_pictogram.svg.png)
Дмитро Єлисеєв був одним з найкращих українських боксерів свого часу. Майстер спорту СРСР міжнародного класу після завершення спортивної кар`єри проявив себе і як талановитий організатор. Про власний шлях у спорті, а також про роботу спортивного функціонера Дмитро Васильович розповів в інтерв’ю нашій прес-службі.
– Дмитро Васильовичу, розкажіть про вашу кар`єру у боксі та спортивному менеджменті.
– Моя боксерська історія розпочалася в 1978 році. Мені тоді було 9 років. Я щойно записався у секцію боксу на стадіоні «Шахтар» . До восьмого класу займався в селищі Холодна Балка, що в Макіївцi. Дуже вдячний своєму першому тренеру – Вдовенку Валерію Івановичу – за здобуті знання та любов до цього виду спорту. В сьомому класі виграв свій перший чемпіонат Донецької області. В 1986 році виграв першість СРСР серед молоді. У 1987 році виграв знову чемпіонат СРСР серед молоді. В цьому ж році став чемпіоном світу серед молоді. Змагання тоді проходили на Кубі. У 1988 році мені підкорилася першість СРСР серед дорослих та бронзова нагорода Кубку Європи у Німеччині.
На Олімпійські ігри в Сеул поїхав Нурмагомед Шанавазов, якого я переміг у фіналі чемпіонату СРСР, але поступився йому на відбірковому олімпійському турнірі у Ленінграді. Шанавазов став срібним призером Олімпійських ігор, Генрих Петріх, якому я зламав ребро на Кубку Європи за п`ять місяців до Олімпіади, став бронзовим призером Олімпійських ігор. Це була остання Олімпіада для СРСР.
Тоді нас – представників молодіжної команди – підключили до дорослої збірної. Дебютними серед дорослих ці змагання стали не тільки для мене, але й для Олександра Лебзяка та Кості Цзю. Втім, їм «золото» не підкорилося. Згодом через рік здобув звитягу на молодіжних іграх СРСР та на чемпіонаті УРСР, став володарем особистого кубку СРСР 1989 року, був переможцем матчевої зустрічі СРСР – США. У 1990 році на чемпіонаті СРСР в Луцьку я посів друге місце. Тоді у фінальному поєдинку рахунок був 23:23, але перемогу віддали моєму опонентові. Паралельно з боксерською кар`єрою я здобував знання і в інших сферах. Так, навчався в Донецьку в політехнічному інституті, а згодом і в академії управління. У 1990 році я перейшов у професійний бокс.
У квітні 1991 року боксував з суперважковаговиком-професіоналом, чемпіоном Австралії Діном Ватерсом, нокаутував його в 5-му раунді. Тоді різниця у вазі в нас була 15 кілограмів. Вже у листопаді бився за звання чемпіона світу за версією WBU в Аргентині. На жаль, тоді поступився. У 1992 році переїхав виступати до Югославії. В лютому 1993 року боксував за звання чемпіона Європи з Акімом Тафером у Франції, титул не завоював. Свій останній поєдинок на профі-ринзі провів 30 квітня за місяць до народження першого сина.
У 1998 році ми з моїми друзями Юрієм Рубаном та Геннадієм Узбеком організували спортивний клуб. Друзі вмовили назвати цей клуб моїм іменем. Можна сказати, що саме з того часу розпочалась моя діяльність вже як спортивного функціонера. Ми допомагали спортсменам та тренерам з нашої області реалізовувати їхні мрії. 3 червня 2000 року ми організували Кубок Донбаса-2000, в якому брали участь найкращі боксери з колишнього Радянського Союзу. Згодом ми стали приймати до клубу талановитих боксерів з інших областей. Таким чином ми вийшли на всеукраїнський рівень. Той період можна вважати початком нашого професійного боксерського руху. До речі, в Кубку Донбаса було два професійних поєдинки. Олексій Трофімов та Ігор Сердюк почали свої переможні серії саме з наших змагань.
Згодом наш клуб став найкращим в північно-західній боксерській лізі NWEBL, в якій брали участь 5 країн. У 2002 році ми здобули звання чемпіона України серед спортивних клубів. Тоді проводилася така першість у перший і в останній раз в історії України, і ми – «Спортивний клуб Єлисеєва» – стали переможцями! У січні 2003 року мене було обрано президентом Федерації боксу України. На цій посаді я пропрацював до липня 2004 року, а потім зайняв посаду віце-президента ФБУ, на якій працюю і досі. Федерацію боксу Донецької області я очолив в 2010 році.
