Олімпійському волейболу - 50 років!

У жовтні 2014 року волейбольний світ відзначає знакову дату: рівно 50 років тому змагання з цього виду спорту вперше були проведені в рамках Олімпійських ігор. А переможницею дебютного олімпійського волейбольного турніру серед чоловіків була збірна СРСР. Приємно, що причетними до цієї історичної події можемо відчувати себе і ми, українці! Троє гравців у складі радянської збірної представляли на той час українську соціалістичну республіку - це харків"яни Юрій Поярков і Юрій Венгеровський, а також одесит Едуард Сибіряков. На жаль, двох останніх вже немає з нами - час невблаганний...

На щастя, легенда вітчизняного спорту Юрій Михайлович Поярков - дворазовий олімпійський чемпіон (Ігри у Токіо і Мехіко), бронзовий призер Олімпіади у Мюнхені, дворазовий чемпіон світу і дворазовий чемпіон Європи - досі дарує нам радість спілкування з ним. В інтерв’ю прес-службі ФВУ Юрій Михайлович згадав славетні часи своїх виступів, зокрема і подробиці тієї пам’ятної поїздки у Токіо восени 1964-го.

Відкладений дебют

Але спочатку пригадаємо, яким чином волейбол увійшов до олімпійської програми. Перед цим він подолав непростий шлях. Хоча перші офіційні правила гри були опубліковані у 1897 році, а більш менш сучасного вигляду волейбол набув у 20-х роках минулого століття, цей вид спорту був визнаний олімпійським лише у 1957 році. Відбулося це на 53-й сесії Міжнародного олімпійського комітету, що проходила в Софії. Тим не менш в програму літніх Олімпійських ігор-1960 у Римі волейбол включений не був -- змінювати схему та календар змагань було вже пізно.

Таким чином лише на XVIII Іграх у Токіо були розіграні перші, історичні комплекти нагород -- у змаганнях чоловіків та жінок. У чоловічому турнірі брали участь 10 команд, у жіночому -- шість. У 1964-му і 1968 роках олімпійські змагання проводилися за коловою системою -- кожна команда грала з кожною.

Радянська чоловіча збірна, зігравши дев’ять матчів, посіла перше місце, випередивши головних конкурентів лише за додатковими показниками. Кількість очок з командою Чехословаччини виявилася рівною…

Усі матчі збірної СРСР на Олімпіаді-1964: Румунія -- 3:0, Нідерланди -- 3:0, Півд. Корея -- 3:0, Угорщина -- 3:0, Чехословаччина -- 3:2, Японія -- 1:3, США -- 3:0, Болгарія -- 3:0, Бразилія -- 3:0.

Турнірне становище

                                  І        В      П      С/П           О

1. СРСР                      9       8       1       25:5          16

2. Чехословаччина    9       8       1       26:10         16

3. Японія                   9       7       2       22:12         14

4. Румунія                   9       6       3       19:15         12

5. Болгарія                  9       5       4       20:14         10

6. Угорщина                9       4       5       18:18         8

7. Бразилія                  9       3       6       13:23         6

8. Нідерланди              9       2       7       9:24           4

9. США                        9       2       7       10:23         4

10. Півд.Корея             9       0       9       9:27           0

Муштра у Хабаровську

До своєї першої Олімпіади харків’янин Юрій Поярков готувався вже у якості дворазового чемпіона світу 1960-го і 1962 років. Так само і радянська збірна на міжнародній арені не відчувала дефіциту в титулах. Та все ж Олімпійські ігри не дарма вважаються особливими стартами, і підготовка до них велася вкрай прискіпливо.

«За півтора місяці до початку Ігор наша команда переїхала з Москви до Хабаровська, -- згадує Юрій Поярков. -- Треба було акліматизуватися. Різниця у часі величезна -- вісім годин. Було дуже складно підлаштувати розпорядок дня під нові умови. Сказати, що ми на початку відчували величезний дискомфорт, -- значить нічого не сказати. Десь за десять днів до старту олімпійського турніру ми вирушили на паромі у Токіо».

Суперники з соцтабору

«Звичайно, радянська збірна була тоді грізною силою у світовому волейболі, та все ж ми обережно розцінювали свої шанси. Чоловічі команди насамперед з країн соцтабору -- Болгарії, Чехословаччини, Польщі -- також були надзвичайно міцні, і наші матчі з ними на першостях світу та Європи складалися вкрай непросто.

Найважчим і найпринциповішим суперником була якраз Чехословаччина. Але, мабуть, на нашу користь зіграло те, що у чехословаків в той час намітилася зміна поколінь, і новачки не встигали освоїтися. Ми в командному плані все ж виглядали злагодніше і перемогли наших візаві в очній дуелі -- 3:2».

«Це були криваві поєдинки»

«…Та вже у наступному матчі ми поступилися японцям, -- продовжує Юрій Поярков. -- Взагалі це були криваві поєдинки (посміхається). Японія на той час вже примірювала на себе роль лідера у волейболі, зокрема, мала дуже сильну жіночу збірну, яка і здобула на тій Олімпіаді золото (наші волейболістки були другими).

