_pictogram.svg.png)
Досвідчений український тренер – про життя в боксі, найталановитіших вихованців і кумедні випадки в роботі.
У 90-х він очолював збірну України з боксу, потім працював за кордоном. І хоча нині відійшов від спортивних справ і перебуває на пенсії, із задоволенням говорить про справу всього свого життя – бокс.
Довідка:
Петро Андрійович Василюк (18. 05. 1945, м. Рогатин, нині Івано-Фр. обл.) – тренер з боксу. Майстер спорту (1967). Заслужений тренер України (1984). Закінчив Львівський інститут фізичної культури (1974). Виступав за спортивне товариство «Спартак». У 1992-1996 роках – старший тренер збірної команди України, у 1997-2000 – Єгипту. Багаторічний тренер спортклубу «Шкіряна рукавичка» (Львів). Серед вихованців – Ростислав Зауличний, Орест Соснівка, брати Стахніви.
«Часи були такі: хто хотів вижити, той виживав»
- До боксу я потрапив вже після школи – коли поступив у залізничне училище, – розповідає Петро Андрійович. – Десь прочитав, що у «Трудових резервах» відкрилася секція боксу. Тренером був Веніамін Шаргородський – я записався та потихеньку почав боксувати, набираючи обертів. Потім призвали до армії – поїхав до Новоград-Волинського. Спортивного батальйону там не було, але був івано-франківський округ. Я його виграв у вазі 57 кг, і після цього проходив службу у спортивному клубу армії. Далі навчався у інституті фізичної культури, після якого вирішив працювати тренером.
- Чи не пізно почали займатися боксом? Чим ще цікавилися в дитинстві?
- Так, боксом лише з 16 років займався. Я сам по собі сирота: батьки померли дуже рано, тому якихось секцій в дитинстві не було. Зате, коли потрапив до училища – встигав і навчатися, і на тренування ходити. Проживав у гуртожитку, було безкоштовне харчування, давали форму. Такі були часи… Хто хотів вижити – той виживав.
- З чого почалась Ваша кар’єра тренером?
- Знайшов пару хороших боксерів. Авжеж, зразу ніхто видатних результатів не показував, але придивися до Ростислава Зауличного. Також дуже талановитий був Саша Павелець (наразі перший віце-президент ФБУ).
- Як до Вас потрапив Зауличний?
- Його батько, теж Ярослав, також займався боксом. В «Авангарді». Він його до мене й привів. Ось так і вийшло: Зауличний видатний, та й я біля нього (сміється). Робота тренера мені подобалася: «відвоювали» зал, де колись була закрита при радянській владі синагога, зробивши нам секцію. Їздили на різні змагання: Центральна Рада «Спартак», Союз, Кубок Союзу… Де тільки не були: Краснодар, Челябінськ, п’ять чи шість разів були в Америці.
- Ніхто в місті не ображався, що закрили синагогу?
- Ні, це було маленьке приміщення в коридорі… Та й після синагоги там вже був склад швейних машин. Їх звідти забрали та зробили при ЖЕКу спортзал.
«Зауличний бив, аж поки суддя «стоп» не скаже»
- Пригадаєте часи, коли працювали зі збірної України?
- Так, три чи чотири роки працював. Відбіркові турніри до Європи, чемпіонату світу, матчеві зустрічі в США – всяке було… Хто був сильніший, той вигравав та й ішов далі.
- Порівняєте підготовку збірної тоді і зараз?
- Зараз усіх дрібниць я не знаю, але на той час це питання стояло дуже серйозно. Все було по чіткому плану, та ніхто нічого не вигадував. Готували бійців, щоб вони могли відпрацювати у всіх раундах – хоч їх буде десять, хоч дванадцять. Тепер же, буває, дивишся, що хлопець два раунди відстояв та знімає рукавички… Кажу: «Куди ти йдеш?». Говорить: «Я більше не можу». Ну, не можеш, так не можеш… Тоді такого не було: якщо прийшов на бокс, то хотів добитися свого! Результат був добрий, люди до нього завжди прагнули.
- Чим запам’яталися поїздки до США?
- Та якось особливих історій не було. Виходили на ринг, боксували, вигравали – отримували призи. Когось засуджували, але не таких явних, як Зауличний – він бив, аж поки суддя «стоп» не скаже та по кутах не розведе… (сміється).
«У нас учать не битися, а боксувати»
- Можливо, пригадаєте щось кумедне із кар’єри?
- Таке більше було у секції. Туди всякі приходять… Один знайомий зайшов, та й каже: «Навчіть сина битися! Я вас дуже прошу!». Відповідаю: «Ти не туди прийшов»… (сміється). Це десь в під’їзді треба шукати, а у нас навчають боксувати. Смішного вдосталь, та й серйозні запитання бувало вирішували. В основному ж, до секції потрапляли через знайомих. У Павельця батько теж був боксером, займався зі мною в «Трудових резервах».
- А бувало, що бокс дійсно допомагав в бійках?
- Ну, всяко бувало… (сміється). Від цього нікуди не подінешся – вулиця ж є вулиця.
- Які країни, де побували, згадуються найбільше?
- Америка цікава, Австралія також, але найбільше відношення до спорту, та взагалі до людей, мені сподобалося в Німеччині. Там все поставлено на вищому рівні! Немає такого, щоб щось не додали, або щось перебрали. А так, всюди однаково… Лише по 12 часів летіти на інший край світу – це не дуже приємно. Довго, всяко могло трапитися, але дякую Богу, що тоді такого не було, щоб літаки часто розбивалися. Хоча, якось приземлення було дуже важке – жорстко сіли, та через деякий час навіть літак запалав! Словом, наїздився, налітався – є, що згадати, що розказати і учням, і дітям, і внукам. Життя прожив не по книжках…
- Чим займаєтесь зараз?
- Відпрацював, і тепер відпочиваю на пенсії. В мене поруч з хатою сад та огород. Не можна, щоб земля просто пустувала, тому з жінкою працюємо. Щось садимо, копаємо… Ходимо до гостей, якщо запрошують. Якщо ні – ми запрошуємо. Потихеньку живемо, хоча скучно без роботи, але сказали звільнятися – я й звільнився. Образ немає, такий закон, але могли дати людини можливість допрацювати. Я ще міг працювати, але написав заяву, подякував та й пішов.