– Донецька школа боксу є однією з найкращих в Україні і завжди славилася своїми хорошими боксерами. Розкажіть про них більше.
– В нас було чимало цікавих та обдарованих боксерів. З 1998-го по 2008 рік Донецька область стабільно посідала перші місця серед найсильніших команд України, ми стабільно були в лідерах. Тоді область представляли такі боксери як Віктор Перун, Олександр Бакало, Ісмаїл Сіллах, Роман Завальнюк, Давид Табатадзе. З 2003 року по 2014 рік Донецьку область в олімпійському і професійному боксі представляв Артем Далакян – наш чинний чемпіон світу. Також свою професійну кар`єру в Донецьку розпочинав і наш прославлений чемпіон, який нокаутував легендарного Ріккі Хаттона – В’ячеслав Сенченко. Хорошими боксерами також були шестиразовий чемпіон Європи серед професіоналів Олег Єфімович, Володимир Кравець, Георгій Макалатія, Євген Кибалюк, Артем Сафіулін, Денис Вихристюк, Роман Погребняк, Еміль Гангалов, Андрій Кудрявцев та багато інших.
В останні роки стабільно високі результати показують Ростислав Білостоцький, Дмитро Рибалко, Пилип Акілов, Олександр Корнєв і Анна Охрей. За останні два роки дуже гідно себе проявили на міжнародній арені і наші зовсім молоді боксери – Давид Жигжжавін, Олександр Третяков, Відаді Зейнієв, Богдан Челдик, Максим Наумов, Микола Серокуров, Микола Лисковець, Роман Чубревичев, Олексій Боклах, Максим Рудик, Дар`я-Ольга Гутаріна. Думаю, найближчим часом ви ще не один раз будете чути ці прізвища.
– За успіхом кожного боксера стоїть його наставник. Хто з тренерів Донеччини за останні роки показує найкращі результати?
– Зараз у нас працюють 73 тренери, з низ 57 штатні. Основна маса наших боксерів представляє Маріуполь, Бахмут, Краматорськ, Покровськ та Добропілля. Дуже складно розвивати бокс поблизу лінії розмежування області, але ми намагаємося це робити. Серед тренерів успішні результати показують Батир Карімов, Павло Івахненко, Валерій Черенков, Сергій Лисовин, Георгій Гангалов, Олександр Шостак, Андрій Бичков, Семен Репецький, Денис Харькін, Антон Коссе, Андрій Музика. Високі досягнення показували вихованці Анатолія Коваленка, мого другого тренера, Олександра Котова, Юрія Бухмана, Володимира Тулумбасова і Леоніда Казаряна. На жаль, їх зараз немає вже з нами. Хотів би відзначити Володимира Калініченка, який також є одним з найкращих наших тренерів.
– Кожна успішна організація – це в першу чергу сильна команда. Розкажіть детальніше про людей, які представляють команду Донецької обласної федерації боксу.
– Наша команда – це Павло Івахненко, який є і тренером, і одночасно виконавчим директором Федерації боксу Донецької області, Олена Шайдурова – генеральний секретар федерації. Велику роль в успіху нашої федерації зіграв Ордаш Дадашов – віце-президент федерації. Так само дуже допомагає Геннадій Селіваров – віце-президент федерації. В Маріуполі справами боксу займається Євген Зиков – віце-президент федерації, хороший у минулому боксер – майстер спорту СРСР міжнародного класу. Iнші віце-президенти також активно допомагають розвивати бокс на Донеччині, але три вищезгадані функціонери докладають найбільше зусиль з-поміж усіх. Також не можу не відзначити обласну спеціалізовану школу боксу і її тренера та директора Олександра Швайко, голову обласного спортивного управління Володимира Мицика, голову обласного відділення НОК в Донецькій області Віктора Ремського.
– Дмитро Васильовичу, які цілі ставите на найближчі роки?
– Наша найголовніша ціль – аби Донеччина була представлена в боксі на Олімпійських іграх. Дуже важливо закріпитися хлопцям і дівчатам у збірних командах України. Хочемо, аби якомога більше наших вихованців були першими номерами збірних. Зараз ми дуже багато працюємо над тим, аби проводити тренерські та суддівські семінари, аби поліпшити кваліфікацію наших спеціалістів. Зараз в олімпійському боксі все дуже швидко змінюється і важливо крокувати вперед в ногу з часом. Ми традиційно проводимо турніри Віктора Мирошниченка та Макара Мазая – це одні з найпрестижніших змагань на території України. Турнір Макара Мазая – найстарший! Хочемо, щоб на ці змагання приїжджало ще більше боксерів з України і не тільки.
