас не доходили. Час був трохи інший. Ми вже бачили долари, нас відпускали закордон. Якщо 1988 року в Африці, коли я вперше потрапив закордон, можна було виходити у місто не більше, ніж втрьох, плюс співбесіда, плюс керівником команди був представник КДБ, то в 1990-1991 рр. ти вже міг спокійно піти погуляти і нікого не попереджати.
- Після цього Ви таки потрапили на свій єдиний чемпіонат СРСР серед дорослих і одразу ж завоювали бронзову нагороду.
- Ця першість СРСР проводилася у рік чемпіонату світу. Так склалося, що Тенгіз Месхадзе з Кутаїсі можна сказати мене «надурив». Він шульга. У мене була доволі грізна передня рука, а коли ти боксуєш з шульгою, цей ресурс втрачає свою якість, бо з ним так просто не попрацюєш, адже є маса нюансів. В третьому раунді я розумію, що треба виривати. Десь я пішов вперед, але він бив без замаху. Декілька контратак зіграли значиму роль у тому, що він переміг. В таких боях якийсь один удар, що успішно дійшов до цілі, може бути вирішальним. Він добре бив передньою рукою у відповідь і поєднував це з відмінним зустрічним на передню руку. Тенгіз робив це без замаху, і я цього не міг бачити. Варто було трохи податися вперед головою і він зустрічав. Саме в такому тактичному плані він мене і обставив. Не те, щоб хтось когось розбив, а саме перебоксував.
Здобув бронзу, але ціль свою не втратив. Я розумів, що чемпіонат світу буде у листопаді і треба бути готовим йти до своєї мети, а там далі всіляке буває. Історія сповнена таких прикладів, як той же, якщо не помиляюсь, Олег Григорьєв, поїхав першорозрядником, бо хтось руку зламав, а став олімпійським чемпіоном.
- І Ви таки досягнули свого, здобувши у блискучому стилі перемогу у Кубку СРСР 1991 року.
- Після завершення змагань було оголошено, що буде проведено збір з поглибленим медичним обстеженням збірної, або ж ПМО, коли приїжджають усі три склади та проходять всі необхідні обстеження, а також здають нормативи. В цьому ж році також відбувався чемпіонат Європи до якого готувався перший склад. А других-третіх номерів головний тренер спрямовував на турніри, як правило, категорії А. Ті, хто виглядав поцікавіше їхали куди-небудь у Таїланд, а слабкіші в НДР – так розподілялися. А Таїланд в радянський час – це дуже серйозно. Варені сорочки, джинси – звідти можна було привезти все. В цьому процесі я потрапив на ряд міжнародних турнірів. На Кубку Короля в Таїланді я, на жаль, знову зустрівся з кубинцем С’єррою і програв.
Головний тренер збірної СРСР був унікальний в тому плані, що міг зробити несподівану рокіровку, що продемонстрував на чемпіонаті світу 1989 року. У ваговій категорії 57 кг він взяв не чемпіона країни, а призера Айрата Хаматова, вважаючи його тим, хто може показати кращий результат. І Хаматов дійсно виграв золото.
Часовий проміжок між чемпіонатом СРСР, який пройшов у січні, і чемпіонатом світу у листопаді був значним. Тому всім було оголошено, що офіційним відбором на чемпіонат світу, здається, у вересні, буде Кубок СРСР.
Тим не менш, літом Мінськ приймав боксерський турнір Спартакіади народів СРСР. Тоді моїм тренером став Дворцов і я по тій самій схемі, що колись озвучив Кленіну, сказав йому, що нам не варто на неї їхати, бо там будуть всі ті боксери, з якими я буду зустрічатися на Кубку СРСР. Навіщо мені розкривати свої карти, які вони вивчать? І ми пропустили Спартакіаду, яка дала ще одного чемпіона – Андрія Пєстряєва. Він був нокаутером, міняв стійки, бив з будь-якого положення.
Напередодні цих всіх подій я переможно з’їздив на два міжнародні турніри – на Кубу і в Канаду. Причому на Кубі у складі збірної СРСР у нас було лише 2 чемпіони з 11 учасників делегації, а мене визнали найкращим боксером. На Кубі дуже цікаво боксувати, бо коли одягаєш рукавиці, то складається таке враження, що твої руки просто покриті шкірою. Тобто такі «биточки», та й то навіть у них занадто товстий прошарок. Загалом треба виходити і бити. І так вийшло, що там всі хлопці умовно кажучи попадали. Одразу звідти ми полетіли на Кубок Канади. Там я теж став переможцем і найкращим боксером. Це просто були певні бонуси, а результат мав бути на Кубку СРСР.
