_pictogram.svg.png)
Ми завершуємо серію портретних матеріалів, присвячених веслувальникам олімпійської збірної України. До вашої уваги інтерв’ю з володаркою двох медалей чемпіонату Європи, южненською байдарочницею Анастасією ТОДОРОВОЮ, яка вже в понеділок стартує на своїх других Олімпійських іграх.
ТОКІО. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ
- Анастасіє, ваші перші враження від олімпійського каналу. Говорять, що постійно дує вітер
- Так, дійсно, вітер дує постійно. Причому постійно боковий. Але всі в однакових умовах.
- Кожного дня після приїзду тренуєтеся?
- Так, починаючи із середи. Через день виходили з Людою Кукліновською в четвірці і двійці. Ось сьогодні було останнє тренування в двійці перед стартом Олімпійських ігор. Прогнози робити не буду, можу сказати лише одно: ми налаштовані на боротьбу за медалі.
30 липня. Sea Forest Waterway. Людмила КУКЛІНОВСЬКА і Анастасія ТОДОРОВА випробовують олімпійський канал
– Які враження від роботи в екіпажі з Людою?
– Ми з Людою два досвідчених бійця, зокрема і в двійках – я виступала з Інною Грищун, Люда – з Машею Повх, з якою вона була фіналісткою останніх трьох чемпіонатів світу в цьому олімпійському виді програми. Тож у нас обох є чималий досвід в командних човнах. Ми гарно попрацювали на заключному зборі, мені сподобалося.
В період підготовки ми більшою мірою приділяли увагу дистанційному проходженню, а також скочуванню, адже функціональна робота вже закладена і, в будь-якому разі, ти вийдеш на дистанцію і зможеш ії відпрацювати, адже ти готовий. Але необхідне скочування – для того, щоб реалізувати свої можливості в прокаті і в русі човна. Тому десь 80% часу приділялося саме цьому компоненту. Вважаю, що ми готові до Олімпійських ігор.
ОЛІМПІЙСЬКА ПІДГОТОВКА
- Як будувалася робота на заключному зборі?
– Робота проходила з акцентом на роботу на воді, а саме на дистанційній роботі. Також приділяли увагу командним човнам і «тренажерці» - була підтримуюча, я би так казала, робота.
– По тому, що довелося бачити в тренажерному залі, язик не повернеться назвати цю роботу підтримуючою. Бачив серйозну силову роботу…
- Два тренування на тиждень були дійсно силовими, направлені на силову витривалість, решта – робота із власною вагою. Для нас це звична робота, ми завжди це робимо.
– Поговоримо про четвірку – той вид, в якому українські вболівальники завжди чекають нагород...
- Четвірка – це механізм. Такий великий двигун. І цей човен поїде лише тоді, коли всі налаштуються на гонку. Дуже багато залежить від настрою. Ми всі готові та психологічно налаштовані. Кожна з нас досвідчена спортсменка, тому ніщо не повинно завадити завоювати медалі. Головне – налаштуватися. Настрій має бойовий, маємо боротися до кінця до останніх сантиметрів дистанції. Четвірка – це човен, який має показати себе максимальне добре. Ми розуміємо, що Олімпійські ігри – за великим рахунком, це лотерея, адже на Іграх може відбутися що завгодно, тому треба боротися до кінця. Фаворити можуть змінитися. Робитимемо все можливе, що в Україні були медалі.
- Напевно саме ця четвірка – найсильніша за останній олімпійський цикл, адже ви з обома Маріями знаходитеся в розквіті сил, та й Людмила Кукліновська теж вже досвідчений боєць з характером. Тож, на мій погляд, питання поставлене ребром: або зараз, або ніколи…
- Так і є. І в тренажерному залі, і на воді відчувалося, що кожна з нас налаштована по- бойовому. Всі пахали, ніхто не давав собі поблажок – віддавалися дівчата максимально. Для всіх медаль Олімпіади – це велика мрія, яку хочеться здійснити. Є бажання перемагати, є згуртованість. Це видно і це відчувається в човні. В човні відчувається неймовірна енергія, яка має спрямувати його на олімпійський п’єдестал.
