Дмитро Шарабурін: «До боксу батька повернув я…»

Пішов із життя знатний київський тренер з боксу Володимир Шарабурін.

Пішов із життя знатний київський тренер з боксу Володимир Шарабурін. Його пам’ятають по багаторічній роботі в школі «Козак», звідки починали свій шлях в боксі багато зі столичних боксерів. Можливо, це прозвучить несподівано, але серед вихованців Володимира Шарабуріна – й Заслужений артист України. Його син Дмитро Шарабурін отримав таке звання, будучи відомим телеведучим, артистом-вокалістом Київського національного академічного театру оперети, лауреатом Всеукраїнського конкурсу професійних читців ім. Івана Франка. «Чудовий вокал та дивовижна пластика вирізняють цього митця», – говорять про Дмитра Володимировича. При цьому він – майстер спорту з боксу, різностороння та обдарована особистість. Пригадує свого батька з великою повагою…

- Із чого почався спортивний бокс Володимира Анатолійовича у боксі?

- Батько народився у місті Ніжин. Боксом почав займатися в юному віці. Тренувався у Володимира Кушніра. Був призером України, та все ж видатної боксерської кар"єри не зробив. Наскільки я пам"ятаю, тато пішов зі спорту в званні КМС. Потрібно було заробляти гроші та отримувати освіту.

- Як ваш батько став тренером?

- У тренерську роботу він прийшов у 1996 році, тоді йому було 36. Як не дивно це буде звучати, але до спорту повернув його я, коли таємно почав відвідувати секцію боксу у клубі «Козак» (посміхається). Моїм першим тренером був Володимир Іванович Воронков, а без дозволу тата до тренувань не пускали… Мені довелося все розповісти і попросити, щоб він прийшов в зал та дав «Добро». Спочатку батько не хотів! Казав, що я там протримаюся до першого розбитого носа… Але, коли побачив, що у мене є успіхи, то прийняв це і у вільний від основної роботи час почав мене тренувати. Ми стали їздити на змагання, і він був завжди поруч зі мною як другий тренер та секундант.

- Чому ви вирішили залишити бокс?

- Десь в 16 років в мені почало зароджуватися дивне почуття. На одному з тренувань проходив спаринг: у мого суперника було багато крові і мені раптом стало не по собі... Я відчув, що причинив йому багато тілесної болі. І, хоч ми завжди тиснули руки в кінці бою та обнімали по-братськи один одного, я задумався про те, що це неправильно, що так не повинно бути. «Ми ж люди! Він нічого мені не зробив поганого, а я нічого не зробив поганого йому... Навіщо це все?», - такі думки крутилися в голові, хоча, звичайно, я розумів, що це спорт. Але такі думки мені почали сильно заважати... Зрештою, у мене повністю пропало бажання займатися цим спортом ...

- Чи важко далося рішення?

- Так, тоді я був на піку своєї форми: великі надії, перспективи, цілі ... Уже було звання «Майстер спорту України», повага, стипендія, мрії... Все це перетворилося на попіл, який роздмухав сильний вітер... Я озвучив своє рішення спочатку своєму батьку: він сприйняв це емоційно, але дуже мудро... Директор клубу боксу «Козак» Олександр Володимирович Петюшенко був дуже засмучений, але я пообіцяв йому що не підведу його і ніколи не пошкодую про свій вибір.

- Потім у Володимира Анатолійовича була робота в цьому ж клубі?

- Так, коли Володимир Іванович Воронков перейшов до іншого клубу, тато продовжив тренувати вже на постійній основі та став одним з тренерів боксерського клубу «Козак».

- Пригадаєте основні здобутки Володимира Анатолійовича у якості тренера?

- У тренерській роботі батько виховав чимало майстрів спорту, в тому числі і мене. Працював тренером в Києві: у боксерському клубі «Козак» був з 1998 року. Також з 2012 до минулого року був тренером в боксерському клубі «Будва» на запрошення Чорногорії.