_pictogram.svg.png)
Інтерв’ю з Сервіном Сулеймановим – це два в одному. Неможливо поговорити з відомим у недавньому минулому боксером, не зачепивши тему його нинішньої роботи – в якості президента Івано-Франківської міської федерації боксу. А коли звертаєшся до нього як до функціонера, неможливо не переплітати цю бесіду з його власним досвідом виступів у ринзі.
Отже, почавши розмову з планів Івано-Франківської міської федерації боксу на 2021 рік, ми перейшли, власне, до насиченої кар’єри Сервіна Кудусовича. В ній були перемоги на чемпіонаті світу серед молоді, на Кубку світу та Європи, п’ять золотих медалей чемпіона України та участь в Олімпіаді-2000 у Сіднеї.
– На 2021 рік у боксу Івано-Франківська багато планів і сподівань, – розповідає Сервін Сулейманов. – Але, розуміючи специфіку нашого часу, ми враховуємо фактор локдауну. Наприклад, чемпіонат серед молоді перенесений аж на літо. Наші хлопці будуть готуватися до чемпіонату України у Чернівцях, наші дівчата – вже на НТЗ на Конча-Заспі. Наша Ярослава Маринчук (51 кг) готується в складі збірної України до турніру в Туреччині. Едуард Трофименко (57 кг) – до чемпіонату України. Ми пишаємося нашими боксерами – є серед них чемпіони України серед однолітків, медалісти та переможці міжнародних турнірів, приходить гідна зміна тим нашим потужним боксерам, які в останні роки завершили виступи або перейшли в профі.
Наша міська федерація спільно з колегами з Ужгорода бере участь у підготовці традиційної вже матчевої зустрічі українських і німецьких боксерів – не лише другі-треті, а інколи й перші номери нашої збірної, буває, беруть у ній участь. Ось уже 17-й рік ми проводимо Меморіал Петра Мицика в пам’ять про нашого відомого боксера, який передчасно покинув цей світ. Проводимо традиційний вже новорічний турнір – «Кубок Миколая». Гордимося, що завдяки самовідданій роботі нашого боксерського активу – тренерського корпусу регулярно наші представники потрапляють у різні збірні України аж до дорослої «еліти».
– Могли собі уявити, будучи боксером, що візьмете на себе роботу функціонера?
– Як вам сказати… У боксера чітке й очевидне завдання – ти думаєш тільки про результат. У функціонера – значно більше обов’язків і турбот, ясна річ, але коли ти сам пройшов через це все, то іншими очима дивишся на сам процес. Скажімо так, раніше я був боксером – старші товариші, тренери за мене переживали й добували кошти, щоб я міг брати участь у турнірах, тепер я роблю те саме. Можна сказати, повертаю це в бокс. До того ж, я цю роботу в федерації поєдную з тренерською. Тож не тільки шукаю кошти, а й маю своїх підопічних виховувати.
– Цікава робота голови міської федерації не зрівняється за адреналіном із виступами на рингу?
– Що пройшло – те минуло. А робота голови мені цікава, я залишаюся в своїй сфері, займаюся улюбленою справою. Спасибі нашим тренерам і спортсменам, нашому місцевому відділенню НОК, звичайно, колегам із Федерації боксу України. Місто раніше давало кошти на міський бокс, у 2020 році – не дало. Ну, що ж поробиш. Зате є небайдужі люди, є справжні ентузіасти спорту. Завдяки їм наша міська федерація набирає оберти.
– Просте питання: чому бокс?
– Ну от уявіть собі мою ситуацію. Я – кримський татарин, моїх дідуся та бабусю виселили в Узбекистан, я народився вже в Таджикистані. Коли наш народ почав процес повернення на історичну батьківщину, ми з мамою вирішили також переїхати в Крим. Мені було десять років, жили ми в селі Кольчугіному. Так як ріс без батька, горнувся до дядька – Рустема Бекірова. Він на рік раніше в Крим повернувся, а сам був тренером з боксу. От під його керівництвом і почав займатися.
Виграв один турнір, другий. Потім – чемпіонат України в своїй віковій категорії. Так захоплення й стало поступово професією. Одне завжди було великою проблемою – це матеріальні умови. Так було прикро! Виграєш всеукраїнський турнір – а на міжнародний не можеш поїхати, бо нема грошей. Запросять у збірну – ледве збереш ті гроші, раз навіть запізнився був на збори. Але це й вирішило мою долю…
– Яким чином?
