_pictogram.svg.png)
Заслужений тренер України Володимир Манзуля виховав чимало талановитих боксерів. Деякі з його вихованців феєрили на Олімпійських іграх, хтось став чудовим тренером, а дехто – і відомим письменником. З останнім – Сергієм Овчинніковим – поспілкувалася прес-служба ФБУ.
– Пане Сергію, зараз ви є одним із найвідоміших авторів в Україні. Ваші твори читають, ними захоплюються. Втім, нам відомо, що значну частину свого життя ви присвятили боксу. Розкажіть про те, як прийшли на перше тренування.
– Ви праві, одні із найяскравіших спогадів у моєму житті пов"язані із секцією боксу, куди мене, зовсім слабкого, затягнув батько - сам боксер зі стажем і навіть якимись регаліями. Попросив тренера, що скептично дивився на мене, взяти це опудало в обробку. На той момент я вже пройшов купу різних секцій від волейболу до самбо і не затримувався в жодному місці довше тижня. Я похмуро оглядав зал з упрілими пацанами, що молотять по мішках. Багатьох знав. Від деяких натерпівся у школі чи на вулиці. Але взяв у руки рукавички, і так все почалося.
– На більшості секцій ви не затримувалися більше тижня. Що ж змусило займатися боксом достатньо тривалий час?
– Скажу одразу, що не планував. Після першого ж тренування твердо вирішив, що футбол у дворі – це все, на що я здатний. Але батько водив мене, ревучого, з криками «Не хочу!» ще майже місяць. А потім я втягнувся. Ні, не тому, що мені подобалося боксувати - я стабільно отримував стусанів навіть від хлопців нижчих і слабших за себе, і як і раніше щоразу ліниво збирався на тренування, з тугою дивлячись у вікно, де пацани, матюкаючись на весь двір, ганяли м"яч.
– Ваш тренер Володимир Манзуля виховав чимало чемпіонів. Ходять легенди про його сильний характер. А яким він запам`ятався вам?
– Моїм тренером був величезний мужик, від погляду якого чомусь хотілося або обмочитися, або робити так, як він каже, причому вдвічі швидше. Ця людина мала якусь нелюдську магію. При тому, що ми, як діти, боячись його суворості та вимогливості, всі без винятку тяглися до нього, як до рідного батька. Його авторитет був настільки сильним, що згодом я вже приходив на тренування задовго до їхнього початку.
– Ви сказали, що всі тягнулися до Володимира Романовича, як до батька. А в чому проявлялася його батьківська турбота?
– Володимир Романович Манзуля – людина, яка змінила моє життя в той момент, коли я був готовий змиритися з тим, що нічого світлого вже не буде. Манзуля не обмежувався виключно спортивною складовою, реально займався вихованням. Завжди був у курсі, як живуть хлопці за межами боксерського залу, тримав зв"язок з батьками, вчителями, вимагав щоп"ятниці щоденники і, не дай Бог, там буде погано. До побачення, доки не виправиш «двійки». Без розмов. Це було найдієвішим покаранням.
– Про Володимира Романовича та його вплив на ваше життя є цілий розділ у вашій книзі «Фея». Чому вирішили написати про тренера?
– Володимир Романович Манзуля зробив із невеликого містечка мало не боксерську столицю України. Про енергодарську школу боксу завдяки йому знали у всій країні. Двадцять майстрів спорту, три майстри спорту міжнародного класу, призери Олімпіади, чемпіон світу серед професіоналів, понад двісті кандидатів та понад півтори тисячі розрядників. Сьогодні та маленька спортзала, до якої я ходив, перетворилася на повноцінну боксерську школу, названу на його честь. Учні в третьому поколінні продовжують його справу, а я гордий тим, що доля звела мене, нехай і в дитинстві, з цією людиною. У своїй книзі я не міг оминути цієї частини свого дитинства і становлення як чоловіка. Земляки, ровесники – прочитайте. Там кожен знайде себе.