Їхній чоловічій команді також палець у рота не клади! Першу партію ми виграли, та все ж поступилися у трьох інших… Пощастило, що це не був останній тур -- до кінця турніру залишалося три зустрічі, в яких був шанс виправити ситуацію. Втім, права на помилку більше ми не мали! Нам не лише не можна було більше програвати, але й навіть втрата зайвої партії мала означати прощання із золотими нагородами. З чехословаками йшли нога в ногу, та вони все ж припустилися помилок в останніх матчах. А ми три останні зустрічі виграли з рахунком 3:0, і у підсумку обійшли своїх найближчих переслідувачів за додатковим показником».

Ключова зв"язка

«В той час волейбольні команди грали за схемою «4--2» -- два зв’язуючих і чотири атакуючих гравці. З задньої лінії тоді ще не били, -- пояснює деталі тактичної побудови 60-х років Юрій Поярков. --  Так от, успіх радянської збірної багато в чому залежав від того, наскільки добре обидва зв’язуючих взаємодіють між собою. Одним з них був я, другим -- Гарік Мондзолевский (Георгій Мондзолевский -- гравець московського ЦСКА, нині разом з Юрієм Поярковим прийнятий у Волейбольний Зал слави. -- Прим.авт.). Від цієї зв"язки залежало дуже багато.

У кожного з нас було по два нападники. Наприклад, у моїй зв’язці грали форварди Юрій Чесноков і Микола Буробін. Ми з Гаріком чітко знали, хто на якому місці грає, з точністю до сантиметрів вираховували, куди саме треба надсилати м’яч. Вміло використовували фізичні та технічні дані кожного гравця.

Сильному нападу суперника ми зазвичай протиставляли темпову гру, метою якої було заплутати наших візаві активними підключеннями гравців задньої лінії до атаки. За рахунок швидких колективних пересувань ми і обігрували конкурентів».

Заманювали до Москви

«До нашого основного складу потрапляли п"ятеро москвичів, а шостим був українець -- ваш покірний слуга. Виглядало як анекдот, -- не без іронії в голосі каже Поярков. -- Взагалі скільки себе пам’ятаю,  московські клуби завжди намагалися переманити мене до себе. Кожен приїзд у Москву на черговий матч не обходився без якихось розмов: «А може, переходь до нас?» Але я не був налаштований на переїзди. У спортивному плані наш харківський «Буревісник» був непримиренним суперником для москвичів. Зрадити рідне місто, Україну я не міг.

До того ж, дуже скоро українські волейболісти стали переважати російських. На Олімпійські ігри 1968 року у Мехіко у складі збірної СРСР відправилося вже семеро українських волейболістів! Головна причина цього -- тріумф нашої республіканської команди на Спартакіаді. Нам було чим пишатися! Зізнаюся: у мене ніколи не виникало бажання поміняти рідний край на інше місце проживання».

Знайома і незнайома Японія

«Японія у 1964-му вже не була для нас чимось новим і незнайомим. З Країною сонця, що сходить, у радянської федерації існувала домовленість: наші спортсмени регулярно їздили змагатися в Японію, а японці приїжджали до нас. Так що це був далеко не перший мій візит в цю країну.

Хоча ажіотаж на трибунах ми, звичайно, відчули! Японці, в принципі,  дуже стримані за менталітетом. У них не прийнято бурхливо висловлювати свої емоції, тому місцеві вболівальники вели себе на трибунах скромно. І все ж японці знають толк у волейболі, розбираються в грі. Навіть серед інших видів спорту на Іграх, наскільки пам"ятаю, волейбол був найбільш відвідуваним. Зал вміщував сім тисяч місць, і на кожному матчі був аншлаг!

Вільного часу у нас практично не було, та все ж вдалося відвідати змагання з деяких інших видів спорту. Особливо цікаво було спостерігати за тими, що культивувалися на Сході -- це єдиноборства, зокрема, вільна боротьба, дзюдо... І, звичайно, ми щиро вітали успіхи легкоатлетів. Чого коштував лише тріумф Валерія Брумеля в стрибках у висоту! Перемога Галини Прозуменщикової у плаванні, чергові успіхи Бориса Шахліна і Лариси Латиніної також запам’яталися надовго».

Усіх «підсадив» на український борщ

Незважаючи на солідний вік, Юрій Михайлович Поярков живе повноцінним життям і продовжує працювати та приносити користь українському спорту. Він, як і раніше, завідує кафедрою спортивних ігор Харківського національного педагогічного університету ім. Г.Сковороди, є одним з керівників Харківського обласного відділення НОК України. Крім того, він є Почесним громадянином міста Харків, а його ім’я внесено до Книги рекордів Гіннесу.

«Своїх пристрастей я не змінюю. У їжі вибагливим ніколи не був, та завжди любив перші страви. Цікаво, що ці мої кулінарні уподобання передалися іншим гравцям, зокрема у збірній. Борщі і супи завдяки мені стали обов"язковою програмою в меню національної команди. Навіть коли виступали за кордоном, кращим за будь-які делікатеси на банкетах для нас був простий український борщ…»

Прес-служба ФВУ