_pictogram.svg.png)
Українська вершниця ЯНА ГОРЮНОВА з Донецька, яка змалку присвятила своє життя кінному спорту, вже 5 років живе в Чилі. Сьогодні вона продовжує свою спортивну кар’єру й разом з цим показує чудові успіхи в ролі тренера та берейтора. Яким видався минулий сезон, як життя зв’язало її з Південною Америкою та як вдалося навчити чилійців виїздці — про це та багато іншого Яна розповіла в інтерв’ю прес-службі Всеукраїнської федерації кінного спорт.
— Яна, в якому віці Ви зв’язали своє життя з кінним спортом?
У кінному спорті я змалку. Все почалося із приватного клубу, де їздила на поні. В 11 років мама привела мене на секцію до дитячо-юнацької спортивної школи в Донецьку, але нам відмовили. Сказали, що, мовляв, дівчинка й пізно розпочинати кар’єру. Ми знайшли інший кінний клуб, де я й залишилася на 10 років. Ось так. До речі, отримавши вищу освіту на біологічному факультеті за спеціальністю «Екологія» у Донецькому національному університеті, ніколи не працювала за професією.
— Як розвивалися події далі?
Паралельно з навчанням працювала в Донецьку інструктором з кінного спорту. З деякими конями берейтором. У 2014 році переїхала до Києва. Влаштувалася на роботу у приватний клуб біля Іподрому: набрала групу людей для навчання й сама продовжувала тренуватися. Два роки працювала в Росії, але невдовзі знову повернулася в Україну.
— Розкажіть історію, як доля закинула Вас в Чилі?
Історія коротка (сміється): ми поїхали з подругою на відпочинок до Іспанії — і там я зустріла свого майбутнього чоловіка. Він чилієць. Ми познайомилися, після чого протягом року спілкувалися на відстані по Інтернету. А потім він мені сказав: «Все, годі! Переїжджай до мене в Чилі». І я поїхала. Звичайно спочатку було важко. Я не знала іспанської мови. Ми спілкувалися з Крістіаном англійською. Також було непросто без роботи: я не хотіла від когось залежати. Проте після довгих пошуків, я дізналася про одного вершника, власника чилійського кінного клубу «Техас Верде» Маріо Варгаса / Mario Vargas. Знайшла його сторінку у Фейсбуці й написала йому. Чесно кажучи, не очікувала, але він дуже швидко мені відповів. Маріо — доброзичливий, товариський, відкритий. Він запросив нас із чоловіком на обід. Виявилося, йому не потрібні були нові працівники, але він направив мене в кінний клуб для аматорів, який, до речі, розташований неподалік нашого будинку в Сантьяго.
Я приїхала в «Клуб Інтернаціонал» і що цікаво, мені одразу дали коня, власником якого був президент цього клубу. Я повинна була «підправити» тварину. Я сіла верхи й зрозуміла, що її потрібно не лише «підправити», а взагалі повністю «перезавантажити». Але я успішно виконала завдання. Вони передзвонили через три дні: сказали, президент у захваті, чекаємо на вас.
Працювала 3-4 рази на тиждень, але по 10-12 годин. Було непросто, але в Чилі, якщо хочеш заробляти — треба багато працювати. До речі, це мені дуже імпонує. Якщо хочеш добре жити — працюй! І з будь-якою професією! Держава дає змогу заробляти кожному. Головне працювати.
Наразі продовжую роботу в цьому клубі. Він маленький, закритий, але дуже компанійський. Два роки тому мені запропонували посаду тренера, тому зараз поєдную в собі всі напрямки: тренер, берейтор і, безумовно, вершник. Хочу виступати та розвиватися, щоб не втратити професіоналізм.
— Як проходять заняття з учнями?
В мене 4 рази на тиждень тренування з аматорами. Проводжу з ними по три заняття на день (по три учні). До речі, всі мої вихованці виключно чилійці й сьогодні працюю з ними вже іспанською. Було важко вивчити мову: мала заняття по Скайпу, підслуховувала в клубі як спілкуються колеги-берейтори іспанською. Й вивчила. Все в цьому житті можливо.
