Токіо-2020. Марія КІЧАСОВА-СКОРИК: «Хочеться достойно виступити на Олімпійських іграх»

До вашої уваги інтерв’ю з байдарочницею олімпійської збірної України Марією КІЧАСОВОЮ-СКОРИК. До речі, саме в день публікації матеріалу дебютантка Олімпіади відзначала свій день народження. Вітаємо спортсменку (На фото: 20 липня. Обухів. Тренувальна база. Перед ранковим тренуванням. Квіти для іменинниці)

ПОЧАТОК

- Марія, розкажіть, як у вашому житті з’явилося веслування?

- Веслування з’явилося в моєму житті, можна сказати, випадково. Я жила в Миколаєві і займалася акробатикою. А потім за сімейними обставинами, мені тоді було дванадцять років, переїхали в Полтаву. Секції акробатики там не знайшлося, а художня гімнастика мені не дуже подобалася. Десь рік я провела без спорту, хоча упродовж цього періоду ходила на тренування з веслування – просто їздила в катері з батьком, який був тренером з цього виду спорту.

І одного разу батько сказав: «Давай спробуємо!». І ми розпочали заняття. Вже за рік я виграла юнацький чемпіонат України і в 14 років стала майстром спорту України. Десь за два-три роки я потрапила в юніорську збірну. Разом з цим став тренером збірної і мій батько Сергій Кічасов, який також підготував для збірної і Романа Скорика – мого майбутнього чоловіка. Був відмінний колектив, відносини з дівчатами та хлопцями.

А ще, крім того, що займалася улюбленою справою, ще й отримувала гроші - 1500 гривень, що для мене, звісно, було суттєвою сумою. Все йшло за накатаною, результати та рівень майстерності постійно зростали.

- Чим привернуло вашу увагу веслування?

- У мене по життю виходило, що я постійно займалася якимось видом спорту і, як вірно помітила моя мама: «Ти не міняла вид спорту, ти міняла натхнення». Веслування стало моїм черговим натхненням, і воно мене надихає й досі. У веслуванні мене привертав сам колектив, спілкування, атмосфера на тренуваннях, дуже подобалася робота над технікою. Та й зараз немає такої роботи, що я не люблю – люблю і «аероб», і спринт, і командні човни. Втім, зараз у нас серйозні цілі, серйозна робота, а тоді це було дитинство. Ми на тренуваннях весело проводили час, на змагання їздили на великих автобусах і теж було весело. Для нас взимку проводили збори в Криму, а саме в Інкермані, де температура на сонці сягала 25-ти градусів – теж саме, що для нас зараз Туреччина. Дуже приємно згадувати ті часи.

Звісно, згодом виникали і емоційні моменти у зв’язку з тим, що тренером був батько, і тому веслування у мене не закінчувалася ніколи. Це дуже непросто. З одного боку, це гарний зв"язок із родиною, з іншого – добрий гарт характеру.

Тож, перші роки у веслуванні дуже важливою була емоційна складова – багато друзів, багато спілкування, свобода. Втім, на зборах ти сам за себе, і це загартовувало характер. Взагалі, веслування, і все, що з ним було пов’язано – я сприймала як доросле життя, яке вабило набагато більше, ніж, наприклад, школа, чи ігри во дворі з друзями, тому що було набагато цікавішим. Плюс перемоги і медалі, які давали і дають неймовірні емоції.

ЮНАЦЬКА ОЛІМПІАДА

- Перший вагомий успіх для вас…

- Це потрапляння на І Юнацькі олімпійські ігри, які відбулися в 2010-му році в Сінгапурі. Тоді на юніорському чемпіонаті України я відібралася на «Європу», а потім ще проводився відбір на Олімпіаду – на дистанції-«вісімці». Папа сказав: «Давай спробуємо!», і ми спробували. Великих ставок я на це не робила, але доволі несподівано для себе перемогла. Змагання проводилися за олімпійською системою, тобто той, хто програв, вибував з боротьби. Так я дійшла до фіналу, де теж перемогла. А потім переможці відбору, майбутні учасники юнацької Олімпіади відправилися на збір у Вінницю. Для мене це все було дуже яскраво, адже для мене все це було вперше. Вперше я готувалася окремо, вперше був збір у Вінниці, вперше готувалася до змагань у слаломі, вперше летіла на літаку, причому двоповерховому. Та й Сінгапур дуже цікава країна – місто-країна. Це були незабутні події.