В цілому, вважаю, що заключний збір пройшов продуктивно. Залишилося тільки реалізувати свою готовність на Олімпійських іграх.
З БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКОГО В ЮЖНЕ
- Анастасіє, кілька слів про себе. Де народилися, як почали займатися веслуванням?
- Я родом з Білгород-Дністровського, займаюся веслуванням з десяти років. Як потрапила у веслування? Якось взимку ми з мамою пішли на водну станцію. Спочатку, з огляду на пору року, я якось не усвідомлювала, що займаюся веслуванням. Всю зиму ми тоді грали в баскетбол, і тільки, коли вже розтанув лід, нас посадили в човни. Першим моїм тренером став Анатолій Федорович Осипенко. Спочатку завжди цікаво, і навіть десь весело. Ну уявіть: маленькі дітки бовтаються у воді, сонечко світить - все здорово. А коли усвідомлюєш, що на тебе вже покладають великі надії як на спортсмена, це вже перестає бути розвагою.
- Як відбувалося ваше знайомство з веслуванням як таким?
- Досить успішно. Коли нас посадили в байдарку, багато переверталися, а я - ні. І для мене це стало великим стимулом. Після півроку занять на змаганнях у Вилковому посіла третє місце, ще через рік виграла юнацький чемпіонат України в одиночці і пішло.
- Коли ви переїхали з Білгород-Дністровського в Южне?
- Восени 2008 року. Я приїхала в Южне відразу після «Міжнародної московської регати», де разом з Катею Сидорук посіла третє місце на дистанції 500 метрів. У перший час було морально важко, так як я поїхала далеко від дому, але потім почалися змагання, роз"їзди, і все нормалізувалося.
ПЕРШИЙ УСПІХ
- Першим великим успіхом стала бронза молодіжного чемпіонату Європи 2013 року…
- Чемпіонат вийшов для мене досить важким, так як йшла дві дистанції, а між заїздами було мало часу, щоб відпочити. На щастя, закінчилося все добре.
І тренери, і ми - спортсмени, більшою мірою розраховували на виступ в четвірці. Вважається, що на міжнародних змаганнях в командних човнах у нас більше шансів. У четвірці ми виступили добре, але цього не вистачило для завоювання медалі.
Скажу, що психологічно було легше, ніж фізично, так як з нами в якості тренерів поїхали Інна Осипенко-Радомська та Дмитро Радомський (олімпійська чемпіонка у веслуванні на байдарці і її тренер. - пресслужба). Від них виходила колосальна підтримка, вони вселяли нам впевненість в своїх силах.
Великі надії покладалися саме на четвірку, і ми налаштовувалися на цей вид, а ось за двійку ми, взагалі, не переймалися. Разом з тим Інна Осипенко-Радомська переконувала нас, що ми цілком можемо боротися за медалі. В цілому, хвилювання в цьому виді програми було менше.
- Як розвивався фінальний заїзд?
- Коли ми тренували двійку, у нас не все виходило, ось і в попередньому заїзді у нас старт не вдався. Щоб зняти зайву напругу, Інна сказала: «Уявіть, що ви на тренуванні». Ми так і зробили. І пройшли від старту до фінішу на одному диханні. Ми не здавалися до самого фінішу, і все-таки вирвали «бронзу».
- Поділіться своїми відчуттями після фінішу?
- Я сиділа на другому номері і бачила, що ми, швидше за все, в призах. Але кінцівка була щільною, а тому все вирішував фотофініш, тому й упевненості в медалі не було. У цей момент нагороджували наших байдарочників - Трунова і Токарніцького, і вони дали нам знак: «Ви - треті!». У цей момент ми почали радіти. Але тут же табло показало, що ми рано радіємо - ми п"яті. Уже й засмутитися встигли. Моя напарниця Інна Грищун не вірила своїм очам: «Та не можемо ми бути п"ятими». І ще хвилин двадцять перебували в нестерпному чеканні остаточних результатів.
- І ось, нарешті їх оголосили?
