_pictogram.svg.png)
Один із учасників знаменитої олімпійської збірної України 2000 року встиг залишити яскравий слід у вітчизняному боксі. Майстер спорту міжнародного класу розповів нам про захоплення кіньми, знакові протистояння у своїй кар’єрі, нереалізовані плани на професіональній ниві, а також розкрив таємницю вдалих виступів тієї олімпійської команди.
«Бокс – це моє життя»
- Як так вийшло, що Ви в дитинстві з кінного спорту пішли у бокс?
- Насправді я кидав бокс і займався кінним спортом. Ходив туди таємно від батьків. А потім мій тренер з боксу поговорив з батьками - я їх ж обманював: збирав сумку на бокс, а йшов на кінний спорт. Любив коней, а зараз донька захоплюється цим видом спорту. Батько виписав мені «триндюлів» і я зрозумів, що треба займатися тільки боксом (посміхається).
- Звідки ж у вас така любов до кінного спорту?
- Взагалі, першим моїм видом спорту була гімнастика, батут. Мати хотіла, щоб я вмів у повітрі вертіти своїм тілом. Потім боротьба була і футбол. Після того перейшов в нову школу. Мене там трохи ображали і я зрозумів, що мені потрібен бокс. Хотів дати здачі своїм кривдникам і через рік у мене все вийшло, а потім серйозно втягнувся у бокс.
Я просто любив коней, дивився на них по телевізору. Нас «міських» возили в село відпочивати. Ми там ходили на пасовище і просили у пастухів коней, а за них пасли корів. Гралися у мушкетерів, лицарів. Напевно, конячки у мене в крові.
- Донька зробить те, що не вдалося батькові?
- Дороге задоволення, якщо чесно, але стараємося і поки що тягнемо. Хоч щось дитині подобається, бо водили на інші види спорту, але максимум три тренування – і до побачення. А кінним спортом захопилася і у мене тепер з’явилися ниточки, за які я можу смикати.
- Де вам було важче: у боксі чи кікбоксингу?
- Кікбоксингом я займався недовго і не хочеться розповідати. Щоб вам було зрозуміло, чемпіонат України було виграти важче, ніж чемпіонат Європи. У нас були рівні і конкурентні бої, а закордоном виступали переважно каратюги і тхеквондисти. У той час треба було за раунд 8 разів вдарити ногою, а потім вмикався «вентилятор» руками і ми їх просто зносили. А бокс – це класика, олімпійський вид спорту. Бокс – це моє життя. У боксі конкуренція була значно серйозніша - тут в Україні спробуй щось виграти, а потім далі і далі, але мені це вдалося.
«Хотів розвивати кар’єру у професіоналах, але здоров’я завадило»
- Ви дуже гучно про себе заявили, вигравши чемпіонат Європи 1998 року у Мінську.
- Так, причому у півфналі виграв у дворазового чемпіона світу Раїмкуля Малахбекова. Я був невідомий і тут мене прорвало. А все через те, що я боксував переважно в категорії 51 кг, але на останньому чемпіонаті України, що відбувся перед цією європейською першістю, перейшов в категорію 54 кг і у мене «пішло». Сили є, вагу не зганяв, невеликий досвід уже теж мав, і у мене все вийшло, слава Богу.
- У півфіналі Ви перемогли Малахбекова з рахунком 2:0. Як таке взагалі можливо?
- Він був дуже досвідченим боксером, але і я не зовсім «зелений». Тоді якраз перейшли на кнопкове суддівство і було 5 раундів по 2 хвилини. Чесно кажучи, так кнопки натискати не можна. Це ж виходить, що ми один одного не били чи як? А бій насправді був дуже конкурентний. То я перехоплював ініціативу, то він, але в той раз перемога була на моєму боці.
- Фінал з румуном Маріаном Александру, принаймні, за рахунком (12:3) виглядає легшим.
- Відверто кажучи, я його і не прочув. Він для мене виявився солодкою булкою, хоча до мене повиносив усіх своїх суперників. Я любив тих, хто міг зі мною побитися на ближній-середній дистанції. Так що у фіналі у мене був найлегший бій за весь чемпіонат. А найскладніше було у попередньому раунді - якийсь незрозумілий поєдинок вийшов. Моєму супернику з Білорусі Олексію Воробйову дали три попередження, через що його і дискваліфікували, а мені одне. Що попало - не бій, а якась метушня. Ну і з Малахбековим, звісно, було важко – все-таки дворазовий чемпіон світу, призер Олімпійських ігор, чемпіон Європи, а я хто такий? Чемпіон країни і майстер спорту. Чесно кажучи, мені ніхто не сказав з ким я буду боксувати. Я просто вийшов і був готовий порвати будь-кого, тому що мав дуже велике бажання.
