Чемпіонат Європи (U-20). «Срібна команд». Олег ПЛОТНИЦЬКИЙ: «Ми дуже горді добитися такого успіху під прапором України»

Продовжуємо рубрику «Срібна команда», в якій представляємо срібних призерів чемпіонату Європи (U-20). До вашої уваги кращий гравець змагань Олег ПЛОТНИЦЬКИЙ, який в інтерв’ю прес-службі ФВУ згадав яскраві моменти чемпіонату, етапи своєї кар’єри та поділився планами на майбутнє.

 З ХОЛОДНОЮ ГОЛОВОЮ

- Олеже, минуло чимало часу після чемпіонату Європи, який приніс збірній України срібні медалі, а вам ще й звання кращого гравця. Емоції вже пішли, тож можна з холодною головою дати оцінку цим змаганням…

- Тепер вже розумію, що медалі - це реальність, і ми з хлопцями добре попрацювали, щоб добитися такого результату. Можливо, мало хто очікував від нас такого результату, але ми в глибині душі розуміли, що можемо цього добитися.

Так, ми програли у фіналі збірній Польщі, зіграли не так, як хотіли, але нас просто не вистачило емоційно та фізично, адже багато сил ми залишили на майданчику напередодні, у півфінальному матчі – зі збірної Італії.

- В який момент чемпіонату ви повірили, що команда здатна боротися за медалі?

- В перший же день. Навіть тоді, коли ми їхали в Болгарію, розумів, що у нас боєздатний колектив. У нас добре підібрані всі хлопці, кожен гравець на своїй позиції є кращим на даний момент в Україні в цій віковій категорії. Знав, якщо ми зіграємо командно, то все можливо.

МАТЧ ЗА МАТЧЕМ

- Якщо дивитися загальну картину чемпіонату, можна сказати, що саме перший матч – з Болгарією – був вирішальним в турнірній долі команді. Якщо б ми програли, могли б взагалі попрощатися  з надіями на вихід в «четвірку» кращих, чи не так?

- Так, погоджуся з вами. Але в цьому матчі хлопці проявили характер, витратили чимало сил, щоб виграти цей матч. І це дійсно принесло результат.

- Після програного з рахунком 0:3 матчу з Польщею говорили, що не вистачило настрою, думаючи, що цей суперник набагато сильніше. Чи не вистачило сил після гри з Болгарією?

- Так, ми десь не повірили у себе, плюс не вистачило сил. Після приїзду у нас було лише одне тренування, потім дуже важка гра з Болгарією – було витрачено чимало сил та концентрації. Ми не налаштувалися на цей матч з поляками, програвши, по суті, його ще до ігри.

- Ви приїхали в розташування збірної після участі в чемпіонаті Європи з пляжного волейболу. Наскільки ви були готові до юніорського чемпіонату Європи вже з класичного волейболу, враховуючи, що підготовки зі збірною у вас майже не було?

- З пляжного в «класику» я переходжу дуже швидко – мені вистачає одного-двох тренувань, щоб я відчув м’яча. Взагалі, для мене головна різниця між видами волейболу – це м’яч. Тож до чемпіонату Європи в Пловдиві я був готовий на всі сто.

- Подачу, судячи з всього, відчули вже в матчі з Болгарією?

- Так, вона пішла вже на опробуванні. Зал комфортний. Напевно все зрослося для того, щоб на цьому чемпіонаті подача у мене пішла, і не просто пішла, а приносила очки команді.

- Який матч в груповому турнірі був найбільш принциповим для вас, для команди?

- Зі Словенією та Німеччиною – ми хотіли взяти реванш у цих команд за поразки у відбірковому турнірі, доказати, що ми все ж таки сильніше. В матчі зі словенцями в першому раунді відбору ми припустилися дуже великої кількості помилок, також і з німцями у другому раунді. Тож нам хотілося реабілітуватися.

- В матчі з Німеччиною збірна України не мала права на помилку. Це не тиснуло на команду, чи про це не думали?