- Так. Це було просто море сліз, море радості. Завжди приємно отримувати позитивний результат за підсумками роботи. Значить, ми не даремно тренувалися всю зиму.
- Що ви відповісте тим людям, які скажуть: «Та, всього лише« бронза »?
- А ви спробуйте. Я вважаю, міжнародні змагання - це дійсно показник твого рівня. Щодо фінансування українська веслування поступається іншим країнам, але, тим не менше, наші спортсмени показують гідні результати. Ми, дійсно конкурентоспроможні на високому рівні. Для мене особисто ця європейська «бронза» була великим поштовхом у кар"єрі, першим кроком до Олімпійських ігор 2016 року.
30 червня 2013 року. Познань. Чемпіонат Європи серед молоді. В цей день Анастасія ТОДОРОВА (ліворуч) завоювала свою першу медаль на великих міжнародних стартах - з Інною ГРИЩУН (байдарка-двійка, 500 м)
ЧЕМПІОНАТ ЄВРОПИ-2015
- Наступний знаковий успіх – срібло чемпіонату Європи-2015…
- Та медаль стала першою нагородою такого рівня для всіх дівчат, і вона значно додала впевненості, стимулу для подальшої роботи. Завданням-мінімум на чемпіонаті Європи для нас був фінал, ми виконали завдання-максимум.
Переживань більше було в попередньому заїзді, в фіналі - все було набагато спокійніше. У фінал ми вийшли з другим часом, а тому впевненість була присутня і дала нам якийсь внутрішній спокій, щоб викластися по максимуму. Так і вийшло. Ми були більш розслаблені і вийшли на старт без мандражу. Пройшли гонку добре. Все, що було сплановано, все вийшло.
- У Рачіце ви вперше піднялися на п"єдестал міжнародних змаганнях серед дорослих. Поділіться відчуттями. За трансляцією було видно, що ви з подругами просто сяяли від щастя.
- Це був великий успіх і для нас, і для тренерів. Взагалі, останній раз медаль чемпіонату Європи в цьому виді програми була аж в 2004-му. Для нас це хороший показник. Але, тим не менш, всередині ми себе заспокоювали, бо далі були більш серйозні змагання.
2 травня 2015 року. Рачіце. «Срібна» українська «четвірка» у на п"єдесталі чемпіонату Європи. Анастасія ТОДОРОВА (друга зліва). Стоп-кадр трансляції ТК «Євроспорт»
ОЛІМПІЙСЬКА ЛІЦЕНЗІЯ
- За кілька місяців вже чемпіонат світу-2015, де ви у складі четвірки завоювали ліцензію для країни…
- Що цікаво, ліцензії ми тоді раділи два рази. Спочатку після того, як ми виграли свій півфінальний заїзд і потрапили до фіналу, нас вже всі вітали з завойованої ліцензією. А в день фіналу ми дізналися, що олімпійські ліцензії отримають тільки сім європейських країн з восьми фіналістів, які представляють Європу. Не можу сказати, що це нас засмутило до неможливості, але якось стало трохи не по собі. Ну уявіть: спати, знаючи, що ти вже завоював ліцензію, а з ранку у тебе її як би відбирають. Приємного мало. Ми в будь-якому випадку налаштовувалися боротися до кінця, боротися за медалі. Завдання-мінімум випередити одну європейську човен, щоб завоювати ліцензію. Слава Богу, все вдалося (зітхає з посмішкою).
Після півфіналу у мене була неймовірна ейфорія. Якщо ви бачили трансляцію півфіналу, напевно, звернули увагу на те, що я єдина раділа, що ми взяли ліцензію - до мене це швидко дійшло (посміхається). Звичайно, радості в той момент не було меж. Ми реально розуміли, що так довго до цього йшли, стільки праці було вкладено в завоювання цієї ліцензії. А сьогодні, після фіналу, вже якийсь загальмований стан: «Все! Є! Ми зробили це!»
- Інформація про те, що за ліцензію треба було поборотися ще раз, як-то вплинула на настрій, на проходження дистанції?