– Ну от викликав мене Леонід Лоївський у збірну – поки ми збирали кошти на поїздку на збори в Коломию, а там уже почали роботу. Й мене після вимушеного запізнення поселили не до іншого боксера, а до тренера. І так доля розпорядилася, що це був Валерій Трохимович Дем’янов. Йому та Мирославу Євгеновичу Карабіну я завдячую тим, що опинився на Прикарпатті й відчув справжню увагу до себе.
Запам’яталося, як Валерій Трохимович, царство йому небесне, спостерігав за мною – мабуть, припало йому до душі, як я працював, як ставився до боксу, тому що почав розпитувати – а які в мене матеріальні умови, чи підтримують мене в Криму, чи маю я за що жити. А так як умови у мене, м’яко кажучи, були відсутні, то вони з Карабіним умовили переїхати в Івано-Франківськ, що я й зробив із земляком і другом Віктором Поляковим, з яким ми зараз уже разом тренерами працюємо. Ми спершу відмовлялися, довго не думали навіть про такий варіант – хотіли лишатися вдома, але перемогла спортивна мотивація. Для мене найголовнішим аргументом було, що наближався чемпіонат світу 1998 року в Аргентині. Я чітко розумів, що хоча заслужив право виступати там за спортивним принципом, від Криму я б туди не поїхав через безгрошів’я.
Це був переломний епізод у моїй долі. Мені зробили хороші умови, зарплату, влаштували навчатися в університет по моїй фізкультурно-спортивній спеціальності (а я, майстер спорту, в Сімферопольський держуніверситет не вступив на фізкультурний факультет!), потім дали квартиру. В цьому місті я одружився, народилося двоє моїх дітей. Та й взагалі, що таке – організований бокс, це я вже тут, в Івано-Франківську відчув.
– Чому?
– Мій дядя – тренер, «сачконути» я ніяк не міг, тому що село – це одна вулиця, нікуди не подінешся. У нас у Криму ж як було – світло подавали на дві години на добу – на вечір, коли «рабині Ізаури» якраз показували. А тренуватися ж треба – от при світлі гасової лампи без опалення й займалися. Екіпірування не було – якщо дядя діставав десь боксерки, то таке щастя! Хоч вони на три розміри більші, хоч ноги треба обмотати три рази вовняними шкарпетками, щоб у них можна було працювати…
А коли потрапив до Івано-Франківська – подумав, що це рай! Просторий, теплий зал. Одягнутий – взутий. Є роздягальня, душова. Тепло, світло. Тільки працюй і радій! Але ж до хорошого людина швидко звикає – так і я звик. Навіть не віриться тепер інколи, в яких умовах довелося починати. І молодь не повірить, якщо розкажеш.
– Як працювалося вам у збірній?
– Та все було цікаво. Для мене за щастя було туди в принципі потрапити – на кожну поїздку з труднощами збирали кошти, тож я з радістю їхав і сам собі не вірив, що випала така нагода.
– Хто з тренерів збірної найбільше запам’ятався?
– Якось так вийшло, що більшість часу я йшов нога в ногу з Ільдаром Шарафутдіновим. Він приймав нову вікову категорію – я туди потрапляв, і так ішли й ішли аж до першої збірної. А от на чемпіонат світу серед молоді з Леонідом Лоївським їздили. Пізніше, вже в часи Єлісєєва, ветеран радянської школи боксу Микола Лі з нами попрацював. А завершував виступи за збірну при керівництві Дмитра Сосновського.
– Гучні імена! А все ж, хто серед них був найбільший оригінал?
– Це Микола Миколайович Лі, ми його про себе «дідусь Лі» називали. Дідусь-кореєць, сам із Казахстану, на той час після Києва тривалий час у Москві жив. Абсолютно стара «закалка»! Ще на Олімпійських іграх у 60-ті та 70-ті працював. Був тренером великих чемпіонів. Але на той час йому було вже за 70 років, і для нас, молоді, це була дуже незвична практика. Ми ніколи не могли зрозуміти, що на нас чекає наступного дня. Ганяв нас немилосердно. Попереду у нас був чемпіонат світу в Таїланді, зазвичай на такий турнір виїжджали за два тижні для акліматизації. А «дідусь Лі» сказав: «Зачем Таиланд? Алушта есть!» І постановив тренуватися в Алушті, але… за таїландським часом. Спортсмени інших видів, які тоді там же на зборах були, з нас глузували, коли ми із самого ранку виходили на заняття, щоб імітувати тренування в азійських умовах. Ми не знали, хто як буде тренуватися – він міг двох поставити весь час у парах, а інші вільні, собі готуються. Словом, багато було незвичного, хоч, це було зрозуміло, в часи свого розквіту Микола Лі був дуже сильним спеціалістом. Але на той час це не дало результатів – у Таїланді, здається, вся наша збірна одну срібну медаль на всіх взяла.
