_pictogram.svg.png)
Сьогодні свій ювілей святкує Віктор Аксютін, який є майстром спорту з боксу та заслуженим майстром спорту України з кікбоксингу. Боксу він навіть присвятив свою дисертацію, написану на тему «Вплив психофізіологічних характеристик боксера на його стиль ведення поєдинку». Нині Віктор Володимирович є доцентом кафедри спортивних єдиноборств та силових видів спорту Національного університету фізичного виховання і спорту України. Про основні моменти його боксерської та тренерської кар`єри читайте далі в матеріалі.
– Розкажіть, з чого розпочиналась ваша боксерська кар`єра?
– Боксом я почав займатися в 13 років у Сергія Миколайовича Клеменка в Запоріжжі. Тренувався під керівництвом бригади тренерів Клеменка, Кириленка, Тарасенка. Мав гарні результати по юніорам. Згодом потрапив до збірної України. Спочатку до команди спортивного товариства «Авангард», яку в той час очолював Ігор Іванович Гайдамака. Він спершу запросив мене на збори, які тоді проходили в Ялті. Там же проходив і республіканський турнір товариства «Авангард». Ці змагання стали для мене першими на дорослому рівні. Міг у фіналі виконати норматив майстра спорту, але невчасно захворів.
У 1985 році я переїхав до Києва. Здав вступні іспити до Київського національного університету фізичного виховання і спорту України. Тоді в університеті вже почав тренуватися в заслуженого тренера України Анатолія Яковича Давиденка. Той період у моєму житті був одним із найбільш насичених. Пам`ятаю, що майже кожного місяця в нас були навчально-тренувальні збори, різноманітні змагання. У 1985 році я став чемпіоном Києва. В січні 1986 року з командою Києва ми вирушили на чемпіонат України, який проходив у Рівному. Там я провів хороші поєдинки, але у підсумку став третім. У півфіналі поступився шестиразовому чемпіону України Сергію Кузьміну, відправивши при цьому його в нокдаун.
Був ще також престижний турнір у Ташкенті, на який ми вирушили з майстром спорту міжнародного класу Ігорем Матвійчуком та майстром спорту міжнародного класу Олександром Давиденком. Норматив майстра спорту я виконав на турнір у Краснодарі, об`їздили також в ті часи всю Прибалтику. На чемпіонаті України знову став призером.
– Ми знаємо, що ви є заслуженим майстром спорту з кікбоксингу і присвятили цьому виду спорту більшу частину свого спортивного життя. Розкажіть детальніше.
– Чималий час свого життя я дійсно присвятив кікбоксингу. Взяв участь у найпершому чемпіонаті України, де завоював «золото». Також брав участь у міжнародній зустрічі СРСР – Велика Британія, яка в 1990 році проходила в Лондоні. В тому ж році проходив і чемпіонат Європи, на якому наша команда ще Радянського Союзу завоювала перше загальнокомандне місце і де я також став першим. Після цього в 1991 році ми брали участь у чемпіонаті світу, який тоді проходив у Парижі. Там дійшов до чвертьфіналу, де поступився багаторазовому чемпіону світу з Угорщини. У 1993 році проходив чемпіонат світу в Будапешті, де у ваговій категорії 60 кілограмів я став чемпіоном світу. Виступав у професійних поєдинках та у комерційних двобоях. Свою спортивну кар`єру я завершив у 33 роки.
– Як вам робота тренера?
– З 1998 року я пішов працювати викладачем на кафедру спортивних єдиноборств. З того часу і почав тренувати. Згодом став старшим викладачем. Я працював з великою купою обдарованих хлопців та дівчат, але мені важко називати їх своїми вихованцями. Розумієте, всі спортсмени, які приходять до нас, мають вже сформовані навички, які вони здобувають у своїх перших тренерів. Я та мої колеги маємо можливість ці навички лише вдосконалювати.
У нас було чимало талановитих хлопців, які успішно реалізовували себе як в боксі, так і в кікбоксингу. Так, наш студент Андрій Руденко, в чиїй підготовці я брав участь, став переможцем Кубка світу з кікбоксингу.
Одним з найбільш прославлених наших випускників, з яким мені теж пощастило працювати, є Денис Берінчик – він прийшов до нас будучи кандидатом у майстри спорту. Денис, як і інші боксери, які в нас вчилися паралельно, брав участь у турнірах з кікбоксингу. Так, Денис став чемпіоном Києва з кікбоксингу. Згодом команда нашого університету взяла участь у національній першості з кікбоксингу. Ми там завоювали дві золоті, одну срібну та одну бронзову медалі. Денис став чемпіоном, а згодом через рік підтвердив своє звання, знову вигравши національний чемпіонат. Паралельно Денис успішно розвивав свою боксерську кар`єру, ставши чемпіоном світу з боксу серед студентів, виграв Кубок Європи. Про те, що було на чемпіонаті світу в Баку та на Олімпійських іграх у Лондоні, ви знаєте. Ці дві срібні медалі він заслужив власним потом та кров`ю.
– Чим переважну більшість часу займаєтесь зараз?
– На сьогоднішній день я вже 23 роки працюю на кафедрі спортивних єдиноборств у Національному університеті фізичного виховання і спорту України. В 2017 році захистив кандидатську дисертацію. У 2021 році отримав вчене звання доцента. Зараз я доцент кафедри спортивних єдиноборств і силових видів спорту на циклі боксу і кікбоксингу. Весь свій вільний час я приділяю виключно роботі.
– Якщо порівнювати той час, коли боксом займалися ви, і нинішні дні, то наскільки сильно змінився наш улюблений вид спорту?
– Бокс та особливо наші боксери сильно виросли за останні роки. Федерацією була зроблена велика робота, аби наші майстри шкіряної рукавички показували чудові результати на чемпіонатах Європи, світу, міжнародних турнірах. Повірте, це величезний обсяг роботи. Хороші результати – це ознаки чудового мікроклімату всередині команди та Федерації боксу України.
На мою думку, бокс є одним із найскладніших видів спорту. Не кожна людина погодиться займатися цим видом єдиноборств. Чемпіона виростити дуже складно. Спочатку на заняття приходять багато дітей, але з часом залишаються лише найвитриваліші. Далеко не кожен витримає обмін ударами. Тим більше, коли дорослішаєш і вони стають чутливішими.
Бокс змінився, і про це варто говорити. Зараз дорослі боксують без шоломів. Такого раніше в олімпійському боксі не було. Довгий час судді оцінювали боксерів, натискаючи кнопку при кожному влучанні. Зараз система підрахунку ударів та методи оцінювання теж змінилися. Якщо не помиляюся, то змінюються вони ледь не кожні чотири роки. Бокс не стоїть на місті, і це правильний шлях.