2010. Сінгапур. Марія КІЧАСОВА-СКОРИК під час змагань І юнацьких Олімпійських ігор

- Розкажіть. як відчували себе в Сінгапурі?

- По-перше, відзначу, що це був взагалі мій перший міжнародний старт і відповідно виїзд за кордон. Тоді було чимало нюансів перебування там. Я поїхала на змагання без свого батька-тренера, у зв’язку з різницею в часі складно було зв’язуватися з близькими. Тобто треба було якось адаптуватися до цього. Проте завела чимало цікавих знайомств з іншими українськими спортсменами. Наприклад, з фехтувальницею Аліною Комащук й досі спілкуємося, вболіваємо одна за одну. До речі, дуже образливо, що шабельна збірна України не потрапила на Олімпійські ігри. Сподіваюсь, що Ольга Харлан помститься за всю команду (посміхається).

Було в Сінгапурі і чимало позитивних моментів. На самій Олімпіаді для нас як для дітей було організовано чимало дуже цікавих екскурсій. Вперше я отримала екіпіровку – дуже великий комплект: і можна було кожного дня одягати щось нове. Спектр емоцій був дуже широким.

ПЕРШИЙ МІЖНАРОДНИЙ УСПІХ

- На цих змаганнях нагороду завоювати не вдалося, першу міжнародну медаль приніс чемпіонат Європи серед юніорів, який відбувся наступного року…

- Не можу сказати, що ми їхали на цей чемпіонат за медаллю, більшою мірою – за емоціями, можливо, в силу нашої молодості. Втім, у фінал ми відібралися, хоча і дуже важко – у вирішальному заїзді потрапили на першу воду

Екіпаж у нас був дружній, і враховуючи, що екіпіровки нам тоді не видавали, ми самі вирішили цю проблему. Ми дуже хотіли бути на змаганнях красивими і, коли були на зборі в Полтаві, купили собі блакитні футболки, щоб люди бачили, що ми з України. А ще, на той момент просто тьотя Лена, а зараз моя свекруха, зв’язала нам жовто-блакитні бандани. Тож ми готувалися достойно представити нашу країну на змаганнях. І нам це вдалося.

Перед фіналом говорю дівчатам: «Давайте просто кайфанемо від гонки!». Тим більше тоді Свєта Ахадова (в дівоцтві Римкевич. – пресслужба) завоювала бронзу в одиночці. Ми здорово стартували, а після того, як фінішували, відразу зрозуміли, що треті і трохи не ошаленіли від щастя. Для нас ця медаль стала неабиякою несподіванкою. Тоді Настя Горлова була на першому номері, я – на другому, далі – Свєта Ахадова і Ліда Гунько.

Прийшов час виходити на нагородження, а у нас на всю команду чотири спортивних костюми збірної України, причому безрозмірні для нас, маленьких дівчат - розмір L, якщо не помиляюся. Ми їх підкатали, щоб хоч якось виглядати. Ще й кросівок не було – обували, що попало. Виглядали, як біженці якісь. Але ми були дуже і дуже щасливі, і нам було байдуже, як ми виглядали.

2011. Чемпіонат Європи серед юніорів. Збірна України - бронзовий призер (сліва направо): Анастасія ГОРЛОВА, Лідія ГУНЬКО, Світлана АХАДОВА (РИМКЕВИЧ) і Марія КІЧАСОВА-СКОРИК

Це був великий досвід, але зараз я розумію, яка велика різниця між юнацькими спортом і дорослим. В юнацькому віці немає великих задач, і ти отримуєш максимальне задоволення в моменті, у спорті же великих досягнень – ставляться великі задачі, є запит за їх виконання, є відповідальність за результат, тож психологічний тиск, з яким треба справлятися, щоб бути на висоті.

