Спортивна реформа в рамках євроінтеграції

Питання проведення змістовних та ефективних реформ є актуальним як ніколи. Це стосується всіх сфер життя та діяльності людини. Безумовно, цей процес не може залишити поза увагою й сферу спорту. І багато в чому це справедливо, бо навіть якщо уявити, що реформа не є виключно політичним проектом, все одно можна стверджувати, що сфера спорту вимагає реформування, принаймні, з двох причин. Перші – це невідповідність законодавчо закріплених принципів організації та діяльності спортивної сфери в Україні прийнятим у світі стандартам. Друга – що сфера спорту досі існує на принципах економіки соціалізму, яка (добра вона чи погана, судити не будемо) втратила свою актуальність, перестала існувати як система та факт суспільного життя. І це є суттєвою завадою для сприйняття спорту в якості унікального інструменту розвитку людини, інвестиційно привабливої сфери, конкурентної за ступенем уваги з боку держави не тільки кількістю медалей, але й вкладом у здоров’я співгромадян.

Основою організації спорту в світі є принцип автономії або ж саморегулювання спортивної діяльності. Саморегулювання в спорті означає, що правила видів спорту, регламенти дисциплінарної відповідальності, організації та проведення змагань, стандарти спортивної діяльності започатковуються міжнародними спортивними федераціями, які забезпечують їх виконання і процес реферування. В їх же віданні знаходяться й питання застосування дисциплінарних санкцій, а також розв’язання спортивних суперечок за допомогою органів спортивної юстиції. Міжнародні спортивні федерації, які є джерелом спортивних правил – це неурядові організації, що діють на засадах автономії, самоорганізації та самодостатності.

В той же час, чинний Закон України «Про фізичну культуру і спорт» встановлює зовсім іншу логіку, відмінну від прийнятої в європейському та світовому співтоваристві. Так, у його ст.5 законодавець прямо і безапеляційно вказує, що у нас в країні спортом повинна керувати держава. Прямо і безапеляційно, не дивлячись ані на міжнародну практику, в якій спорт – це діяльність неурядових організацій, ані на Олімпійську хартію, в якій акцентується принцип автономності спортивної сфери (ст.5 Преамбули), ані на Спортивну хартію Європи, ухвалену в 1992 р. міністрами спорту країн тоді ще омріяного Євросоюзу, котра передбачає інший спосіб участі держави – такий як підтримка (ст.3), і зовсім вже забуваючи про Міжнародну хартію фізичного виховання і спорту, яка також говорить про принцип сприяння спорту з боку держави (ст.9).

Та з закон є закон, і його треба виконувати. Тому виходить, що держава виконує безліч значущих, але невластивих їх функцій. Вона затверджує правила видів спорту, регламенти проведення змагань, стандарти об’єктів спортивної інфраструктури, де-юре і у великій мірі де-факто організовує і проводить змагання, управляє збірними командами, наймає спортсменів і тренерів на роботу, роблячи з них професіоналів. По суті, вона є головним і єдиним власником спортивної сфери, її управителем. Власне, як і наказує Закон.

Але є одне «але» – усі зазначені функції здійснюються в полі діяльності спортивних федерацій, а самі вони витіснені з цього процесу, не мають стимулів для організаційного та якісного розвитку, зміцнення самостійності та рівня своєї відповідальності у виді спорту, роблячи його привабливим для широких кіл населення, спонсорів та інвесторів.

Якщо ж розглянути спорт як явище, в основі якого лежить діяльність неурядових організацій, громадських об’єднань, виникає ще одне «але». Всім добре відомо, що відповідно до ст.36 Конституції України діє принцип свободи громадських об’єднань для реалізації власних прав і свобод. Цей принцип додатково розвинений в Законі України «Про громадські об’єднання», ч.3 ст.3 якого недвозначно вказує про самоврядування як спосіб управління діяльністю, що передбачає право членів (учасників) громадського об’єднання здійснювати управління діяльністю громадського об’єднання відповідно до його цілей.

Напрошується висновок про неконституційність, тобто протиріччя Конституції України положень ст.5 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», де, всупереч принципам свободи та самоврядування в суспільній діяльності, значиться право держави управляти такою діяльністю в спорті. Саме з цих причин перше, ніж реформувати спорт, щоб така необхідна реформа не зайшла не в той бік, потрібно визначитися з участю держави у сфері спорту.

А реформувати, звичайно, потрібно, причому терміново. І головним сенсом реформи при визначенні функцій держави в спорті має бути, по-перше, визначення і законодавче закріплення форм, ступеню і механізмів участі держави у спортивній сфері, а по-друге, розподіл повноважень держави і федерацій. Причому необхідно законодавчо закріпити права федерацій на здійснення всього обсягу повноважень.

Тому в Законі при реформуванні повинний бути відображений принцип визнання з боку держави спорту в якості діяльності, яка за своєю формою і змістом є автономною і здійснюється за правилами видів спорту, регламентами дисциплінарної відповідальності, організації і проведення змагань, стандартами спортивної діяльності, які засновуються безпосередньо самими суб’єктами сфери спорту. Також необхідно закріпити принцип невтручання з боку держави в питання проведення змагань, управління збірними командами, встановлення правил, регламентів і стандартів, питання дисциплінарної відповідальності.

З урахуванням викладеного можна виділити і запропонувати три базові функції держави як основу ефективної взаємодії зі спортивною сферою, що діє за принципом автономії і саморегулювання:

- створення якісного законодавчого поля у сфері спорту, яке б в повній мірі відтворювало світову та європейську практику автономії спорту (державна політика у сфері спорту),

- функція регулятора суб’єктів сфери спорту (вимоги до них),

- участь в якості спеціального суб’єкта спортивної сфери.

З іншого боку, зміцнення статусу, можливостей і відповідальності федерацій як центру управління видами спорту дасть можливість усім зацікавленим особам, в т.ч. спонсорам та інвесторам, розвивати спорт як унікальне явище, яке поєднує в собі всі види людської активності та забезпечує здоров’я співгромадян.

Така визначеність зніме безліч питань, починаючи від затвердження правил та проведення змагань і закінчуючи управлінням збірними командами. З іншого боку, і це головне, вона дасть державі можливість зосередитися на зміцненні реальних способів підтримки спорту в Україні: фінансуванні конкретних результатів та участі співгромадян у спорті на принципах рівного доступу, а не на управлінні ним.

І ще одна важлива обставина на користь актуальності саме такої реформи – її відповідність європейським стандартам, що вкрай необхідно для України як асоційованого члена Євросоюзу. Хоча слід сказати, що стандарти як такі у сфері спорту тільки формуються, і наша країна має всі можливості взяти участь як у їх становленні, так і в розвитку реформованої сфери спорту з урахуванням положень Спортивної хартії Європи та наявного досвіду європейських країн, де якість спорту вимірюється не стільки кількістю завойованих медалей, скільки кількістю залучених до спорту співгромадян.