- Думали. Та розмовляли про це в роздягальні. Розуміли, що нам треба виграти тільки з рахунком 3:0, щоб не чекати результату матчу Болгарія – Польща. Ми витратили чимало зусиль, щоб тримати концентрацію. Було важко, хоча левову частину матчу ми вигравали, та розуміли, що ми сильніші в цьому матчі, в цей день.

- Кожний матч групового турніру, незважаючи на те, що три з них завершилися в трьох партіях, забрав чимало емоцій та сил. Як вдалося зберегти емоційний запал на матч з Італією?

- Так, після кожної перемоги ти втомлюєшся, витрачаючи і фізичні, і моральні сили. Але коли ти виграєш, у тебе їх становиться вдвічі більше. Тож на матч зі збірної Італії у нас було дуже багато емоцій та сил, і ми змогли добитися переможного результату. В кінцівці команда зібралася та зіграла дуже впевнено, командно та безпомилково. Можу сказати, що після кожного матчу ми додавали і в емоціях, і командній грі.

ПІВФІНАЛ. П’ЯТИЙ СЕТ

- Отже п’ята партія півфінального матчу, коли збірна України перемогла, програючи 8:13. Ми тоді з вами спілкувалися відразу після матчу, коли емоції били через край, коли складно було щось розумно пояснити. Напевно вже подивилися цей відрізок, оцінили його з холодною головою…

- Так, я дійсно вже переглядав його, і не один раз. І можу впевнено сказати: «Тоді зіграла саме команда». Я подавав свою подачу, намагавшись вибивати суперника з прийому, налаштовувався на це, розуміючи, що тільки так і треба робити. Один шанс є і його треба

використати. Треба було вичавити максимум з цієї ситуації.

Велику користь мені принесли тренування з досвідченими волейболістами в «Локомотиві». В минулому сезоні ми грали в єврокубках, і в подібних ситуаціях також знаходилися. Це зіграло велику роль. В Пловдиві команда мене підтримала, своїми діями надала мені впевненості в тому, що ми боротимемося до кінця.

- Коли ви виходили на подачу після тайм-ауту, рахунок був 9:13. Ви подивилися на табло дещо скептично?

- Я розумів, що перевернути гру, зробити, як говорять, «камбек», буде дуже і дуже важко. Але я вірив в команду, знав, що вони можуть. Як вже говорив, це кращі волейболісти України в цій віковій категорії. Треба було тільки вселити в них впевненість.

- Виходячи на лінію подачі, про рахунок думали?

- У мене є така традиція: перед кожною подачею дивлюся на рахунок, щоб розуміти, що і як робити, розуміти, яка в мене відповідальність. Я так краще налаштовуюся. Тож і тоді я дивився на рахунок після кожної подачі. Звісно я знав рахунок, але повинен був знати, чи є право на помилку.

- Але його не було в принципі…

- Супернику треба було набрати два очки, а два очки, як на мене, це дуже багато. Тут достатньо одного вибити із колії, і тоді всі можуть поплисти. Тому шанс у нас був дуже великий. Взагалі, завжди треба боротися до кінця, яким би не був рахунок.

- Що відчули в той момент, коли так фантастично закінчився матч з Італією?

- Вперше в житті я після гри заплакав. Раніше ніколи не було таких емоцій. Ніколи такого не відчував. Я хотів би побажати кожному спортсмену, кожній людині пережити таке. Ти витрачаєш багато нервів, але коли ти у підсумку виграєш, отримуєш нереальну дозу адреналіну. Ти просто не розумієш, що відбулося. В той вечір і я не розумів, що відбулося. І тільки зранку прийшло неймовірне усвідомлення: «Ми в фіналі чемпіонату Європи. Ми написали нову сторінку в історію українського волейболу». І ця думка додавала ще емоцій.

- Ви отримали три нагороди за підсумками чемпіонату: срібну медаль, приз «Кращому гравцю турніру» та приз як один з двох догравальників «Команди-мрії» цих змагань. З якими відчуттями отримували ці нагороди?

- Був дуже гордий за свою країну. Ми добилися великого успіху. Ми щось зробили для України, для українського волейболу, прославили нашу державу. Ми хотіли цього, і ми це зробили. Ми були дуже горді, що стоїмо не під якимось іншим прапором, а саме під прапором України.

