ВАЛЕРІЯ ПРОЧЕНКО: ДІВЧИНА З ХАРАКТЕРОМ

Пропонуємо ближче познайомитися з бронзовою медалісткою юніорського чемпіонату світу Валерією Проченко. Пропонуємо ближче познайомитися з бронзовою медалісткою юніорського чемпіонату світу Валерією Проченко. В інтерв’ю пресслужбі НФФУ 20-річна миколаївська шаблістка згадує найдраматичніші моменти нещодавніх змагань у Каїрі, зокрема, як попри травму продовжувала до останнього боротися у півфіналі з кореянкою Чон Ха Йон, розповідає про  перші кроки у фехтуванні, а також розкриває таємницю, що її пов’язує з олімпійською чемпіонкою Оленою Хомровою.  З Валерією Проченко ми зустрілися під час чемпіонату України, який проходив минулого тижня у Києві. По залу ЦСК ЗСУ учениця Анатолія та Андрія Шлікарів пересувалася з фіксатором на правій нозі, навіть трішки кульгаючи. Втім, це не завадило їй піднятися на третю сходинку п’єдесталу пошани.      - Відверто кажучи, не думала, що травма дозволить мені фехтувати на чемпіонаті України, - зізнається Валерія. - Напередодні на тренуванні нога дуже сильно мене турбувала. Я боялася, що взагалі не зможу рухатися у стійці. Групу відфехтувала більш-менш. В 1/8 зустрілася з Валерією Гнідашевою з Черкас. Першу половину бою була дуже обережною. Переживала, щоб знову не підвернути ногу і не завдати більшої шкоди. А потім увійшла в азарт і перестала звертати увагу. Чвертьфінал був дуже важкий, але мені вдалося перемогти Аліну Комащук. На жаль за вихід у двійку я все ж поступилася Юлії Бакастовій.  - Ногу травмували безпосередньо на юніорському чемпіонаті світу чи старе ушкодження дало про себе знати у найвідповідальніший момент? - Травмувалася я під час півфінального бою проти кореянки у Каїрі. 7:5 на мою користь, я виходжу в атаку і підвертаю ногу. Її роздуває до таких розмірів, що я не можу кросівок взути. Лікарі підбігають, роблять заморозку, кажуть, що фехтувати далі не можна. Один необережний рух і може бути перелом. Я сиджу на доріжці й думаю, що робити далі. Зніматися? Але я ж це чемпіонат світу, я ж не просто так сюди приїхала. Продовжила фехтувати, але для виходу у фінал все ж трішки не вистачило. Як нога зараз? У процесі лікування, але, як бачите, в принципі, фехтувати дозволяє.
- Чи додавало напруги усвідомлення того, що це був ваш останній чемпіонат світу серед юніорів?- Так, за день до старту я сиділа у номері готелю і мене буквально трусило, настільки переживала. Вже безпосередньо під час змагань стало легше, я просто виходила на доріжку, робила те, що вмію і це з рештою дало результат.  - Напевно найскладнішим був бій за вихід у четвірку. По-перше, на кону медаль, по-друге, на іншому кінці доріжки чи не найтитулованіша з усіх учасниць, володарка п’яти нагород чемпіонатів світу серед кадетів та юніорів, чемпіонка юнацьких Олімпійських ігор-2018 Наталі Ботельйо, по-третє, ви опинилися у ролі наздоганяючою і на табло світилося 14:13 на користь представниці Мексики.- Насправді на чемпіонаті світу жодного легкого бою у мене не було. Хоча погоджуся, чвертьфінальна зустріч вийшла найбільш напруженою. З мексиканкою я до того на змаганнях ніколи не перетиналася, звичайно, про її заслуги знала. Але я ніколи не дивлюся на те, скільки титулів у моєї суперниці. Просто виходжу на доріжку і роблю свою справу. Та й наздоганяти для мене не в новинку, я раніше часто опинялася в таких ситуаціях, коли доводилося перевертати зустріч.  - Єгипет, перед тим як прийняти світову першість з фехтування, був господарем чемпіонату світу з гандболу і в його учасників було чимало нарікань на дотримання карантинних норм та протоколу безпеки COVID-19. Як оцінюєте роботу організаторів у цьому напрямі ви?- Правила були дуже суворі. Залишати готель дозволялося лише заради змагань чи тренувань, ніяких прогулянок містом чи до моря. Усюди потрібно було дотримуватися масочного режиму. Навіть розминатися доводилося в масці, що було досить важко. Дихати майже неможливо, врахуйте, що на вулиці +35. Потрібно було також дотримуватися дистанції, волонтери за цим слідкувати. Але все одно під час змагань у залі було дуже багато людей і ми усі між собою контактували. При цьому проводити загальні збори в одній кімнаті нашій команді заборонили. Тож не все було логічно, як на мене.  