– Ваш «зоряний час» – золота медаль молодіжного чемпіонату світу. Щось натякало на чемпіонство?
– На той час у мене не було ні грошей, ні зв’язків. Я за кордоном вперше побував у 1997 році, коли один бій на турнірі в Польщі провів, а потім ще на збори в Туреччину з’їздив. Тобто, на світ їхав, маючи аж один міжнародний бій. І треба ж – «вистрелив»! Провели ми там чотири гарних бої, але я не сказав би, що був упевнений у перемозі, аж до останнього бою. Спершу вибив американця, потім – турка, а в півфіналі натрапив на місцевого боксера. Це було щось із чимось! Один із найбільш пам’ятних моїх матчів за всю кар’єру.
Ще ж треба знати, як аргентинці вболівають. Виходимо на ринг ми з Лоївським і Дем’яновим – гул, тиша, а раптом – всі трибуни вибухнули барабанами, тріщалками, оплесками. «Погнали» вони свого боксера, а мені це на руку – я люблю контратакувальну манеру. Так ми йшли весь бій, а тоді п’ять раундів по дві хвилини проходили. І над рингом велике табло, ми весь час на нього поглядаємо, і весь бій воно показує мою перевагу. Завершується бій, і уявіть мої відчуття, коли ще й перемогу господарю віддають! Щастя, що наші тренери мені на досвіді сказали: «Залишайся на рингу! Стій!» Дійсно, десь кілька хвилин тягнулися розбірки, і в підсумку висвітили мою перемогу! Сил віддав на цей півфінал – неміряно! Аж погано стало після бою, канудило, в душі ледве на ногах тримався.
Зате фінальний бій з казахом Бекзатом Саттархановим (земля йому пухом) здався навіть легшим. Хто ж би тоді подумав, що він через кілька років стане чемпіоном Олімпіади в Сіднеї, і там же відомий кубинець Рігондо – майбутній суперник Ломаченка – виграє (а Бекзат його на шляху до нашого фіналу вибив). Ось так, маючи один бій досвіду на міжнародному рингу, я й став чемпіоном світу серед молоді.
– На Олімпіаді 2000 року на вас, напевно, були великі сподівання. Вони й тиснули?
– Мені було 20 років. Я так і не встиг зрозуміти, де я й що я. За ті пару років я, на відміну від моїх суперників Саттарханова та Рігондо, підріс – мав боксувати в категорії 57 кг. І трапився мені болгарин Юра Младенов – вищий, з більшим розмахом рук. Завдав одного удару, а потім весь бій втікав. І наче я під кінець бою почав потрапляти, міг сподіватися на перемогу, але підняли йому руку. Так я й завершив свої виступи, далі радів за хлопців – а в Сіднеї зібрали два срібла та три бронзи. Що цікаво, потім того болгарина я на Кубку світу переконливо переміг, взяв реванш і виграв трофей. Не сумніваюся, що так мало бути й на Олімпіаді. Але…
– У збірній ви явно сказали не все, що могли…
– Я виграв п’ять золотих медалей чемпіонату України – Львів-1999, Донецьк-2000, Луцьк-2004 і 2005, Одеса-2006. Відчував постійно конкуренцію, вагова категорія наша досить масова, особливо донеччани – відразу кілька сильних спортсменів щороку кидали мені виклик. Але в 2004 році я побачив, що на Європу, світ чи Олімпіаду мені не потрапити. Хоч і став чемпіоном, хоч і мав на це право, але було три ліцензійних турніри – і на всіх трьох інші боксери боксували, а мені казали: «Ну от зараз уже ти будеш, почекай трошки». Але в підсумку дехто мав по дві спроби, а я, чемпіон, так і не поїхав. От Україна й не отримала ліцензію в моїй ваговій категорії…
А потім прийшов новий головний тренер – Дмитро Сосновський, і я відчув, що на мене вже не розраховують. У свої 26-27 років я вже був найстаршим у збірній, тож на зборах в Алушті пішов на бесіду з ним. Мій особистий тренер Віктор Дем’янов уже був смертельно хворим – я з ним по телефону поговорив, зрозумів, що йому вже не до мене. А Дмитро Дмитрович мені сказав: «У тебе немає шансів. Ти молодець, що все розумієш, дійсно, мабуть, ти вже завершуй виступи, починай працювати тренером». Прикро мені було? Не те слово. Я в бокс приходив із метою стати олімпійським чемпіоном. Якщо не зміг – значить, десь недопрацював…
– І через рік після виступів ви ще й стали «профі»…
– Та то взагалі була історія. Я вже рік не боксував, тренером працював, і тут дзвінок: «Не хочеш побоксувати в Японії?» (як виявилося, мене обрали серед 16 кандидатів на цей бій). Запропонували 1500 доларів, а також забезпечили можливість взяти тренера-секунданта. Я беру не досвідченого тренера, а свого друга – боксера з Немирова Артема Айвазіді (він і зараз боксує, 1981 р.н.), та й їдемо вдвох країну подивитися.