- Чи поміняли би звання «MVP чемпіонату» на золоту нагороду?

- Звісно. Звісно ж поміняв би. Бути чемпіоном Європи це набагато престижніше, ніж кращим гравцем чемпіонату. А в цю мою нагороду вклалася вся команда, партнери допомагала мені, я допомагав їм. Я не можу сказати, що це особисто моя нагорода. Десь мені дали більше можливості забити та проявити себе – так треба було. Тому, що я набрав більше очок, тому мені дали ці індивідуальні нагороди. Дякую за ці нагороди всій команді.

ЖИТТЯ ПІСЛЯ ЧЕМПІОНАТУ ЄВРОПИ

- Як після такого фантастичного чемпіонату, забути про ці нагороди та по-новому заставити себе працювати? Треба покласти їх в шухлядку?

- Моя медаль лежить у мене в кімнаті на самому видному місці. Я дивлюся на неї і розумію, що це лише «срібло», є ще «золото». Адже можна ще не одне «золото» завоювати. І розумію, що для цього ще треба працювати, працювати і ще раз працювати – ще більше і більше. Для мене ця нагорода це лише мотивація. Це, по суті, перший крок в нашій кар’єрі. Ми трохи засвітилися, нас побачила Європа, та й світ також. Про волейбольну Україну заговорили. Це здорово. Тобто ця нагорода – маленький-маленький крок, після якого треба вдвічі більше працювати.

- Тобто ніякової зіркової хвороби?

- Абсолютно. Це перша моя медаль в класиці на такому рівні. Ми тренуватимемось та штурмуватимемо світові висоти.

ГРІЗНА ЗБРОЯ

- Поговоримо про вашу подачу, яка багато чого вирішила на цьому чемпіонаті.  Як вона народилася, хто ії вам поставив?

- Чимало тренерів взяли участь в удосконаленні подачі, багато працювали зі мною в цьому відношенні, давали чимало порад. Більшість прийшла до думки, що краще всього мені виходитиме подача з п’ятої зони. Також підказували мені і по підбросу, і по розбігу. Ось так потроху-потроху все склалося в те, що ви зараз бачите.

Наприклад, в минулому сезоні ми багато працювали над подачею в «Локомотиві», тому що подача це дійсно грізна зброя. Тож у мене була добра практика. Плюс в «Локомотиві» довелося працювати з такими класними приймаючими  як наші ліберо Денис Фомін, Пилип Гармаш, як наші догравальники. Для мене те ж була додаткова мотивація: в дев’ятнадцять років вибити з прийому Фоміна, чи Гармаша. Для мене це було велике досягнення. Ще два роки я тільки дивився на них з трибуни, розуміючи, наскільки це класні ліберо, а тут я вже з ними в одній команді, та можу набиратися у них якогось досвіду. Ми дуже багато працювали над подачею, і це один з основних чинників того, що я добився прогресу в цьому елементі.

НАРОДЖЕНИЙ З М’ЯЧЕМ

- Розкажіть трохи про себе. Про кроки вашої волейбольної кар’єри?

- Вперше я пішов на волейбольне тренування десь в другому класі. У мене батько тренер, мама – грала у волейбол. Я із самого дитинства був із волейбольним м’ячом, тож любов у мене була ще з тих пір. Тренувався в Хмельницькому десь до восьмого класу, після чого переїхав в Харків, а точніше, в Харківське обласне вище училище фізкультури та спорту, де чотири роки вчився та тренувався у Трусової Гоар-Вартануш Памазасовни. Після цього потрапив у «Локомотив».

- Паралельно з кар’єрою у класичному волейболі були і успіхи в пляжному його різновиді?

- Справа випадку. Одного разу ми з Микитою Калібердою вирішили зіграти в юнацькому чемпіонаті України в Іллічівську (зараз Чорноморську. – прес-служба). Причому до цього дуже мало тренувалися на піску, і взагалі пляж для мене було щось нове. І в підсумку ми перемогли в чемпіонаті, обігравши у фіналі рівненську пару Ілля Ковальов/ Максим Яковлев, яка вже мала чималий досвід. Цей несподіваний успіх дав якійсь поштовх. Мені стало цікаво. Я став більше тренуватися на піску, з кожним турніром узнавав щось нове для себе.