— Що можете сказати про рівень розвитку кінного спорту в Чилі, зокрема, виїздки?
Конкур в Чилі розвинений на хорошому рівні, але з виїздкою ситуація зовсім інша. Коли я переїхала сюди, окрім Маріо Варгаса та ще однієї чилійки Вірджинії Ярур, ніхто взагалі не знав, що це за вид програми. Люди гадки не мали. Коли почала працювати, сідала верхи й думала: «Як вони їздять, кінь взагалі некерований?!». На початку було складно, витрачала дуже багато сил. Зараз, звичайно, легше.
У Сантьяго багато людей, які мають прекрасні можливості для занять кінним спортом, але вони навіть не знали про амуніцію, про догляд за конем, про його раціон та багато іншого. Вони не розуміли, що кінь і людина — два повноцінних спортсмени.
Мені вдається доносити корисну та потрібну інформацію моїм учням. Я дуже рада, що ми маємо з ними порозуміння. Мені це коштувало дуже великих зусиль. Проте вони вже знають, що потрібне спеціальне екіпірування, постійний контроль за твариною, вітаміни тощо.
Я вважаю, якщо ти обираєш заняття кінним спортом, ти маєш відповідати цьому виду спорту. До речі, раз на місяць проводжу учням практичні заняття: ми дивимося міжнародні змагання, європейські турніри, включаючи виїздку українських вершників.
— Чи буває, що учні просять Вас, як досвідченого вершника, виступати на їхніх конях на міжнародних стартах?
Так, авжеж! Я часто виступаю на конях моїх учнів на їхнє прохання. Наприклад, чемпіонат Чилі я їхала на коні однієї з моїх вихованок. Вона вступає до університету та попросила за місяць «наїздити». На чемпіонаті я фінішувала другою.
Це звичайна практика, адже як професійний вершник я підвищую рівень коня в новій, незнайомій для нього атмосфері. Чотириногий партнер стає більш уважнішим. Чим більше стартів у коня, тим більше впевненості відчуває згодом й його власник. В мене є навіть учениця, яка має коня, але вона купила ще одного саме для спорту, щоб я виступала на ньому.
— Як оціните минулий сезон для себе?
2021 рік закінчила дуже добре. Останній міжнародний турнір Кубок Челендж я виграла, на чемпіонаті Чилі, як вже сказала, я посіла 2 місце. Дуже задоволена результатами. Зараз у нас міжсезоння. Працюю з кіньми. З березня розпочинається новий сезон.
— Що скажете про розвиток українського кінного спорту?
Вважаю, що українська виїздка зробила великий крок вперед. До речі, коли виступаю в Чилі, то на арені багато хто може не знати моє прізвище, але одразу кажуть: «Це ж Яна з України». Дуже приємно, що позитивно відгукуються про мене, як про сильного вершника з України. Я люблю Україну. Щиро. Однак мені сумно спостерігати за тим, що відбувається в нашій країні останніми роками... Країна з величезним потенціалом, прекрасними ресурсами просто все це на очах втрачає. На жаль...
— Яку паралель можете провести між менталітетом людей України та Чилі?
Наведу приклад із тандему спортсмен-тренер. У Чилі я працюю з кіньми спокійно, без тиску будь-кого з боку (ніхто не кричить, не квапить, не вимагає результату «зараз і відразу»). За два роки роботи з моїми учнями бачу результат. Їхній рівень виїздки значно виріс. Як ніяк, але сьогодні вони у призах на національних, міжнародних турнірах. А що це означає?! Ми розвиваємося, ми прогресуємо! В Україні інша ситуація. У більшості людей постійні сумніви, вимоги, недовіра якась. Багато аматорів дуже швидко змінюють тренерів, але у підсумку й результат не з’являються. Потрібне терпіння й стабільна робота з тренером, адже в нього своє бачення, програма. З чилійськими учнями ми завжди знаходимо компроміс, шукаємо нові схеми, стратегії, щоб рухатися вперед разом і не стояти на місці.
Прес-служба ВФКС