ОЛІМПІЙСЬКА МРІЯ

- Наступний великий успіх – срібло чемпіонату Європи 2015 року. Медаль більшою мірою несподівана, адже на той момент ії ніхто не чекав…

- Так, це було фантастикою для нас. У нас була гарна четвірка, але ми не знали, як ми виглядаємо на міжнародному рівні. В попередньому заїзді найсильнішим човном був білоруський, тож ми за ним і тягнулися, щоб зрозуміти, на якому ми світі. Ми програли їм зовсім трохи, десь по перший номер, а в підсумку наш час був другим на цій стадії. І ми з дівчатками одна одній, здивовано говоримо: «Ми що здатні взяти медаль?!». Так, ми працювали, але ми не розуміли свій рівень, а після попереднього заїзду прийшло усвідомлення, що ми реально можемо поборотися за медалі, можливо, навіть, за вищі. І ми трошки почали нервувати у зв’язку з цим. Ми тоді жили всі разом, в невеличкому будиночку і, пам’ятаю, що кожна з нас намагалася якимись способами уникнути зайвого хвилювання, зайвих думок у зв’язку з фіналом. І в підсумку ми стали другими. Я після гонки кричала напевно півгодини, настільки мене переповнювали емоції (сміється).

В той момент зрозуміли свою силу, зрозуміли, що можемо боротися за нагороди найвищого ґатунку на великих змаганнях.

2015. Чемпіонат Європи. Збірна України - срібний призер. На першому номері - Марія КІЧАСОВА-СКОРИК. Далі - Марія ПОВХ, Анастасія ТОДОРОВА і Інна ГРИЩУН

- І ви стали мріяти про Олімпійські ігри-2016?

- Так, мріяла, але це було десь в хмарах, трохи несвідомо. Олімпіада в Ріо, можна сказати, просто впала на голову, коли ми завоювали ліцензію на чемпіонаті світу 2015 року. Але я на них не потрапила і з’явилася спортивна злість, яка не згубила мене в спорті, а дала серйозний поштовх до майбутніх досягнень.

Перед Токіо-2020 ми розуміли, що олімпійська ліцензія, в будь-якому разі, у нас буде. На чемпіонаті світу-2019 нам взагалі вдалося увійти в ліцензійну зону в трьох видах програми, а команда показала себе більш злагодженою і мотивованою. Системна робота принесла результат. Ми ставимо перед собою цілі і намагаємося їх досягати.

СИЛА МОТИВАЦІЇ

- Незважаючи на 2016-й, наступного року у вас відбувся прорив: ви виграли спринт на Кубку і чемпіонаті України, потім стали чемпіонкою Європи в двійці з Анастасією Горловою. З чим пов’язуєте такий прорив?

- В серпні-вересні 2016-го, після непотрапляння в Ріо переді мною стояла дилема: «Образитися на веслування і завершити кар’єру, чи продовжити йти до своєї мети – Олімпійських ігор». Вибрала друге. Але в тому ж році я отримала новину: треба обов’язково оперувати грижу – відкладати вже немає куди. У жовтні відбулася операція і, звісно, про збори мова не йшла – треба було прийти до тями. Але я була дуже мотивована на високий результат. Я пообіцяла собі, що я йду до своєї мрії, тож не могла дати задню, як говорять. Незабаром почала бігати, потім плавати. Потім поїхала на збори, але з початку відставала від дівчаток – не могла навіть триматися в групі. Спочатку навіть всю роботу робила на хвилі. Але я щосили чіплялася, тому що була дуже мотивована.

В тому році я навіть контролі ходила, але на кожному з них була в числі останніх. Така ситуація мене в жодному разі не влаштовувала, тому я працювала над собою – додатково бігала кроси, докачувала прес.

- І це принесло плоди…

- Так, я навіть першому змаганні року – «Весняному призі», крім дистанції 500 м, виграла ще і 2 км. Уявіть! Я відчула, що повернулася в обойму. І результати Кубку та чемпіонату України це підтвердили. І вже на Кубку світу в травні я спробувала свої сили в спринті. Я стала четвертою, і для мене це було показником того, що я можу конкурувати в цьому виді і на міжнародному рівні. Але в тому сезоні акцент все ж таки був зроблений на екіпажах – на четвірку і двійку. В тому році, як ви знаєте, у мене дуже добре склалася двійка з Настею Горловою. Причому ми їхали не на силі, просто човен повністю відповідав нашим зусиллям. Ми з Настею склалися і в техніці, і в емоційному стані, адже вона теж не потрапила на Олімпіаду-2016. Ми тоді на чемпіонаті Європи перемогли в двійці, причому, як на мене, досить таки легко, а в четвірці – завоювали бронзу. А наступного року завоювали ще з Настею ще й бронзу чемпіонату світу.

