_pictogram.svg.png)
Іванна Крупеня присвятила 18 років професійному спорту. З першого погляду її складно уявити на ринзі. Втім, за свою кар’єру Іванна здобула десятки перемог на всеукраїнських та міжнародних змаганнях з дзюдо і з боксу, стала семиразовою чемпіонкою України з боксу, та майстром спорту із дзюдо та тренувала початківців. З дитинства Іванна хотіла бути поліцейською, тож зараз присвятила себе роботі у рівненській поліції. В інтерв"ю вона розповіла про своє сприйняття жінок у боксі, про «перезавантаження» під час локдауну, про те, як тренує колег-поліцейських, а також про своє прагнення давати молоді майданчик для розвитку у бажаному спорті.
— Якою пам’ятаєш себе у дитинстві?
— У дитинстві я була пацанкою. Така собі хлопчурниця з побитими колінами, короткою зачіскою. Мене важко було змусити одягнути сукню чи спідницю. Я з дитинства була дуже розвинутою фізично. Батьки часто залишали старшого брата Сергія наглядати за мною, а він, аби чимось мене зайняти, просив то підтягнутись, то пробігтись, то відтиснутись. Через це я мала достатньо сили, і завжди хотіла піти на бокс. Не знаю, мабуть свого часу передивилася Роккі, Кличків. Бувало, о третій годині ночі прокидалася, щоб подивитися бій по телевізору.
Я завжди любила ламати стереотипи — це мотивація довести всім, що можна бути інакшою. Парадоксально, але саме бокс зробив мене жіночнішою. У вісімнадцять років я почала займатися боксом, тож стереотип про те, що дівчина-боксерка не може бути красивою, освіченою та досягати результатів, був для мене викликом.
— З чого почалася твоя спортивна кар’єра?
— Якось у школі зробили оголошення про набір учнів на секцію дзюдо. Я не знала, що це, думала, що буду там битися. Прийшла, а там — боротьба. Походила місяць, і мені набридло. Але тренери, вочевидь, щось у мені побачили. Вони подзвонили до батьків і поцікавились, чи продовжу я займатися. Було дуже приємно, що мене помітили. Так, я залишилась у дзюдо на довгих шість років, стала першим номером у збірній серед юніорів, згодом здобула звання майстра спорту України.
Спортсмени часто займаються кількома видами спорту, аби розвивати додаткові навички та підтримувати фізичну форму. Тому, коли мені було вісімнадцять, я пішла на бокс. Пішла, і не змогла не залишитись. Це доволі складний момент, бо на той час я вже була у збірній, мала зарплату, вступила до університету. А тут враз постав вибір — покинути все, і почати заново розвиватися у новій для мене стихії. Але мені пощастило з тренером. Він, так би мовити, мене «обтесав», забрав усе зайве, і ми дуже швидко досягли бажаних результатів. Буквально за два роки я стала майстром спорту міжнародного класу з боксу і посіла друге місце на Чемпіонаті Європи.
— Як друзі та рідні поставилися до твого вибору займатися бойовими видами спорту?
— Оточення було проти. Мене підтримали буквально кілька товаришів. Інші дивувалися – для чого мені бокс, невже немає альтернативи? Тато дуже категорично ставився до такого рішення, бо дуже хвилювався за моє здоров’я. Пригадую, у нас із ним був конфлікт через це.
Я сім разів була першим номером у збірній і сім разів перемагала на Чемпіонатах України. Лише один із Чемпіонатів проходив у Рівному. На ньому мені було складніше, ніж зазвичай. Справа в тому, що попередньо я рік лікувалась після травми коліна. Пригадую, як подзвонила татові і повідомила, що перемогла. Він просто заплакав і сказав, що пишається мною. Після того він усіляко підтримував мої старання та тішився кожному новому досягненню.
— Багато хто вважає, що бокс — не жіночий спорт...
— Мій перший тренер з боксу, Олександр Мартиненко, був дуже категоричним — він не тренував жінок. Коли я прийшла до нього, то вже була майстром спорту України з дзюдо — фактично, готовим матеріалом, з якого можна «ліпити». Я була добре розвинута фізично, психологічно, тож він сказав мені: «Добре, я погоджуся за однієї умови — ти будеш залишатися жінкою».
Я на рингу і я вдома — це дві різні людини. На рингу я головна, я диктую правила. Вдома я спокійна та виважена. На роботі я зосереджена та сувора. Жінки постійно приміряють на себе різні соціальні ролі, тож дуже важливо знайти між ними баланс. Коли я була у збірній, то могла місяцями перебувати у горах і мати по три тренування на день. Це бокс, кров, сльози, виснажливі дієти, самі лише спортивні костюми тощо. По приїзді додому я одазу була записана на манікюр, фарбування, масаж, SPA, я одягала сукні, для того щоб «вирівняти» свою жіночність. Для мене жінка — це в першу чергу берегиня роду.