- Ви добилися успіху в пляжному волейболі і на міжнародному рівні…

- В пляжному волейболі зростає роль дисципліни, повинен бути надвисокий рівень концентрації, адже половина майданчику – твоя. В класиці може бути один гравець-лідер, який може багато-чого вирішити. На піску ти робиш п’ятдесят, якщо не більше, відсотків загальної роботи. Дуже важливе значення має техніка. Ось такі основні фактори успіху.

- «Пляж» доповнює «класику»?

- Так навантаження та підготовка, яку отримав в пляжному волейболі, допомагали в «класиці». Але виходить, що, коли займаєшся обома видами волейболу, у тебе майже немає відпочинку. Накопичується втома – і фізична, і емоційна, можливі і мікротравми. Але, коли у тебе є результати, ти чогось прагнеш, ти заплющуєш очі на це, і працюєш для себе. Тож можу сказати, що мені зайняття пляжним волейболом пішли тільки на користь.

- Напевно, враховуючи успіхи на міжнародному рівні, українським «пляжникам», легше, ніж у «класиці» пробитися на Олімпійські ігри, що є головною ціллю кар’єри будь-якого спортсмена, чи не так?

- Так, згоден з вами. Якщо у тебе є певний рівень майстерність та фінансова можливість грати в безлічі турнірів, зокрема у «Світовому турі», заробляти рейтингові очки, то, вважаю, це дійсно можливо. В Україні є, як на мене дві чоловічі пари, які могли б це зробити. Звісно, для цього повинні бути умови для тренування у нас в країні. При цих складових вони могли б за чотири роки олімпійського циклу набрати необхідно кількість очок, щоб взяти участь в Іграх. Є такі шанси і в «Континентальному Кубку», що хлопці показали і в цьому році.

- Задаючи це питання, мав на увазі вашу кар’єру. Як ви дивитися на таку перспективу? Чи все ж таки вам ближче «класика»?

- Поки ще не визначився. Вирішую це питання в своїй голові. В наступному році, якщо ми відберемося, у червні нас чекає чемпіонат світу (U-21). Але я не хочу, як в цьому сезоні, ходити «туди-сюди». Якщо все складеться, то в наступному році наврядчи буду грати у пляжний волейбол. Можливо, з’їжджу на пару-трійку турнірів – так, для себе, пограти в своє задоволення. 

НОВІ ЦІЛІ

- В новому сезоні вам, судячи з всього, належить стати лідером, чи одним з лідерів «Локомотиву». Чи готові взяти на себе такий вантаж відповідальності?

- Сезон покаже, готовий я для цього, чи ні. Морально я готовий до цього, а ось фізично – побачимо. Я готовий грати увесь сезон. Є хлопці, які будуть мені допомагати, хоча, скоріше за все, я буду їм допомагати, адже є більш досвідчені гравці, а для мене це буде лише другий сезон в Суперлізі. У нас збирається дуже хороший колектив.

- Тож, повертаючись до головної теми нашої розмови, срібна медаль чемпіонату Європи стане відмінним стимулом для подальшої роботи над собою?

- Звісно ж. Це стимул для подвійної роботи, навіть для потрійної. Треба працювати і більше, і більш старанно. Гадаю, що всі хлопці, які завоювали медалі юніорського чемпіонату Європи, працюватимуть більше над собою, адже вони зрозуміли, що у них є всі шанси досягти великих висот у волейболі, заграти у європейських топ-клубах, але для цього треба працювати кожного дня і ніколи не збавляти оберти. Тож срібна медаль – це тільки стимул.

- Найближча ціль – чемпіонат світу (U-21), де напевно теж хотілось би поборотися за найвищі нагороди?

- Так. І у нас є дуже велика мотивація це зробити. Якщо ми пройдемо хорошу підготовку, ми можемо досягти високого результату, адже там грають такі ж люди, і вони також помиляються, як і ми. А в цьому віці треба просто робити менше помилок, і тоді перемога буде за твоєю командою.

Прес-служба ФВУ