- Так. Трохи метушливо ми пройшли гонку. У попередньому заїзді, в півфіналі ми ставали на старт з однією-єдиною метою - завоювати ліцензію. А в фіналі трохи заметушилися, коли з"явилася інформація про те, що справа ще не закінчена. Гонка пішла не так, як в півфіналі. Не знаю, що на це вплинуло - може, ця нова інформація, може, ще щось, наприклад, вітер - він був зустрічним. Хотілося, звичайно, фінішувати трохи ближче до п"єдесталу, але головної мети ми все ж досягли, і це - головне. Шкода, що ліцензію чи не вручали, як медаль, а то ходила б з нею, не знімала (сміється).
- Перед першим заїздом на чемпіонаті було якесь особливий стан?
- Ні, зайвого хвилювання не було. Але настрій був позамежним. Олексій Іванович говорив нам: «Дівчатка, ви можете! Ви на чемпіонаті Європи це довели! Ви повинні не просто в фінал потрапляти, ви повинні бути в «призах». І ми самі, пропахавши три роки, перелопативши сотні кубометрів води, піднявши десятки тонн «заліза», були впевнені в своїх силах, іншої мети не бачили. І ми виходили на «воду» і просто робили свою роботу, не звертаючи ні на кого уваги. Нехай по першій «воді» ми йшли в попередньому - ну і що, це не завадило заїхати в «трійці». І в півфіналі ми також впевнено вийшли на старт. До речі, це заїзд вийшов повністю європейським, і ряд екіпажів, до речі, як і ми, теж були молодими - француженки, сербки. Ну і звичайно за сто метрів до фінішу ми вже бачили путівку в Ріо-Де-Жанейро (сміється). Ну реально, як ви знаєте, ми побачили її вже на наступний день.
- Який шлях вам довелося пройти, щоб мрія стала реальністю?
- Сказати, що він був складним, це означає, майже нічого не сказати. Ми націлилися на ліцензію не в найкращий час для країни. У нас два роки, взагалі, не було фінансування. За збори їздили за свій рахунок, фармакологію купували за свій рахунок. Зарплату давали, ми приїжджали на збір і викладали її - за харчування, за проживання, на вітаміни. Зайвих грошей не було. Все в себе вкладали. Інна Осипенко нам не раз говорила: «Дівчатка, не шкодуйте ніяких грошей на підготовку, це все повернеться». І завдяки цьому в тому числі, так і вийшло: ми взяли ліцензію.
Ми - команда, і ми всією командою разом все пережили, незважаючи на те, що нам не раз ставили палиці в колеса. За весь цей період у нас не було жодного закордонного збору, три роки ми працювали на базі в Обухові - і взимку, і влітку. Взимку, наприклад, скидалися на бензин і їздили в Київ, на ТЕЦ-5 тренуватися. Але, оглядаючись назад, згадуючи, як це все було, дуже рада, що все це пройшло, і все це було не дарма. Може, так і треба було, може, і якби ми їздили в «португалії» і іже з ними, у нас не було б таких міцних зубів, щоб впоратися з усіма перешкодами на шляху до Олімпіади.
- На цьому шляху відчували підтримку у ФСК «Хімік», за який виступаєте?
- Звичайно, і моральну, і матеріальну. А мені клуб, крім зарплати, забезпечував і фінансування зборів, коли його не було по лінії Міністерства. Користуючись нагодою, хочу подякувати голові ФСК «Хімік» Сергію Чернишову за підтримку і допомогу.
ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ-2016
- Отже, перші для вас Олімпійські ігри…
- Загалом, перше враження - шок від погоди. Потім все нормалізувалася. Головне, що дощу не було. А коли почалися гонки, був уже штиль. Тільки в останні два дні - 19-20 серпня, коли ми ганялися «четвірку», подув вітер. Один день - попутний, інший - зустрічний бічний. Втім, це звичайне явище для змагань.
- Як проходила адаптація до часового поясу, який на чотири години відрізнявся від Португалії, де проходив заключний збір перед Ріо-2016?
