_pictogram.svg.png)
У рубриці «Портрет призера» – інтерв’ю з однією із сенсацій чемпіонату Європи серед молоді-2020 Василем Ткачуком.
Його виступ на молодіжному Євро-2020 у Чорногорії справив велике враження на фахівців і любителів боксу. По-перше, тим, що це ім’я не називалося спершу в числі фаворитів, а для самого Василя це був перший у його невеликому міжнародному досвіді турнір такого великого значення. По-друге, тому що молодий важковаговик вразив сміливою, агресивною манерою боксу. Опитані нами фахівці й колеги Ткачука назвали його одним із відкриттів турніру в нашій збірній. Тож, прес-служба ФБУ підготувала інтерв’ю з молодим перспективним бійцем – віце-чемпіоном молодіжного чемпіонату Європи.
– Ваш фінальний бій із росіянином Іваном Онищенком назвали одним із найбільш видовищних на турнірі. Попри програш із різницею в одне очко, за версією суддів, які враження він на вас справив?
– Враховуючи те, що це був мій дебютний турнір такого високого рівня, я все сприймав із величезним інтересом і набирався досвіду з кожним новим боєм. Фінал мені сподобався тим, що і мені, і супернику довелося викладатися на всі 100%. Я особисто до себе критично ставлюся й завжди вимагаю від себе більшого, але навіть суворі тренери після бою відзначили, що задоволені тим, як я відбоксував. У мене було чітке враження, що багато що виходить і я був здивований, коли три судді з п’яти віддали перемогу супернику з рахунком 29:28. Двоє інших віддали перевагу саме мені, з аналогічним рахунком. Але що ж поробиш – якщо таким було їхнє рішення, значить, треба виходити на ринг і відпрацювати так, щоб питань не виникало й рахувати очки вже не треба було…
– А загалом, як проходив для вас турнір?
– Починав у 1/8 фіналу із боснійцем. Відпрацював непростий бій проти суперника, що переважав мене у зрості і статурі. Трохи незручно було, зважаючи на його антропометрію, але все ж у другому раунді відправив його в нокдаун, а загалом виграв суддівським рішенням.
У чвертьфіналі мені випав ще вищий за боснійця суперник – литовець. Але загалом я вже був готовий до такого перебігу подій, та й тренери мені дали всі необхідні вказівки, тож тут я ще краще відпрацював, у першому раунді відправив його в нокдаун один раз, а в другому – ще двічі, тож судді зупинили бій.
Півфінал у мене не відбувся – з певних причин вірменський боксер знявся з турніру. А вже у фіналі я поступився 2:3, хоча, скажу чесно, суперник мав наді мною перевагу тільки у вазі, а за динамікою бою у мене багато що виходило. Мої тренери, товариші по збірній, друзі, які дивилися бій, в один голос сказали, що бій пройшов за моєї переваги. Для мене дуже цінна їхня думка.
Взагалі, чемпіонат Європи надихнув мене розумінням, що всі ми – однакові, у кожного є руки, ноги, голова, кожен може мати емоції, помилки, свої слабкості. Тобто, суворо кажучи, боксувати можна з усіма. Головне – вірити в себе і багато працювати.
– Є відчуття, що на чемпіонаті світу все буде на порядок важче, адже приєднаються кубинці, казахи, узбеки тощо?
– Ми з тренерами готові до цього. В мене є повага до суперників, але є й бажання себе проявити й завоювати медаль, а найкраще – золоту. Хочу довести, що я можу ще більше. Саме тому збираюся наполегливо готуватися й працювати над собою.
– А який досвід міжнародних боїв у вас був до медального континентального чемпіонату?
– Не такий великий. Я взагалі тривалий час не виділявся з-поміж інших, не був на перших номерах. З другими-третіми номерами їздив на міжнародний турнір у Білорусь, де боксував, наприклад, із узбецьким спортсменом. Маю досвід боїв із поляками, угорцями, а тепер ще з боснійцями, литовцями, росіянами. Але загалом розумію, що це ще невеликий стаж – і тому дуже прагну взяти участь на інших турнірах, тому що вони дають дуже багато інформації для мого розвитку.
– Як взагалі починалася ваша кар’єра в боксі?
– Спершу не було ніякої кар’єри. Я просто любив спорт – особливо грати в баскетбол, бо в школі виділявся зростом, та й вдавалося це мені. На бокс пішов, щоб навчитися за себе постояти та довести, що щось можу в цьому виді спорту. В СДЮШОР нашого райцентру Надвірної моїм першим тренером став Віктор Дмитрович Григоришак, а потім долучився до моєї підготовки наш директор Тарас Мирославович Вінтоняк. Займаюся я з травня 2015 року – і дуже вдячний їм за те, що вони вклали в мене. Чесно кажучи, все, що я знав про бокс і все, що нібито вмів, рік за роком переглядалося і я ставав все сильнішим.