На Кубку СРСР мені довелося битися з моїми основними суперниками. Повинен сказати, що в процесі підготовки з 1989 року я розумів, що мій головний опонент – Єрещенко. Боксуючи з ним у відпрацюваннях, відчув деякі речі, які у мене проходять. Я на тренуваннях їх не практикував, а навпаки – приховува. Припустимо, відчував, що у мене проходить якась комбінація передньою рукою чи щось інше, і я це все маскував. Зображував із себе зовсім іншого боксера, тобто робив вигляд. А він високий – 187 см, і взагалі незручний, як богомол. Я з ним 3 роки не міг впоратись. І ось на тренуваннях я з ним рік точно пихкав. Він був трохи краще і я йому це віддавав спеціально.
В півфінальному поєдинку я сильно вдарив праву руку, яка була травмована, але вона мені особливо і не знадобилася (посміхається). У підсумку, в фінальному поєдинку я просто перехитрив Володимира Єрещенка. Коли він опам’ятався, то потяг уже пішов. Єрещенко думав, що я буду атакувати, бігти на нього, тож планував працювати в режимі контратаки, на відході. А я його перебоксував. У нього була дуже непогана передня рука, але саме в цій дуелі я був кращим.
- Це дозволило Вам поїхати на чемпіонат світу у Сіднеї. В чвертьфіналі ви програли діючому на той момент чемпіону світу Франіску Ваштагу з Румунії.
- Ставши переможцем Кубка я, звісно, став першим номером і безпосередньо два збори готувався до цих змагань. Моїм завданням було не травмуватися, але я відчував, що у мене була проблема з коліном, яке боліло. Як пізніше з’ясувалося, була травма меніска і розрив хрестоподібної зв’язки. Коли я приходив на тренування, бинтував ногу і міг боксувати, бо вся увага поглинена процесом. Коли ж спускався з рингу, то лікар помітив, що я не можу зняти кросівок, а мені допомагає товариш. Він мене обмацав і сказав «меніск». А у нас до виїзду на чемпіонат світу тиждень.
- І що ж робити?
- Відчував, що три раунди відбоксувати зможу. Просто у мене трохи забрали біг. Як такої травми чи удару не було. Починаючи з 15 років я щоденно пробігав 4-5 кілометрів як розминку перед ранковим тренуванням. Можливо, через це щось і сталося з коліном.
На чемпіонаті світу я виграв перший бій нокаутом у корейця Чун Джил Чуна, а в чвертьфіналі потрапив під чемпіона світу Ваштага. У першому раунді здавалося, що не пропустив жодного удару. Я сів у кут, а тоді судді вже рахували по машинкам. Глянув, а там уже «-2». Копцев: Як «-2»?! Я сидів у кутку і вже розмірковував як же можна виграти у цього боксера, щоб мені рахували удари . У підсумку йому програв.
Коли я 1989 року, будучи членом збірної, спостерігав за чемпіонатом світу у Москві, це були для мене неймовірні боксери, а так вийшло, що через два роки мені вже довелося з ними боксувати.
- А через рік же мали бути Олімпійські ігри в Барселоні.
- Після чемпіонату світу я приїхав додому. Зустрів новий рік і ліг на операцію в інститут травматології в Донецьку. Як з’ясувалося, це не просто меніск, а ціла зв’язка супутніх травм та ще й кіста меніска. Якщо коротко, мене прооперували. Я якось довго у гіпсі був. Потім вийшов і ходив з тростиною.
Мене викликали на підготовчий збір. Зазвичай я багато тренувався, а тут відчув, що не можу робити все так, як звик. Мені не хотілося бути другим чи третім, а так я не міг себе чимось наповнити, щоб продовжити і стати першим. І я прийняв рішення закінчити, бо була тривала адаптація, довго не міг рухатись. У боксі краще на рік раніше, ніж на рік пізніше. Замість мене на Олімпіаду якраз поїхав Андрій Пєстряєв і нічого не показав. Мій боксерський шлях був закінчений.
- Багатьом спортсменам важко себе знайти після завершення кар’єри. Як Вам вдалося пережити цей період і не зламатися психологічно?
- Наставник Олександра Ягубкіна, заслужений тренер СРСР, Олександр Котов, разом з Дворцовим, приїхали до мене в палату і сказали, що треба якомога швидше звідти виходити і рухатися в напрямку найближчого збору. А я був ні фізично, ні психологічно не готовий. На жаль, окрім як спрямувати мою увагу на спорт, вони тоді нічого не підказали стосовно того, що робити після завершення кар’єри.
