_pictogram.svg.png)
Львівські гандболістки вперше стали чемпіонками України
Гандбольна “Галичанка” уперше в своїй історії здобула титул чемпіонки України. В Ужгороді підопічні Василя Козаря вщент розтрощили захист столичної ДЮСШ-21 (54:11) і стали недосяжними для опоненток. Набравши у 27 матчах 54 очки, львів’янки достроково оформили чемпіонство. До цього “галичанки” п’ять разів ставали срібними призерками України (2005, 2007-2008, 2013-2014) і сім разів здобували “бронзу” (1998, 2000, 2002-2004, 2006, 2009).
Завдяки чому юні львів’янки нарешті наважилися перемогти своїх маститих візаві з ужгородських “Карпат”, хто є душею однієї з найперспективніших молодих команд континенту, і чим сьогоднішній склад відрізняється від “Галичанки” минулих років, читачам “ВЗ” розповіла другий тренер команди Тетяна Штефан (на фото у центрі) .
- До цієї перемоги ми йшли чотири роки, - згадує Тетяна Штефан. - В одному з сезонів протягом всього чемпіонату спромоглися лишень на одну нічию, у всіх інших іграх зазнали поразок. Минулого сезону були близькими до успіху, але самі ж випустили омріяне “золото” з рук — в Ужгороді поступилися місцевим “Карпатам”. Тепер же весь чемпіонат проходимо без втрат. Найскладнішим матчем була зустріч із нашими найбільш принциповими суперницями із Ужгорода у передостанньому турі, де у разі перемоги ми практично забезпечували собі чемпіонство. Нам це вдалося.
Усі святкування ще попереду. Нам залишилося провести ще кілька ігор, перемогти і встановити своєрідний рекорд — жодної поразки протягом чемпіонату. Усі свої успіхи святкуємо разом, по-сімейному. Буває, їздимо на шашлики, багато жартуємо і спілкуємося не на спортивні теми.
- Завдяки чому “Галичанка” стала перемагати команду, до якої ще кілька років тому не могла навіть наблизитися?
- Ми зростаємо. “Карпати” не стали слабшими, ніж чотири роки тому. Стали сильнішими ми. У нас була мета, і ми йшли до неї, не оминаючи жодної сходинки. Для суперників наш успіх не став несподіванкою. Цього сезону ми неодноразово чули, що “Галичанка” - найсильніша команда України.
- Дівчата цілком і повністю довіряють вам?
- Гадаю, так. Вони для мене — друга сім’я. Я сама довгий час грала у гандбол, і відчуваю психічний стан кожної гравчині. Протягом заключних двох турів Василь Козар через сімейні обставини не міг бути поруч з командою. Шкода, що він не бачив, як класно дівчата відіграли, і не міг порадіти нашим спільним успіхам разом з нами.
Василь Козар вів дівчат ще з сьомого класу, з лави Львівського училища фізкультури, і зумів прищепити підопічним головне, без чого ніколи не досягнеш у спорті перемог, — дисциплінованість. Вони готові були не просто працювати, а “відпахувати” кожне тренування. Вони у нас розумнички і трудяжки. І на тренуваннях на всі сто викладаються усі.
- Скільки часу знадобилося “галичанкам”, щоб відновитися після неприємних поразок у півфіналі “Кубка Виклику”?
- Та поразка була направду болючою. Однак це спорт: одні перемагають, доля інших — прийняти поразку... На виїзді ми поступилися лише одним м’ячем. Ніщо не передбачало того, що вдома програємо ще чотири. Я побачила, що ми фізично слабші за суперниць. А ще нам забракло досвіду. У нас лише одна Наталя Туркало — досвідчена гравчиня. Середній вік “Погоні” – 27 років, найстаршій у польській команді — 38 років. Та зустріч була для нас на вагу “золота”. Хотілося б, аби таких суперниць було у нас більше. Нам потрібна така боротьба, де можна проявити характер. При цьому ніколи не налаштовую дівчат “порвати” суперниць.
- Чим та “Галичанка”, за яку грали ви, відрізняється від сучасної команди?
- Коли я грала у складі “Галичанки”, рівень гандболу був відчутно вищим. У нас було багато досвідчених гравчинь, у яких вчилася молодь, від яких багато корисного перейняла я сама. Тепер же варто перспективній гандболістці десь засвітитися, її відразу запрошують грати за кордон. Фінансово ми не в силах утримати в Україні найкращих. Тож сьогодні молоді немає з кого брати приклад.
- Головний наставник команди Василь Козар песимістично дивиться на перспективи команди. А як ви вважаєте, у ваших підопічних є майбутнє?
- Якщо команду збережуть у цьому складі, то у дівчат є усі шанси досягти вершин. Президент клубу Роман Федишин хоче бачити “Галичанку” саме такою. Після закінчення чемпіонату країни заплановано зустріч керівництва клубу з дівчатами, на якій і вирішуватимуться найближчі перспективи команди.
- Хто з гравчинь є душею команди?
- Вони усі — нероз’єднані часточки цієї душі. Марина Коновалова може за кілька секунд розсмішити будь-кого, а дівчата завжди радо готові посміятися. Тамара Смбатян — боєць і згусток енергії на майданчику і в житті. Вона нічого не боїться. Найдосвідченіша Наталя Туркало — найкращий зразок для наслідування молодшим, який тільки можна уявити. На майданчику суперниці бояться жорстку Іру Стельмах. А в житті вона напрочуд делікатна. Цілеспрямованості Лізи Гілязетдінової можна тільки позаздрити. Вона спочатку на тренуваннях кістьми лягає, а потім іде додатково працювати, самостійно кроси бігає тощо. Леся Смолінг у нас мамка, яка допоможе завжди і усім. Вона ніколи і ні з ким не свариться. Абсолютно неконфліктна людина. А ось Влада Кузміна — наша запальничка. Але дівчинка дорослішає, і тепер сама вміє загасити зайві емоції. Ще одна наша зірочка — ліворука гравчиня Наталя Воловник. Вона так мріє грати за збірну! Її уже почали до команди підключати. Але розрив колінних зв’язок на рік вибив її з гри. Наталю прооперували і вже зняли гіпс. Лікарі кажуть, що через п’ять місяців вона потихеньку зможе бігати кроси. Віка Сідлецька — також сама доброта, завжди готова прийти на допомогу. Як, зрештою, і Наталя Сабова. А Марія Гладун — єдина скромняга у нашій команді. Я часто підколюю її: “Машо, коли стоїш на воротах, у тебе вигляд, наче ти постійно соромишся чогось і ніяковієш”.
За матеріалами: wz.lviv.ua