- Чи були випадки, коли спортсменів не допускали до змагань через позитивні тести й відправляли на ізоляцію? - Такий випадок був навіть у мене, але це було вже після того, як я здобула медаль в особистій першості. Напередодні командних змагань ми здавали тести на коронавірус для вильоту з Єгипту. І от наша команда готується до чергової зустрічі і тут мене викликають з Call Room. Виявляється, що мій тест дав позитивний результат. На швидкій мене везуть в лікарню, беруть кров на аналіз, роблять КТ. А далі зачиняють у готелі на дві доби. Інші члени команди тим часом відлітають, а я залишаюся. Наступного дня мені роблять ПЦР-тест. На щастя, він виявляються негативним. Але білети вдається взяти лише на рейс через Стамбул. А якщо ти летиш через Туреччину, то це передбачає обсервацію на 14 днів по прильоту в Україну. Тож мені довелося ще раз вже вдома здавати тест, щоб з мене звільнили від ізоляції і допустили до змагань у Києві. На щастя, усе закінчилося добре. Але ситуація не з приємних. І насправді таких випадків як мій було чимало, коли тест помилково показував COVID-19. А деяких спортсменів через це навіть не допускали до змагань. 
- У вас був досвід виступу на Кубку світу у Будапешті. Наскільки юніорське фехтування відрізняється від того, що ви побачили там?- Це якщо порівнювати з кадетами, то відмінностей дійсно багато. А з юніорським фехтуванням насправді не така вже й разюча різниця. Принаймні я очікувала більшого. Мені здавалося, що там справжні зубри, протистояти яким вкрай складно, зовсім інший рівень. А виявляється не так все страшно. Можна битися абсолютно з усіма. Хоча, можливо, свою роль відіграло те, що для мене це був дебютний старт, завдань переді мною не ставили. Я подивилася, як усе відбувається, зробила для себе висновки на майбутнє і надалі вже буду намагатися боротися за високі місця.  - Насправді побачити лідерів світового фехтування ви могли й не виїжджаючи за межі України. Що взяли собі на озброєння, спостерігаючи й фехтуючи з провідною українською шаблісткою Ольгою Харлан, а також іншими нашими медалістками чемпіонатів світу, Європи та Олімпіад?- Насамперед цілеспрямованість і бажання, без цього успіху досягти неможливо не лише у фехтуванні.  Ольга Харлан і Аліна Комащук - це, звичайно, ще й зразок того, якою має бути техніка фехтування. Мені до їх рівня ще рости й рости, працювати й працювати. Поки що своє я беру здебільшого характером. Є у мене бійцівські якості, як відзначають тренери. Взагалі, повчитися є чому у кожної зі старших дівчат і я дуже ціную, що у мене є така можливість.  - Коли ви прийшли до секції фехтування, знали, які у нас традиції в цьому виді спорту?- Батьки хотіли мене віддати на фехтування одразу, як я пішла до школи, але мені чомусь було страшно. А в четвертому класі я сама зацікавилася.  І спочатку, до речі, пішла на рапіру. Займалася неї недовго, близько року, але багато з тих навичок, що я там отримала, перейшли зі мною у шаблю, зокрема довгі випади. Чому змінила вид зброї? Тому що з дитинства була знайома з Оленою Хомровою. Наші родини товаришували. Тож вирішила піти по її стопах.  - Олена Хомрова, яка своїм прикладом надихнула вас на те, щоб взяти до рук зброю, слідкує за вашими успіхами?- Так! Олена привітала мене з бронзою чемпіонату світу. Сказала, що дуже рада, що у нас є перспективні спортсменки, які можуть показувати nfrbq результат. 
- А кому зазвичай ви дзвоните першому після змагань?- У нашої родини є своя група у вайбері, там батьки, брат з дружиною і мій чоловік. Їх підтримка, звичайно, дуже допомагає. Без них, а також без тренерів, які провели зі мною величезну роботу, нічого б не вийшло.  - У цьому сімейному чаті ви єдина спортсменка?- Професійна - так, а загалом у нас дуже спортивна родина. Але це не фехтування, а волейбол. Чоловік виступає на місцевому рівні.  Мама раніше грала, але через травму змушена була покинути спорт. А тато й зараз продовжує виходити на майданчик вже серед ветеранів. Він, до речі, навіть трішки шкодує, що не віддав мене свого часу на волейбол.  - Якщо українська збірна з фехтування вирішить пограти у волейбол під час тренування, а наскільки я знаю, подібне практикується, то можна не сумніватися, кому дістанеться приз найкращого гравця?- (Сміється). Насправді ми з дівчатами рідко граємо, хіба що коли їдемо на збори. А волейбол - це невід"ємна частина життя моєї родини, а для мене заняття для душі. Вже дванадцять років я професійно займаюся фехтуванням і жодного разу не пожалкувала. У мене за великим рахунком тільки зараз все по-справжньому починається. Через піт і сльози все ж вдалося здобути медаль у Каїрі. Буду працювати, для того, щоб вона була далеко не останньою. І звичайно, постараюся пробитися до збірної України.