Виявилося, що коли ти закінчив займатися спортом і голосно про це заявив, то більше нікому не потрібен. Перебуваючи в лікарні, я отримав останню зарплату у розмірі 2500 рублів. Все, що я зміг на неї зробити – купити подарунок своїй тодішній дівчині на 8 березня. Всі радощі, перспективи та матеріальні блага, які були пов’язані зі спортом зникли. Проживаючи в СРСР, і будучи членом збірної, я мав можливість виїхати закордон, повернутися звідти гарно одягненим, привезти відеомагнітофони. Після занять спортом у мене були певні гроші, десь в районі 1000 доларів, що було немало на той час. От і доводилося щось пробувати, якось брати участь в комерційному процесі, який тоді розвивався.
Я перемкнувся спокійно, бо ніколи ні про що не шкодував. Коли я почав ходити нормально, а пройшов десь рік, то з’явилися професійні клубі. Один із них очолив Михайло Михайлович Зав’ялов. Він зі своїм великим досвідом підключився до тих можливостей і одним із перших привів в Україну професійний бокс. Звучали пропозиції і я їх намагався прив’язати до грошей. Які гроші? – Ну 1000 доларів – Ні, за 1000 не пішов би тренуватися. Хлопці, ну навіщо це мені треба? – А якщо 2000. – Ну може за 2000 подумав би. Хоча насправді я вже не дивився в цей бік. Що таке жаль? Взагалі нічого. Я став зовсім на інші рейки.
- Хто з суперників, окрім Єрещенка, вам запам’ятався?
- Одним з моїх головних суперників був Роберт Імамов з тоді ще Ленінграду. Я на юнацьких іграх СРСР програв йому в першому бою у Горькому. Зараз це Нижній Новгород. А на молодіжних іграх СРСР виграв у фіналі. Я розумів як це буде важко, через те, що він був нестандартний. Роберт був високий – десь 186 чи 187 см і, тим не менш, міг рубитися в ближньому бою. Ось так – проти логіки. Я на юнацьких іграх думав, що він від мене втікатиме, а Роберт мені влаштував «кузькіну мать». Я тоді ледь взяв ноги у руки. А вже через два роки у фіналі СРСР по молоді, знаючи і розуміючи що буде, я його перехитрував.
І що ви думаєте? 1989 року у Подільську на Кубку СРСР серед дорослих я знову зустрівся зі своїм старим знайомим Імамовим. Основна збірна виступала на чемпіонаті світу, а у нас був Кубок СРСР. І ось відбувається щось неймовірне. Я чекаю, що зараз, як завжди, буде заруба, а він раз – і увімкнув задню швидкість. Думав, що це булка з маслом для мене. І тут та сама історія – підходить третій раунд і він, нарізаючи від мене задні кола, б’є мене раз-два, як стук поштаря. Я програв. Абсолютно інша тактика, абсолютно інший боксер.
Це одна з важливих речей, яку варто розуміти тим боксерам, які сьогодні прагнуть досягти вершин. Завжди має бути план. Часто я спілкуюся з нашими маріупольськими хлопцями, бо приймаю участь і у тренувальному процесі. Питаю: план є? І вкрай рідко можна почути, що він є. Причому не просто план бою, а план підготовки – над чим працювати, що робити. Я чую у відповідь стандарту фразу: Що робити? – Тренуватись. Що це значить? Займатися потовиділенням? Чи йти із залу стомленим з почуттям виконаного обов’язку? А що ти увібрав в себе у процесі тренування, щоб користуватися цим як зброєю? От на основі свого досвіду я і ділюся з хлопцями знаннями.
- Це Ви вже після завершення кар’єри здобули дві вищі освіти?
- Чесно скажу, що технікум мені давався з великими труднощами. Коли постало принципове питання мого відрахування звідти, я сказав: «Ну і ладно, до побачення». І пішов, тому що треба було здавати математику і цілу купу предметів. Я 4 дні просидів вдома. Прийшов Дворцов і сказав: «Я домовився, що тебе допустять до іспитів. Тобі необхідно хоча б щось знати». Я думав «ну скільки можна? Та відчепіться ж усі від мене». Втім, він знайшов потрібні слова. Я взяв в бібліотеці книги, а мені, звісно ж, допомагали з навчанням.
А вчителька математики сказала, що поки не здам – вона мені не поставить залік. А яким чином я це можу зробити? Треба наймати репетитора. І ця жінка мене безплатно вчила математиці. Вона запитала: «На якому ти рівні?» Кажу, що квадратні рівня. І ми звідти все поступово пройшли. І я здав математику.
Пізніше, після закінчення технікуму, займаючись комерційною діяльністю, я пішов вчити металургію чорних металів, оскільки працював в цій галузі. І вивчився.
Я багато речей вивчив і навчився робити, але бокс – це щось таке на рівні тонкої душевної організації. Отримав дві вищих освіти, але освіту за спеціальністю «тренера» я опановував з величезним задоволенням. Вчився у Києві в інфізі з радістю.
