Секрети тренерського довголіття Георгія МАРЧУКА

Відомий в Україні волейбольний наставник Георгій Марчук більше, ніж 50 років присвятив тренерській діяльності! Аналогів подібній самовідданості навряд чи знайдеться багато навіть у Європі...  

Сьогодні заслуженому працівнику фізкультури і спорту України Георгію Кириловичу МАРЧУКУ виповнюється 80 років. Лише з прикрої випадковості він свого часу не був удостоєний звання заслуженого тренера України. Згадує, що всі необхідні нормативи для цього склав, та документи десь загубилися, а потім «ворушити» цю справу він не став.   

Але не у високому званні криється тренерське щастя… Робота тренера – це важка, а у нашій державі ще й невдячна праця. І все ж, обраному шляху Георгій Кирилович ніколи не зраджував. Зізнається:

— В юності особистим прикладом для мене слугував мій дядя, заслужений тренер СРСР та України зі стрибків у висоту, почесний громадянин міста Бердичів Віктор Лонський. Він дуже надихав і підтримував у мені прагнення самому стати тренером.

Які плюси знаходжу у тренерській роботі зараз? Я дуже люблю ліпити зі своїх молодих учнів справжніх спортсменів і людей. Коли бачу, як хлопець чи дівчина, що прийшли до мене ще зеленими, дорослішають, здобувають майстерність і досвід, набувають – можливо, також завдяки мені — гарних людських рис, то це найкраща нагорода для тренера!   

— Ким зі своїх чисельних вихованців ви пишаєтеся найбільше?

— Кілька гравців я підготовував для збірних України. Серед дівчат згадаю зокрема Тетяну Шилову та Наталію Ткачук. Серед хлопців також були здібні ученики — це, насамперед, Олександр Яценко, який відомий виступами за дніпропетровський «Дніпро». 

— Георгію Кириловичу, ви знаходитесь у такому поважному віці, але продовжуєте працювати і тепер?

— Не так давно я випустив свій черговий клас дівчат у Житомирській дитячо-юнацькій спортивній школі «Авангард». Гадаю, всі мої учениці мають перспективи у волейболі. На сьогоднішній день я бачу, що є велике зацікавлення з боку керівництва області створити у Житомирі сильну жіночу команду майстрів, яка виступала б у Суперлізі. Якщо такі надії справдяться, то я із задоволенням працював би з цим колективом. Тим більше, що, гравців, повторюся, знаю особисто, у них вклав свою душу. Сил і бажання у мене багато – чесно кажучи, свій поважний вік я взагалі не відчуваю.  

— Як вдається зберігати таку бадьорість і наснагу?

— Потреба в роботі, бажання бути корисним для людей надзвичайно стимують самі по собі. Я завжди тягнувся до людей, а співпраця з іншими вимагає дисципліни та стопроцентної віддачі. Якщо навіть іноді не хочеться, то примушую сам себе дотримуватися режиму. До того ж, є свої, роками перевірені методи підтримувати організм у формі. Дуже корисно робити зарядку, обливатися холодною водою, що я і роблю регулярно, щоранку.

Колись був період, що і в річці купався щодня, незважаючи на погоду надворі – використовував систему Порфірія Іванова. Про це моє захоплення знають усі мої друзі. Із моїми зануреннями пов’язані і кілька кумедних історій — вони, на жаль, не для преси (сміється), хоча ті, хто близько зі мною знайомий, про них знають.

— Нещодавно український волейбол святкував своє 90-річчя, а у цьому році виповнюється 25 років із часу заснування ФВУ. Що б ви побажали українському волейболу в цілому?

— Насамперед хотілося б, щоб наші команди частіше та гучніше заявляли про себе на міжнародній арені. Український волейбол за радянських часів завжди був якнайкраще представлений у чоловічій та жіночій збірних, серед українців є багато олімпійських чемпіонів та чемпіонів світу. Є мрія, щоб перемоги наших спортсменів були не лише у минулому, але й у майбутньому.

Із нашого досьє.

Георгій Кирилович Марчук народився 22 березня 1936 року у Житомирі. Під час служби в армії грав за волейбольну команду Прикарпатського воєнного округу, у складі якої у чемпіонаті Збройних сил СРСР здобував срібло у 1958 році та бронзу у 1959-му.

Є засновником чоловічої волейбольної команди майстрів «Спартак» (Житомир), у складі якої відіграв багато років. У 1964 році команда здобула срібні нагороди у всесоюзній першості товариства «Спартак».

З 1962-го по 1984 р.р. працював старшим тренером з волейболу у ДЮСШ №1 м. Житомир. Його команди були багаторазовими переможцями і призерами всеукраїнських змагань. У 1972 р. був тренером збірної України з волейболу серед дівчат, на Всесоюзній Спартакіаді школярів команда УРСР здобула срібні нагороди. У тому ж році тренував збірну України серед дітей з вадами слуху, на чемпіонаті СРСР у Мінську здобув з командою 1-ше місце! У 1973 році з командою України став чемпіоном СРСР серед сільських спортсменів. У 1981 р. представляв Україну в м. Ташкент в якості старшого тренера юнацької збірної УРСР (дівчата).

З 1984-го по 1987 р.р. працював в Одесі у Школі олімпійського резерву на базі ДЮСШ №2. Одна з вихованок – Ірина Орлова – пізніше потрапила до збірної СРСР.

У 1987—1989 р.р. працював тренером чоловічої команди майстрів «Азот» (Черкаси), яка виступала у першій лізі чемпіонату СРСР.

Незабаром після повернення у Житомир очолив команду Сільськогосподарського інтитуту, яку 1991 року привів до першого місця у чемпіонаті СРСР серед вузів.

У 1992—1993 р.р. — засновник і тренер чоловічої команди «Динамо» (Житомир), з якою виграв змагання у другій лізі чемпіонату України.

У 2003—2005 р.р. – головний тренер команди «Буревісник» (Чернігів), яка виступала у вищій лізі.

В останні роки працював у рідному Житомирі тренером-викладачем Дитячо-юнацької спортивної школи «Авангард» і наставником команди «Авангард-Sanitas», що виступала у вищій аматорській лізі України. 

Нагороди та відзнаки: медаль «Ветеран праці», відмінник освіти України та відмінник освіти СРСР, заслужений працівник фізичної культури та спорту України.

*** 

Федерація волейболу України щиро вітає Вас, Георгію Кириловичу, із 80-річним ювілеєм! Бажаємо Вам на довгі роки міцного здоров’я, незгасаючого оптимізму, ентузіазму, талановитих та вдячних учнів, миру та сімейного благополуччя!

Прес-служба ФВУ