- Для всіх байдарочниць - і Свєти Ахадової, і Інни Гріщун, і Маші Повх - це був перший такий серйозний часовий бар"єр в кар"єрі. Ми не знали, чого чекати від акліматизації. Що таке акліматизація, відчулося на четвертий-п"ятий день. Перш за все, психологічно. Коли організм перебудовується, фізично відчуваєш слабкість, а психологічно - пригніченість. На тренуванні нічого не виходить. У нас була робота в «двійці», але у нас як раз через це стану мало що виходило. У той час, коли потрібен був тренер, який би заспокоїв, сказав би: «Це нормальний стан для акліматизації. Потерпіти - завтра буде краще». А так як тренера у нас не було тоді, ми не знали, до чого готуватися (Олексій Семикін, який працював тренером збірної з веслування на байдарці, був звільнений незадовго до Олімпіади. - прес-служба). Думали, що все - пік форми пройшов і не повернеться. Потім вже Олексій Іванович по скайпу нас заспокоїв. Хоча психологічно це все одно нас трохи вибило з колії. Ми з Інною звинувачували один одного в тому, що робота не виходить, хоча насправді все це відбувалося багато в чому через процес акліматизації. Ось ці два дні були дуже важкими фізично і психологічно. На шостий день було вже легше, і ми були раді, що ще до гонок перестрибнули цей стан.
- Напевно перед фіналом була якась стратегія проходження. Розкажіть про це, будь ласка?
- Ми йшли по сьомий «воді», а по сусідній - шостий - польський екіпаж. І нашим завданням було зачепитися за них як за претендентом на медалі. У попередньому заїзді польки дуже добре пройшли. Вони «рубилися» з угорським екіпажем, але поступилися. Олексій Іванович нам сказав: «Якщо зачепитеся за них, будете в «призах». Спочатку нам вдалося, але в середній частині дистанції ми їх відпустили. Технічно і тактично ми програли саме тут. Як в двійці, так і в четвірці. На фініші ми, звичайно, сильно додали, щоб ліквідувати відставання, але нам не вистачило метрів десяти, щоб заїхати на п"єдестал.
- Виходить, ви знали, як проходити, але не змогли це втілити в життя - технічно, або тактично, так?
- Фізично і психологічно ми були готові. Дуже тонкий момент - перехід між стартовою частиною і серединою дистанції. В ідеалі він повинен бути непомітним. У цей момент ти повинен розслабитися, але не скидати швидкість човна. Більш того, її треба утримувати, а на фініші ще додавати. У заключному зборі перед Олімпіадою - в Португалії - у нас цей момент теж не завжди виходив, в результаті ми його втратили. У мене був GPS на човні, але під час тренування я не могла стежити за показаннями, довелося орієнтуватися по почуттях. А почуття не можуть дати чіткої оцінки. Тобі може здаватися, що човен їде швидко, а насправді - не дуже. Та й конкуренції в тренувальному процесі у нас в Португалії не було. Коли ми готувалися в Обухові, ми конкурували на дистанції з двійкою Іван Семикін - Данило Кузьмін. Спаринг - це незамінна складова тренувального процесу.
- Повернемося все ж до фіналу в байдарці-двійці, де ви з Інною Гріщун фінішували четвертими. Як почувалися після фінішу - фізично, морально?
- Як відомо, після бійки кулаками не махають. Що я можу сказати? Ми зробили все, що могли на той момент. Хоча знаю, потенційно ми могли б більше зробити. Програвати десяті частки олімпійському п"єдесталу дуже і дуже прикро. І ці думки про те, що ти десь не допрацював, або психологічно підломився, просто розривали. Того вечора питання стукали в голові один за іншим: «Де в залі не допрацювала?», «Де на воді не доїхала?». Думаєш: «Що ж, що ж не так?». І начебто все так. Все, що було заплановано, ми зробили, без залишку віддаючись на тренуваннях. Але в підсумку - четверте місце.
- І в байдарці-четвірці ви теж стали четвертими. Як почувається людина, яка віддала роки тренувань Олімпіаді і двічі зупинився за крок від медалей?
- Перш за все, маю сказати, що це досвід. Безцінний досвід. Загальновідомо, що без поразок не буває перемог.