2017. Чемпіонат Європи. Марія КІЧАСОВА-СКОРИК (ліворуч) і Анастасія ГОРЛОВА - на вищій сходинці п"єдесталу. Нагороди вручав президент ФКУ Сергій ЧЕРНИШОВ

2018. Чемпіонат світу. Марія КІЧАСОВА-СКОРИК (праворуч) і Анастасія ГОРЛОВА - бронзові призери. В центрі - старший тренер збірної України Олексій СЕМИКІН

- А в 2019-му ви трохи самі не завоювали медаль чемпіонату світу в спринті…

- Я була дуже мотивована, дуже хотілося доказати, що я можу боротися за медалі в спринті на самому високому рівні. І в Сегеді все складалося дуже добре: виграла попередній заїзд, потім півфінал та й човен йшов гарно. У фіналі по сусідній доріжці йшла фаворитка змагань – Ліза Керінгтон, і важно було не засмутитися, що я так далеко від неї, адже з рештою учасниць я йтиму по носах. Тут теж своя психологія. І я була дуже близькою до медалі, і це мене дуже надихнуло на майбутнє.

ЧЕТВІРКА. МЕХАНІЗМ

- В четвірці збірної України останніми роками саме ви є загребною. В чому особливості роботи на першому номері?

- Як говорить успішний досвід зарубіжних екіпажів, та й ми прийшли до такого висновку, що чим довше руки у веслувальника, тим краще для човна, тому що, незважаючи на швидкість гребка, він може максимально розтягнути човен. Плюс для загребного важливо вміти пропускати якусь роботу упродовж дистанції. Якщо будеш брати на себе занадто багато, у човна не буде легкості. Важливі також і моменти переходів – це має проходити на відчутті. В ідеалі треба зберегти стартову швидкість човна упродовж дистанції, а на фініші ще й додати.

Крім того, від загребного залежить настрій човна. Маю не злякатися суперників під час гонки та зробити ту роботу, яка була запланована під час підготовки. Загребний – це емоційний центр та мозок човна – я б так сказала.

Взагалі, четвірка дуже складний механізм, в якому все дуже тісно пов’язано, і тому всі нюанси роботи в різних умовах ми обговорюємо і відпрацьовуємо під час підготовки.

ТОКІО-2020

- Під час інтерв’ю ви не раз говорили про свої батьків, при своїх близьких. Розкажіть, хто підтримуватиме під час Олімпійських ігор...

- Ті люди, які мене завжди підтримують. Мама, папа. Звісно ж, батьки мого чоловіка. Моя сестра, яка зараз знаходиться в Китаї – вона, виходить, буде найближче з усіх в період Олімпійських ігор. Мій чоловік Роман Скорик. Безумовно, дуже відчуваю підтримку команди. У нас зараз дуже дружній колектив – всі підтримують одна одну. Так має бути, адже ми рухаємося всі до однієї цілі.

- І заключне питання. Ваші очікування від Олімпійських ігор.

- Дуже хочеться виступити достойно. Щоб вся робота, яку ми зробили останніми роками не пройшла даремно. Говорячи «достойно», я не маю на увазі якесь місце, чи медаль. Хочеться, щоб після фінішу фінальної гонки було відчуття, що ми зробили все, що могли.

Думаю, що ми класно готові. Гадаю, що у нас ідеальне поєднання віку, фізичних та психологічних якостей. Сподіваюся, що ми впораємося із хвилюванням, будемо цілеспрямованими і зуміємо реалізувати свою готовність в тих умовах, в яких знаходитимемось. А які вони будуть, ми ще не знаємо, адже ніхто з нас ще не був в Токіо.

Марія КІЧАСОВА-СКОРИК зі своїм батьком Сергієм КІЧАСОВИМ, який був ії першим тренером

27 вересня 2020. Сегед. Збірна України з золотими медалями за перемогу в Кубку світу. Так би і в Токіо (зліва направо): Марія ПОВХ, Анастасія ТОДОРОВА, Людмила КУКЛІНОВСЬКА, Марія КІЧАСОВА-СКОРИК

Пресслужба ФКУ