- Як Вам без тренерського бекграунду вдалося потрапити в «Українські отамани»?
- Після завершення спортивної кар’єри я приходив на тренування і займався для себе. У мене склалося враження, що є речі, про які можна сказати, і вони можуть знадобитися. Однак треба бути акуратним. Ти можеш просто поділитися, і якщо людині треба, то вона скористається цими підказками. А якщо не треба, то не варто нікого змушувати. Я не був штатним працівником. Мене просто запрошували тренери, щоб я посидів подивився, допомагав якимось боксерам, якщо була можливість. Це все було в Маріуполі.
І мій товариш Олег Кудінов, який зараз працює старшим тренером збірної України серед юніорів, теж уже будучи бізнесменом, став приходити і тренувати хлопців, причому влаштувавшись на роботу. Коли ти керівник у бізнесі, то можеш до обіду вирішувати свої питання, а ввечері прийти і в задоволення тренувати. Я кажу: «Олегу, мені аж заздрісно». Кудінова – та людина, яку Дворцов привіз у збірну СРСР, щоб він подивився на мене. Олег побачив мене, загорівся моїм вогнем і захотів стати боксером. От ми з ним спілкувалися, сперечалися по якимось тренерським моментам.
Мені завжди хотілося тренувати. Приїжджав на тренування, спілкувався з хлопцями, щось пробував, ділився, але це тільки в тому середовищі, де ми спілкуємося однією мовою – в тренерському складі.
На той момент Володимир Степанович Продивус уже провів золоту серію за участю Ломаченка і Усика. Ці хлопці пішли. І Юрій Савчук, який був одним з тих, хто стояв біля витоків «Українських отаманів», запросив мене попрацювати в команді у напрямку техніки і тактики. Не замислюючись, з великою радістю, туди поїхав і потрапив в компанію відомих людей, з якими я спілкувався і яких знав, але не так близько – Михайла Мельника, Леоніда Лоївського, Дмитра Лазарєва, Сергія Глущенка, Романа Семенишина.
Ми обговорили з керівництвом всі питання і я поїхав на Кубок України переглядати хлопців, цілеспрямовано відслідковувати людей, яких ми могли б потенційно залучити до команди. Це був абсолютно новий склад, тому що всі зіркові хлопці пішли. Хочу сказати величезне дякую Михайлові Івановичу Мельнику за те, як він ділився зі мною своїм досвідом, бо вперше у моєму житті було спілкування безпосередньо в тренерському середовищі протягом довгого періоду у вісім місяців. Підказувати комусь у залі або ж працювати тренером в такому форматі – це дві великі різниці. Я для себе відкрив чимало нового.
Коли ми почали робити аналіз після першого ж боксерського дня, особливо за голову не хапались, але я кажу: «Михайле Івановичу, це капець!» Він мені «Євгене, це грудні діти. Їх треба навчити ходити». Він мене навчив своїм мудрості і знанням. І ось так потихеньку, від зборів до зборів ми їх готували. Там правда були і надійні бойові одиниці, такі як Денис Пояцика, Олександр Хижняк. Протягом цього періоду я бачив як це все дійсно перетворювалось у щось таке за що не просто не соромно, а гордість бере. Хлопці були різні, але при всьому тому, що було, команда виступила не так вже й погано.
Робота в «Отаманах» дала мені величезний досвід. Я точно знаю, що тренерський хліб нелегкий. Якби в тому складі були інші люди, то навіть не знаю як усе було б. Той колектив дуже згуртувався, здружився, ми близько спілкуємося і стали друзями. На зборах в Тисовці, після першого походу у лазню, заходжу і сидить Хижняк та ще ряд хлопців. Я кажу: «Хлопці, з тим потенціалом, який у вас є, серед вас сидять чемпіони Європи і світу. Ви самі не вірите, але я кажу те, що думаю». Вони так здивовано дивилися на мене, а після чемпіонату України в Маріуполі до мене підійшов Олександр Хижняк і згадав ту розмову.
І що тепер? Олександр Хижняк – чемпіон і найкращий боксер світу, Віктор Вихрист – чемпіон Європи. Ми ж всіх бачили і за всіма спостерігали. Вони з такого самого матеріалу, як й інші боксери. Просто Хижняк раніше за всіх приходить у зал, уся його увага спрямована туди, куди треба.
- З 2013 року ви незмінний перший віце-президент Федерації боксу Маріуполя.
- Якщо боксер завершує займатися спортом і у нього були доволі непогані результати, то я впевнений, що по завершенні є певна гіркота від усвідомлення того, що це ніколи не повториться. І робота у Федерації боксу створює таке враження, ніби ти знову повернувся у спорт, забезпечує присутність у просторі боксу.