Дуже часто відомих українських боксерів, як от Олександра Усика чи Віталія Кличка засуджують за висловлювання про те, що бокс не для жінок. Але чоловіки-боксери виступають проти жіночого боксу через бережливе ставлення до нас. Я теж вважаю, що бокс — це не жіночий спорт. Це важко, боляче, це проти нашої жіночої природи. Жінки-боксери з часом набувають проблем зі здоров’ям: страждає і репродуктивна система, і опорно-рухова система. Якщо жінка має вибір між творчістю і боксом — я б радила обрати творчість. Але, якщо вона свідомо й твердо обрала бокс — я готова їй допомагати.
— Пригадуєш свої перші змагання за титул чемпіонки?
— Пригадую, як перемогла у своєму першому Чемпіонаті України з боксу серед жінок, який проходив у Коломиї. Я тоді перемогла спортсменку, яка впродовж восьми років була першим номером у збірній. Вона була старшою і настільки досвідченою, що я поряд із нею могла здаватися «зеленою». Але ми з тренером дуже чітко продумали тактику, яку я втілила в реальність. Ось це я найбільше запам’ятала. На той момент ми здивували багатьох, бо ця перемога здавалася нереальною.
Досвід у будь-якому спорті дуже важливий. Свіжа сила — це теж перевага. Але якщо боротимуться двоє бійців, одному з яких 20 років, а іншому 28, то ймовірніше переможе старший завдяки своїй загартованості.
— Часто виникало бажання покинути все та змінити діяльність?
— Виникало, і не раз. Я провела 18 років у професійному спорті. Я бачила все: і підтримку, й успіхи, і травми, й самотність. Коли ти виграєш Чемпіонат України, то підписуєш контракт на рік. Ми могли бути відсутні вдома по триста днів. Це шалений ритм: змагання, збори, знову змагання і знову збори. Ми приїжджали додому, прали речі та їхали далі. Втомлювали й постійні перельоти. Бувало так, що спиш, і тобі сниться, що ти вдома. Прокидаєшся, а насправді ти десь в Індії. Це колосальне фізичне й моральне виснаження. Боксери дотримуються жорсткої дієти й постійно тренуються, аби залишатись у своїй ваговій категорії. Для збереження м’язової маси я прибирала з раціону максимум вуглеводів, і через це почувалася овочем. Бувало, що я просто нервово кидала рукавиці й казала: «Все, більше нічого не хочу». Але відпочивши день-два, я знову легко поверталась до звичного ритму. Я холерик, мені потрібно скрізь встигати, а від цього можна швидко перегоріти. Саме тому я маю безліч способів психологічного та фізичного відновлення: медитації, виїзди на природу, прогулянка з собакою, катання на конях тощо. Зараз, у 31, моя сила у тому, щоб проявити слабкість, попросити про допомогу. Раніше я прагнула досягти всього сама та довести всім навколо свою самостійність. Лише нещодавно я усвідомила, що ніколи не була сама. Спортсмену одягають на шию медаль, але ця медаль кується цілою командою: батьками, друзями, тренерами, реабілітологами, дієтологами, лікарями, тими людьми, які готують нам їжу та прибирають кімнати, журналістами, які висвітлюють наші перемоги та поразки.
— Як ти перейшла з боксу в ММА?
— Дуже багато років за мною ходили менеджери і тренери з пропозицією перейти в ММА. Я не сприймала цих пропозицій серйозно, бо вважала ММА безглуздими боями. Тому постійно відмовлялась. А згодом я залишилась жити у Канаді. Тоді мій товариш познайомив мене з тренером по ММА. Тоді я зрозуміла, що це ціле мистецтво єдиноборств, де боєць — універсальний воїн. Спершу він працює руками, потім задіює ноги, больові прийоми. Цей вид спорту все більше набирає обертів, а бійці в ньому можуть адаптуватися до кожної ситуації на ринзі. Це — симбіоз боротьби і боксу, а в мене є значна база як у першому, так і в другому. Мені пропонували контракти такі компанії як «Bellator», «Invicta», «UFC». З «WW UFC» я вела багато переговорів, і навіть до останніх своїх боїв готувалася в Таїланді.
— Часто травмувалася?
— Дуже. На мені мабуть немає живого місця. Було багато операцій, але ці всі рубці стали для мене важливим досвідом. Тепер я знаю, як відновлюватись та піклуватися про своє здоров’я.
— Торік ти почала працювати в поліції, що підштовхнуло до такого рішення?