- Ви не змогли здобути ліцензію на Олімпіаду на трьох поспіль кваліфікаційних турнірах у Севастополі, Бухаресті та Афінах. Вдалося здобути ліцензію лише на останньому відборі у Ліверпулі. Чому так сталося?
- Теж не буду все розповідати, бо олімпійська медаль була важлива не тільки нам. Біля керма Федерації тоді був Ігор Іванович Гайдамак. Мене трошки «збривали», то на одному, то на іншому турнірі… Так вийшло, що я вийшов на пік на останньому кваліфікаційному турнірі, а повинен був на нього вийти на Олімпійських іграх. Я на кваліфаї в Ліверпулі нікому не програв жодного очка – був заряджений як ракета. Тим паче, що я приїхав на той турнір один зі своїм тренером, ще й довелося жити в одному номері. А я таке не дуже люблю. Кваліфікувався – і добре.
- Ви не відчували психологічного тиску через те, що не вдавалося кваліфікуватися і шансів на це залишалося все менше?
- Після третього турніру мій тренер Василь Опанасович Бурмак дав мені відпочити. Я поїхав на дачу. У нас там є величезне водосховище – 12 кілометрів, от я навколо нього бігав кроси, через день плавав плюс дрова пиляв. Раз на 10 днів їздив стояти у парах, снаряди бив. У такий спосіб я активно відпочив аж три тижні, і після цього вже почало виходити.
- На Олімпіаді Малахбеков взяв у вас реванш.
- Так, в півфіналі вже він мене обскакав, але нічого – без поразок немає перемог. Хочу зауважити, що наша олімпійська команда була дуже дружня. Зрозуміло, що у нас постійно був такий складний графік зі зборів і змагань, не бачили сімей і т.п. Проте, коли хтось починав сумувати, одразу з’являлися добрі «підкольчики», постійно хтось був поруч і підставляв своє плече. Завдяки цьому ми і трималися. Ми були згуртовані, стояли один за одного. На тренуваннях ми віддавали себе повністю. Згуртованість і дух – важливі речі в команді.
- Щось вам найбільше запам’яталося з того олімпійського циклу?
- Всілякі виїзди на турніри. У нас була безшабашна команда. Любили гуляти, але так само любили і пахати. У нас багато історій, але хтось про них так і не дізнається (сміється). Як кажуть, є що згадати, нічого дітям розповісти.
«Ледь не побився з Рігондо поза рингом»
- На чемпіонаті світу 2001 року Ви теж зупинилися у півфіналі. Цього разу через зіркового Гільєрмо Рігондо.
- Якщо чесно, то і у чвертьфіналі з таїландцем Вонгпратесом було важкувато. Хочу сказати, що бити можна усіх – і Рігондо, і Малахбекових. Всі однакові, просто колір шкіри і розріз очей різні. Я в такому випадку говорю своїм учням, що головне не боятися і все буде добре.
- Після цього Ви з ним знову зустрілися у фіналі Ігор доброї волі в Австралії.
- У нас було лише пару днів на адаптацію, а на третій день, як завжди, «яма». У півфіналі з австралійцем Джастіном Кейном було складнувато, а у фіналі з Рігондо стало легше.
- Але ж ви йому знову програли.
- Росіяни кричали, що треба йти подавати протест, але ніхто нікуди не пішов. Бити можна всіх, але якщо руку не підняли, значить ти програв.
- Хочете сказати, що у фіналі було не зовсім об’єктивне суддівство?
- Трохи так, але знову ж таки, якщо руку не підняли, значить треба вигравати з більшою перевагою, щоб не було ніяких питань. Він же олімпійський чемпіон, висхідна зірка, тому йому і віддали перевагу. Ми на цьому турнірі ледь з ним не побилися поза рингом. Піднімався я на трибуни і якось зіштовхнувся із ним поглядами. Він сидів десь метрах в 15-20 від мене, і великим пальцем провів собі по горлянці, а потім тицьнув пальцем у мій бік. Я підняв середній палець і показав куди його засуну. Він вскочив, і я, і ми побігли один на одного. Втім, кубинця встигли зупинити його хлопці, а мене мої. Це було перед фіналом, де я, на жаль, поступився.