Чесно кажучи, тут я неправильно зрозумів ситуацію. Думав – що там той японський бокс? Зараз приїду, «винесу» й по місту прогуляюся. А проти мене виставили боксера Харрікена Футу з досвідом у два десятки боїв, він налетів на мене, і хоча я ні разу на підлозі не опинявся, бій вирівняв, але все ж програв у шести чи восьми раундах. Другий бій у тому-таки 2007 році провів – у Києві проти Тимура Ахундова. За 600 доларів. Теж програв. На тому моя профі-кар’єра й скінчилася.
– Що треба було, щоб досягти успіху серед професіоналів?
– Треба було шукати промоутера, тренера. Плавно переходити, з цілеспрямованою підготовкою до кожного бою та суперника. Робити собі ім’я поступовим переходом від суперника до суперника. А що хотіти, якщо рік не займався й по дзвінку поїхав назустріч невідомому супернику?
Інша справа, що за своїм складом я боксер більше аматорського плану – ігровик. У мене нема такого потужного нокаутуючого удару, я більше люблю технічний бій, тактично перегравати суперника. Тож про профі-кар’єру не шкодую, а шкодую, що в збірній дійсно не всього досяг, чого міг, а також мав лише один бій на Олімпіаді. Вважаю, що Ігри – це вершина. І кожному треба прагнути до цього, цінувати цей великий шанс.
– Про це й говорите своїм вихованцям?
– Звичайно. Моє завдання – розповісти їм, як уникнути моїх помилок і краще пройти мій шлях. Я теж не святий, припустився багатьох помилок, але мене виправдовує те, що перед боксом я завжди був чесним і любив цей вид спорту. Зараз навчаю цього й моїх учнів.
– За стилем вони у вас більше технарі, як і ви, чи вчите їх раціональному боксу під результат?
– Стиль дійсно в усіх один – моя школа. Стараюся дати їм хорошу техніку, розуміння тактики. Звичайно, поки що про моїх діток 2007-2008 р.н. рано говорити як про боксерів – це «дитсадок», сьогодні у них бокс у голові, завтра – щось інше. Знаєте, як кажуть – є різниця між «ходити на бокс» і «займатися боксом». Але радує, що є такі хлопці, як Ельдар Мурзатаєв. Він у мене став бронзовим призером Чемпіонату України серед юніорів у Запоріжжі минулого року, і для його здібностей це лише початок шляху.
– А чи є де займатися боксом в Івано-Франківську?
– Як я й казав, мені після Криму умови казковими здавалися. Є боксерський зал у ДЮСШ. Є непоганий ще радянський зал в Університеті нафти та газу. Є, само собою, приватні школи зі своєю інфраструктурою. А от Палацу спорту в Івано-Франківську нема – хоча як би він допоміг розвиватися всім видам спорту в нашому місті!
– Хто для вас зараз ідеал у ваших вагових категоріях?
– Вася Ломаченко. Впевнений, що він повернеться ще сильнішим, ніж був. Це – гордість нашого боксу. Я ще застав його й Усика, мого земляка-кримчанина. Прекрасне покоління у них прийшло, вони реалізувалися – і ще більшого заслуговують. Ми всі – боксери – зі своїм стилем. У когось є одне, нема іншого. А у Васі все є. Бажаю йому швидшого відновлення та завоювання всіх титулів у цій ваговій категорії. Він – феномен, і заслужив стати абсолютним чемпіоном.
