_pictogram.svg.png)
Віце-президент Федерації волейболу України, голова комісії ФВУ з волейболу пляжного, заслужений тренер України Валерій САМОДАЙ в інтерв’ю прес-службі ФВУ розповів про проблеми та перспективи розвитку пляжного волейболу в Україні, а також про те, в якій ролі йому перебувати легше – гравця, наставника чи організатора…
«Єдині серед ігровиків будемо представляти Україну в Баку»
– Валерію Івановичу, 15 лютого ви відсвяткували свій 50-річний ювілей. А скільки років свого життя присвятили саме пляжному волейболу?
– Щонайменше два десятиліття. В комісії пляжного волейболу я працюю фактично з 1996 року, щоправда в ті роки це була ще Асоціація пляжного волейболу України. Весь цей час довелося займати різні посади – входив до виконкому організації, очолював арбітражну комісію… У 2012 році, коли асоціацію розформували, її функції взяла на себе комісія пляжного волейболу, яку я очолюю на даний момент і яка знаходиться безпосередньо в структурі ФВУ.
– Цей крок виявився виправданим?
– Він був зроблений швидше з метою полегшення співпраці з міжнародними органами управління волейболом і пляжним волейболом. Як показує практика, ФІВБ і ЄКВ контактують суто з національними федераціями країн, а не з структурами, такими як асоціації з окремих видів волейболу.
– Чим живе пляжний волейбол зараз, і які успіхи ми маємо за останні роки?
– Пляжний волейбол завжди мав дуже активну позицію в загальній структурі волейбольного руху в цілому. В Україні його роль особливо помітна. Якщо в «класиці» особливих успіхів на міжнародній арені за останні роки у наших спортсменів немає, то «пляжники» можуть похвалитися певними заслугами, особливо це стосується результатів на молодіжному та юніорському рівнях. Так, наприклад, наша пара Сергій Попов / Валерій Самодай-молодший є дворазовими чемпіонами світу з пляжного волейболу (серед 19-ти і 21-річних), а також дворазовими чемпіонами Європи (серед 18 та 23-річних). Наші співвітчизники неодноразово були призерами світової та континентальної першостей. У минулому році пара Олег Плотницький / Ілля Ковальов брала участь в юнацькій Олімпіаді в Нанкіні, де посіла досить високе дев"яте місце. На дорослому рівні такими гучними досягненнями ми поки не можемо похвалитися, і все ж потрапляння двох жіночих команд на I Європейські олімпійські ігри, які в цьому році будуть проходити в Баку, – це також серйозний показник. Особливо, якщо врахувати, що в жодному іншому ігровому виді спорту Україна не представлена...
«Медалі і грамоти – добре на юнацькому рівні, а на дорослому – гроші»
– І все ж з чим пов"язано, на ваш погляд, деяке зниження результатів наших команд з переходом у дорослу категорію з юнацької?
– На жаль, дуже часто стикаємося з явищем, коли наші спортсмени, грубо кажучи, тікають з країни в пошуках кращого життя. Медалі, грамоти, кубки – все це добре на юнацькому рівні, а на дорослому настає час комерційних змагань, на яких всі хочуть заробляти гроші. Але для того, щоб їх заробляти, потрібно багато їздити по світу. Фінансування ж збірних України не дозволяє це робити в повному обсязі. Максимум, на що здатне міністерство, – сплатити кошти за два-три змагання на рік для однієї пари волейболістів. Для гідних та стабільних результатів цього занадто мало, адже якщо взяти тільки етапи Кубка світу, то це 16–18 виїздів за рік. Якщо хоча б один з них пропускаєш – це вже мінус для твого рейтингу...
– Який вихід з цієї ситуації у нинішніх українських реаліях ви бачите?
– Багато що залежить і від держави, і від приватних інвесторів, спонсорів, які в разі недостатньої підтримки з боку влади можуть підставити плече спорту. Крім того, в силу кліматичних умов у нашій країні, дуже важливо, щоб підготовка спортсменів у зимовий період не припинялася. Зараз стан речей такий, що практично по півроку наші «пляжники» займаються в холодних залах без піску і свіжого повітря. Країни зі схожим кліматом, що і в нас, зазвичай можуть забезпечити довгострокові виїзди своїх спортсменів в теплі краї. У більшості цивілізованих держав, які приділяють пляжному волейболу належну увагу, побудовані спеціалізовані спортивні комплекси з піщаним покриттям. В одній лише столиці Латвії – Ризі, наприклад, є три таких спортивних центри для представників пляжних видів спорту. У нас в Україні – жодного...
– Мабуть, найближче ми підійшли до цього в Новій Каховці. Про місцевий недобудований спорткомплекс, який сподіваються переорієнтувати для спортсменів-«пляжників», наш сайт недавно писав...
– Поки це тільки задумки, які, на жаль, ще не підкріплені конкретними діями. Їх потрібно втілити в життя. Для цього не вистачає меценатів, закоханих у спорт, які взяли б на себе фінансування цього проекту.
«Є купа планів і є бажання побачити результати своєї роботи»
– Валерій Іванович, свого часу ви були гравцем, потім стали тренером і суддею. Останніми роками багато проявляєте себе як організатор... В якій іпостасі відчуваєте себе найбільш комфортно?
– Говорити, що одна професія важча, а інша – легша, напевно, неправильно. Хоча в кожній справі є, зрозуміло, свої нюанси і особливості. Наприклад, гравець віддає всього себе на спортивному майданчику, але по закінченні матчу може відпочивати, повністю переключитися на щось інше. Тренер також зазвичай живе від тренування до тренування. А от організатор, якщо це дійсно хороший працівник, може 24 години на добу думати про те, де взяти кошти на змагання, де розмістити учасників, як нагодувати. Він постійно домовляється, спілкується з людьми...
– Напевно, саме завдяки спортивному минулому у вас виходить охопити дуже багато...
– Усе життя – це боротьба. А спорт як ніщо інше вчить людину боротися і вигравати в будь-яких сферах. Я й нині з задоволенням виходжу на спортивний майданчик, намагаюся знаходити час у своєму графіку, щоб брати участь у матчах ветеранів. Спорт – це ще і можливість виплеснути емоції. І, звичайно, зустрічі з друзями, які так само, як і я, люблять волейбол.
– На 50 років себе відчуваєте?
– Ніскілечки! На цифри в паспорті взагалі не дивлюся, тому що у мене величезна кількість планів, ідей, організаторських і тренерських задумів, які хочеться втілити життя і побачити результати своєї роботи. Поки бажання працювати є, завжди буду відчувати себе молодим!..
– Для Валерія Самодая-молодшого – одного з кращих пляжних волейболістів України – ви в першу чергу тренер чи батько?
– На спортивному майданчику – однозначно я тренер. І мої інші вихованці підтвердять, що до Валери я завжди ставлюся суворіше за інших. Чим перспективніше гравець, тим більше я від нього вимагаю. Син належить саме до цієї категорії...
Прес-служба ФВУ