«Одягни штанці з начосом»
- 2001 року Ви стали переможцем Кубка світу, що проходив у російському Нижньовартовську. Що це взагалі за змагання були?
- Цей турнір називався Кубок світу серед нафтових країн. Там виступало десь 7-8 іноземних збірних, а також пострадянські країни. Я провів три або чотири поєдинки, точно вже не пам’ятаю. Нам навіть дали призові – по 1000 чи по 1500 доларів, а місцевим боксерам із Нижньовартовська дарували автомобілі. На той момент у категорії 81 кг у них виступав Євген Макаренко. Непоганий хлопець, ми ще з ним трохи затоваришували, посиділи у лазні після змагань. Там було класно, але дуже холодно. Мінус 42 градуси у листопаді – ще та веселуха. Ми ще туди поїхали в легеньких куртках. Добре, що хоч нижню білизну із собою взяли, як от кальсони та інше. Як бабусі кажуть: «Одягни штанці з начосом». От ми так і зробили (посміхається). Там навіть вантажівки, які працювали на солярці, на ніч не глушили, і вони працювали цілодобово.
- Чому ваша професійна кар’єра вийшла настільки короткою?
- Я провів пару боїв за донецький «Спортивний клуб Єлісєєва», а пішов з боксу через травму. Порозбивав собі руки і лікар сказав, що треба робити операцію, після якої десь на 8-12 місяців вилітаєш з обойми, а я уже і віковий був – все-таки 29 років. Для легковаговика це складно, якщо чесно, бо те, що ти зганяєш вагу дає про себе знати. Я ж навіть на останній бій з умовою 1 кг допуску не зміг його виконати. Американець відвернувся, а я швиденько на ваги застрибнув і мене зважили. Це була матчева зустріч США – Україна в Києві у листопада 2003 року.
Хотів розвивати кар’єру у професіоналах, але здоров’я не дало. Варіанти були і «Universum Box-Promotion» запрошував, але «рук не було», плюс вік.
Взагалі я по «профіках» перший раз поїхав 1993 року в тоді ще Югославію, провів шестираундовий бій, перемігши суперника для якого цей поєдинок мав стати прохідним. Мене туди везли як гарматне м’ясо, а вийшло навпаки – ніхто не чекав, ще й якісь гроші заробив. Їздив приховано, бо треба було обирати –боксуєш за аматорів чи за профі. Я обрав олімпійський шлях. Загалом у кар’єрі я провів 4 професійні бої і усі виграв. 1994 року я так само неофіційно провів чотирираундовий бій у Польщі.
- В інтернеті зустрічалася інформація, що нібито ви свій останній професійний бій програли 2003 року білорусу Олегу Бикову у Житомирі.
- Це якась нісенітниця. Я за «Спортивний клуб Єлісєєва» переможно відбоксував 2 поєдинки у Донецьку. Спочатку з Павлом Кубасовим, а потім десь через півроку провів ще один бій проти Олега Бикова.
- Хто був вашим найсильнішим суперником на ринзі?
- Серед українців виділю високого Станіслава Мердова. Він потім боксував серед профі за «Union boxing Promotion». А серед закордонних бійців складними були Малахбеков і Рігондо. Кубинець тоді дійсно був дуже хорошим боксером і я не знаю, що з ним сталося у бою з Василем Ломаченком, але це був не він.
- У вас вже досить довгий час є власний боксерський клуб. Які є успіхи?
- Передаю свій досвід молодшому поколінню, проводжу турнір на свої призи. Але в цьому році, на жаль, його відмінили через карантин. Втім, можливо, ще буде змога його провести, проте зараз незрозуміла ситуація стосовно найближчого майбутнього. Ще встиг виховати двох призерів чемпіонатів Європи. Богдан Толмачов (перший тренер – Сергій Миколайович Онищенко) позаминулого року став третім, а минулого року другим серед молоді, а В’ячеслав Бригаденко (перший тренер – Роман Анатолійович Черніков) став віце-чемпіоном Європи серед юніорів. Протягом останніх семи років мені дуже допомагає мій колега Віталій Яровий. Саме з ним ми разом тренували В’ячеслава.
- Порівняйте ваше і теперішнє покоління з позиції тренера.
- Зараз, як і в мій час, є тюхтії, а є ті, хто хоче чогось досягнути. Комп’ютерні ігри та інтернет здійснили величезний крок уперед і для багатьох, а не тільки боксерів, це справжня хвороба. Тим не менш, є хороші перспективні спортсмени. Той, хто хоче – той доб’ється.