Я боксував на перехідних чемпіонатах України для 2001-2002 і 2002-2003 р.н., тож там виграв золоті медалі серед однолітків у 2019-му і 2020 роках. Минулого року відібрався на чемпіонат Європи серед юнаків у Болгарію, але натрапив там на лідерів і не до кінця зібрався, тож рано вилетів. Тривалий час мені не щастило показати все, на що я здатен – то вилечу від перших номерів, на яких відразу ж натраплю, то через хворобу не зможу боксувати в фіналі. Довгий час був у тіні.
Але тренери мене вчили тримати удар і багато працювати. Я ж взагалі спочатку боксував у категорії 75-76 кг, потім почав рости, набирати вагу. По юніорах був у категорії +81, по молоді вперше боксував +91 на всеукраїнських турнірах у Житомирі та Дніпрі. Звичайно, часто буває і так, що я менший за суперників, легший за них. Але в цьому бувають і свої плюси, тож я стараюся брати своє за рахунок швидкості, агресивності, інших якостей. Бокс – вид спорту, який кожному дає шанс, але й від кожного вимагає максимальної самовіддачі та повної реалізації своїх можливостей.
– Як батьки поставилися до того, що бокс став для вас чимось більшим, ніж хобі?
– Вони й дотепер переживають за мене, хоча тато й підтримав мої заняття, але все каже: «Ти дивись там, обережно». Мама відмовляла займатися. Але з часом вони змирилися – вже бачать, напевно, що це для мене серйозно.
– Батьки – «спортивні»?
– Тато зараз на пенсії, мама працює лікарем. Але, звичайно, за моїми виступами стежать.
– Із того, що після успіху на чемпіонаті Європи вас приймав особисто ректор вашого університету, роблю висновок, що для Івано-Франківської області ваша медаль стала подією…
– Безперечно. Всі раді, вітали, а мені приємно, що бачать в мені перспективу. Я навчаюся в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника за спеціальністю вчитель фізкультури, тож повинен був порадувати земляків результатом, показати приклад.
– Чули про самобутню прикарпатську школу боксу, про плеяду зірок із Коломиї…
– Так, наша гордість. Андрій Федчук, царство йому небесне, був бронзовим призером Олімпіади в Сіднеї 2000 року. Володимир Колесник - віце-чемпіон світу 2001 року. Ярослав Михалушко ставав чемпіоном Європи серед школярів і юніорів.
– А хто, окрім земляків, для вас зразок у боксі?
– З інтересом дивився багато великих боїв у різних категоріях. Відзначу, безперечно, Мохамеда Алі, Майка Тайсона та Олександра Усика. Всіх їх об’єднує швидкість та потужний удар. Я прагну до цього.
– При цьому вважається, що суперважковаговики менш видовищні, ніж представники легких категорій…
– Я б так не сказав. Так, безперечно, ударів у середньому за бій у легких категоріях завдається більше, проте й самі удари там легші. А в суперважкій категорії один удар все може вирішити. Тож для мене наша категорія найбільш видовищна, тут підтверджується знаменита фраза, що бокс – це шахи на ногах.
– Як пережили карантинну паузу?
– Було дуже важко. Тренувався два дні – один відпочивав. Моя родина живе в горах, отже, я заодно міг трохи й батьку допомогти по господарству, коли був час. Тренери, спасибі їм, скидали програму тренувань і контролювали. Але, звичайно, повноцінним тренування без тренерів та інших боксерів не буде ніколи. Так, хіба що фізику підтримати. Тому радий, коли з’явилася можливість відновити нормальні тренування, та ще й взяти участь у турнірах.
– Чемпіонат Європи в Чорногорії в наші часи пандемії, напевно, вийшов особливим?
– Так, були дотримані всі вимоги – тестування, переміщення в масках. Ми з розумінням до цього ставилися. Сам турнір приємно вразив рівнем організації. Нас зустріли гостинно, гарно поселили, було налагоджено хороше харчування, та й природа там напрочуд мальовнича. Де в чому як у нас на Прикарпатті. Тільки з морем…
– Ви згадали, що батькові допомагали по господарству. А що важче – тренування чи ось так із татом попрацювати?
– Ой, ну складне питання (посміхається). Насправді, звичайно, тренування у нас дуже виснажливі, а якщо батьку щось піднести – то це завжди, аби тільки був час і можливість.
– У вас дещо незвична історія, тривалий час вас бокс випробовував на міцність – і ось прийшов результат. Що порадите тим, хто, як ви, прийде в бокс, може, пізнувато, змушений буде багато речей вивчати екстерном і переживе випробування на шляху до мети?
– Пораджу: ніколи не зупиняйтеся на досягнутому, завжди вірте в себе, а після кожного досягнення ставте перед собою нові цілі – ще амбітніші. Щоб не застоятися й не почивати на лаврах.