— Я завжди думала над тим, що буде після спорту. В мене дві вищі освіти: перша - магістр фізичного виховання, а друга - психологія спорту. Я треную людей персонально багато років. В одну мить спортивна кар’єра може завершитись, тож для мене було важливо, де я себе зможу знайти. У дитинстві коли мене питали, ким я хочу бути, я казала - хочу бути поліцейською. Свого часу хотіла піти в армію, але з графіком у збірній це було неможливо. Тому я згодом підписала контракт із ЗСУ в Одесі і виступала за спортивну роту. Так хотіла стати поліцейською, що коли була реформа у 2016-му, вже тоді до мурах по шкірі я спостерігала за тим. Власне дисципліна, ієрархія, структура - це спільні риси професійного спорту та роботи в структурі. Тому зараз закликаю спортсменів переходити до лав патрульної поліції. Адаптація після професійної кар’єри у спортсменів триває до 8 років – це два олімпійські цикли. Хто реалізовує себе в іншій сфері, той швидше її проходить. У 2020 році мені написав командир Віктор Процюк, наголосивши, що хоче бачити мене в підрозділі в ТОР. Він тоді перебував в Америці, а по його поверненню ми зустрілись, усе обговорили, і я подала заявку. Зараз я працюю поліцейською в роті тактико-оперативного реагування. У мене чудовий надійний колектив.
Починала я служити в третій роті. Зараз мої напарники — це Ігор Мосійчук та Микола Корнійчук. Надійніших чоловіків я не зустрічала, для мене честь вчитись у них і ділитись із ними своїм досвідом. Чесно кажучи, зараз я щаслива і відчуваю, що на свому місці.
У дописі про навчання в академії патрульної поліції в Instagram ти зазначила, що «у збірній з боксу до жінок ставляться не так толерантно, як у поліції». Що ти мала на увазі?
- В академії особливо це відчула. Ілля Капись та Станіслав Макаренко не розділяли чоловіків та жінок, а вчили нас однаково на рівні з хлопцями. Чоловіки патрульні, звісно, сильніші за дівчат. Але м’язи не завжди відіграють роль, головне – це сила духу. А в наших дівчат відваги та самовіддачі хоч відбавляй. Велика шана Сергію Мерчуку за те, що він, керуючи нашим управлінням, зробив його одним із найкращих в Україні. Я заступаю на лінію разом зі всіма. У вихідні дні треную хлопців, і тренуюсь у них в тактичній підготовці та стрільбі.
— Чи доводилося тобі за час служби в патрульній поліції застосовувати свої бійцівські навички?
— Хіба що для передачі цих навичок моїм колегам. Я намагаюся ділитися досвідом з хлопцями та дівчатами на роботі, навчити їх чогось нового.
— Як локдаун вплинув на твою спортивну діяльність?
— 2020 рік став для мене роком трансформації. Я прилетіла з Таїланду, провела місяць на зборах, тренувалася у клубі «Tiger»... Звідти я приїхала «тигрицею», яка була заряджена перемагати всіх. Раптом стався локдаун, я приїхала з Києва у Рівне й зачинилась у чотирьох стінах. Зустріла свої тридцять років у скайпі з друзями. А одного дня просто зібрала речі й поїхала в село — гуляла з собакою — Бертою, працювала на городі, у садку. Тоді я вигадала марафон, і це мене відволікло. Я склала для дівчат програму на 21 день, вигадувала нові підходи.
— Тебе впізнають на вулицях? Фотографуються?
— Впізнають і досить часто. Фотографувалися багато раніше після моїх переможних змагань. Була нещодавно кумедна ситуація. Я патрулювала, і один чоловік вчинив правопорушення. Я була в масці, а коли зняла її, він здивувався: «Іванна Крупеня?! Серйозно?». Він хотів узяти автограф, а я пожартувала, що зараз винесу постанову й поставлю йому там автограф (сміється). Це вже професійний гумор.
— Чим плануєш займатись надалі? Можливо, хочеш заснувати свій клуб?
— Щодо власного клубу мене питає все більше знайомих. Я б хотіла заснувати академію єдиноборств, де діти могли б пізнавати свої таланти. Бо часто батьки бачать дитину в одному спорті, а вона фізіологічно схильна до іншого роду занять. Звісно, дуже б хотілося надати дітям можливість займатися безкоштовно. Бо в єдиноборствах немає мажорів. Там талановиті діти, які не мають фінансових спроможностей. А збори, інвентар, коштують немало.
— Що б ти хотіла побажати нашим читачам?
— Нічого не боятись і бути вірним своїй мрії.
Дарія БОРИСОВИЧ, "Рівне вечірнє"