- Перемога Юрія Чебана, яка сталася між вашими виступами в байдарці, надихнула?
- Звичайно. Своїм фінальним заїздом він показав, що дива трапляються. Треба до кінця вірити в себе, навіть, коли все проти тебе. Він зарядив нас на фінал. Після того, що Юра показав у вирішальному заїзді, особисто я зрозуміла, що фінал це вам не попередній заїзд, і навіть не півфінал - це особлива гонка, де може статися все, що хочеш. Навіть диво (посміхається).
І, виходячи на фінальний заїзд в «четвірці», ми налаштовувалися... на диво. Можна так сказати. Але... Багато моментів у підготовці були упущені ...
- Як близькі сприйняли ваш виступ на Олімпіаді?
- Звичайно, вони переживали, хвилювалися. Звичайно, засмутилися. Вони знають, чому у нас немає цієї медалі. Знають, скільки сил я поклала для того, щоб завоювати медаль.
Спасибі людям, які підтримували нас в соцмережах вже після гонок, кажучи, що четверте місце - це теж хороший результат. І ти сам аналізуєш і розумієш, що так - це дійсно хороший результат.
Звичайно, рідні хотіли мені допомогти якомога краще виступити. І мама, і сестра хотіли, щоб я якомога швидше приїхала додому: «Ми тут божеволіємо, у нас немає вже здоров"я дивитися ці гонки». На жаль, вони можуть допомогти тільки на відстані, зарядити нас енергією. Ми - спортсмени - свої емоції направляємо в дії, в роботу. А вони свої емоції не знають, куди подіти, хочуть допомогти якось фізично, але не можуть. І дуже складно бути в такому стані. Емоції просто вириваються назовні. Коли я вболівала за Юру Чебана в фіналі, хотілося просто стрибнути в воду і способом заштовхати його човен на фініш першою. Але ти це зробити не можеш...
Приємно, що є люди, які, не дивлячись на результат, продовжують вірити в тебе. Це додає сил, щоб боротися. Боротися, не дивлячись ні на що (на очі накочуються сльози)…
А незабаром після Олімпійських ігор в Ріо розпочалася підготовка з прицілом на Токіо-2020. З прицілом на перше місце на Олімпійських іграх.
- Сувенірів багато привезли додому?
- Так. Хотілося б, звичайно, півкіло медалей додому привезти, а так доводиться пару кілограмів магнітів (сміється). Олексій Іванович казав тоді, і я з ним згодна, що наші медалі - Токіо-2020.
ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ-2020
– Що буде найважливішим для завоювання медалі Олімпійських ігор?
– Найголовніше – налаштуватися на боротьбу. Легко не буде, та й ніколи не було, тож треба бути готовими до цієї важкої боротьби. Боротися за кожний сантиметр, особливо на фініші. Минула Олімпіада показала, що це є чи не вирішальним фактором – тоді ми поступилися 0,3 секунди. Ще трохи дистанції і ми б догнали конкурентів.
– Хто підтримуватиме вам під час Олімпійських ігор?
– Мій рідний Білгород-Дністровський, Одеська область та, взагалі, мабуть, вся країна. Звісно ж, рідні та близькі люди. Всі переживатимуть та дивитимуться гонки, тож хочеться показати максимум і порадувати всі олімпійською медаллю. Підтримка відчувається упродовж всього олімпійського циклу, тобто упродовж всього періоду підготовки. На гонки приїжджаєш з думкою про те, що для тебе зробили все і хочеться зі свого боку також зробити все, щоб завоювати медаль.
Завоювання медалей – моя головна ціль на Олімпійських іграх-2020. Олімпійський п’єдестал – це найвища нагорода, яку я бажаю, яку я хочу.
27 вересня 2020. Сегед. Збірна України з золотими медалями за перемогу в Кубку світу. Так би і в Токіо (зліва направо): Марія ПОВХ, Анастасія ТОДОРОВА, Людмила КУКЛІНОВСЬКА, Марія КІЧАСОВА-СКОРИК.
Пресслужба ФКУ
