Суперник. Збірна Чехії не пропустила жодного чемпіонату Європи

Представляємо чергового суперника національної збірної України — команду Чехії.

Із футболом у Чехії познайомилися давно. Саме чеські працівники київського машинобудівного та котельного заводу Гретера та Криванека (пізніше — завод «Більшовик») познайомили киян із цією грою, ще в 1900 році облаштувавши на території Сирецького плацу (наразі — територія кіностудії імені Довженка) футбольний майданчик.

На початку ХХ сторіччя одним з основних осередків розвитку футболу в континентальній Європі були саме країни Австро-Угорської імперії, які в 1897 році почали розігрувати Кубок виклику. Чехія тоді входила до складу цієї держави.

А після Першої світової війни, яка примусила розвалитися Російську та Австро-Угорську імперії, в Австрії, Угорщині та Чехословаччині були утворені одні з перших професіональних футбольних ліг у Європі — в 1924—1926 роках.

У 1927-му було дано старт Кубку Мітропи (Кубок Центральної Європи), який став одним із найпрестижніших європейських клубних турнірів — до появи Кубку чемпіонів УЄФА. До Другої світової війни Кубок Мітропи двічі вигравала празька «Спарта» (1927, 1935), одного разу — празька «Славія» (1938). Стільки ж разів вони програвали у фіналах: «Спарта» — у 1930-му та 1936-му роках, «Славія» — у 1929-му.

Немає нічого дивного в тому, що збірна Чехословаччини до 1966 року пропустила лише два чемпіонати світу — ті, що проводилися в Південній Америці (1930, 1950). Вона туди просто не планувала добиратися. А от на території Європи вчителі київських футболістів двічі ставали віце-чемпіонами світу. Уперше — у 1934 році, вдруге — у 1962-му.

У першому випадку до заявки команди Чехословаччини потрапив уродженець Закарпаття — Геза Калочаї (Берегове). Він був знаним футболістом, а згодом став ще й авторитетним тренером, діяльність якого тривала з 1946-го по 1982 рік. Його команди вигравали чемпіонати Бельгії, Польщі, Єгипту, Кубок чемпіонів Африки. Віце-чемпіонами 1934 року разом із Калочаї стали світові знаменитості — Олдржих Неєдлий, Франтішек Планічка, Антонін Пуч. А в 1962 році світову славу здобули Вільям Шройф, Адольф Шерер, Йозеф Масопуст, який того ж року отримав від France Football приз кращому футболісту Європи — «Золотий м’яч».

Не менш упевнено виступала збірна Чехословаччини на чемпіонатах Європи. У 1976 році вона навіть зуміла покласти на лопатки тогочасних гегемонів — німців — та виграла золоті нагороди. Антонін Паненка — автор того самого знаменитого удару парашутом з 11-метрової позначки — продемонстрував його в серії пенальті фінального матчу. Після того, як нинішній президент «Баварії» Улі Генесс не забив Іво Віктору, влучивши у стійку воріт.

Збірна Чехії з’явилася на футбольній мапі, коли Чехословаччина у 1993 році тихо і спокійно розділилася на дві країни. З ходу чехи показали, що вони — потужна сила. На Євро-1996 команда, за яку грали Павел Недвед, Карел Поборськи, Патрік Бергер, Владімір Шміцер, Радек Бейбл, Павел Кука, Мірослав Кадлец, Радослав Латал та інші, лише в овертаймі програла фінальний матч Німеччині.

Із того часу чехи не пропустили жодного чемпіонату Європи, а у 2004 році здобули бронзу. Гідну компанію ветеранам Недведу, Шміцеру та Поборськи склали Петр Чех, Марек Янкуловськи, Томаш Росицьки, Ян Коллер, Мілан Барош, Ярослав Плашил, Томаш Уйфалуші...

Наразі гравців такого рівня у збірній Чехії немає. Частково підтвердженням цієї тези може бути виступ команди у відборі до чемпіонату світу 2018 року, де чехи виграли чотири матчі з 10-ти. Але відбори до мундіалів є насправді слабким місцем нашого суперника. Збірна, що не пропустила жодного Євро з 1996 року, з того ж часу грала лише на одному чемпіонаті світу — у 2006-му. Ще в п’яти циклах вона зазнавала невдачі.

Карел Яролім — нинішній головний тренер збірної Чехії — очолив її того ж дня, що й Андрій Шевченко збірну України — 15 липня 2016 року. Тобто часу, відведеного на будівництво своєї команди, в обох наставників була однакова кількість. Єдина відмінність полягає в тому, що для Шевченка це перший досвід самостійної роботи, а Яролім, який на 20 років старший, уже встиг попрацювати й на батьківщині, і за кордоном — у Франції, Словаччині, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах.

У складі чехів на поєдинок з Україною є багато гравців, які провели за збірну менше 10-ти (дев’ять футболістів) або від 10-ти до 20-ти матчів (ще 10 виконавців). І лише троє мають у своєму активі більше — Теодор Гебре Селассіє («Вердер»), Боржек Дочкал («Філадельфія Юніон») та Павел Кадержабек («Хоффенхайм»). Із цієї трійки тільки представник Бремена грав проти збірної України у спарингах 2011—2012 років. Решта футболістів дебютувала в національній команді Чехії пізніше.

Відсутні такі серйозні фігури, як захисник Марек Сухий («Базель»), півзахисники Владімір Даріда («Герта») та Ладислав Крейчий («Болонья»).

Тим не менш, збірна Чехії поступово набирає оберти. Із нинішнього складу вже 10 футболістів представляють клуби з чемпіонатів європейської топ-5. Ще двоє грають у Туреччині, один — у США. А найбільші сподівання у країні пов’язують із молодими зірками.

Так, трансфер 22-річного півзахисника Якуба Янкто з «Удінезе» до «Сампдорії» стане реальністю лише влітку 2019-го, але контракт на 15 млн євро вже підписано. До того часу він гратиме за команду з Генуї на правах оренди.

Великий талант має 23-річний півзахисник Антонін Барак, який поки що залишається в «Удінезе». А 22-річний форвард Патрік Шик, навпаки, офіційно залишив «Сампдорію» і за 9 млн євро став гравцем «Роми», де виступав в оренді із серпня 2017-го. Трансфер Шика став другим у рейтингу найдорожчих серед чеських футболістів цього літа. Більше грошей заплатили лише за 24-річного нападника Матея Видру, якого воліли бачити у себе київські динамівці. Із «Дербі Каунті» до «Бернлі» він перебрався за 12,2 млн євро. Але його, на відміну від Янкто, Барака та Шика, у складі команди Яроліма немає.