Олена Сидоренко: "Вирішила повернутись туди, звідки розпочинала"

В "Сєвєродончанці" вона менше року, але для сєвєрдонецьких уболівальників уособлює відразу кілька поколінь українського волейболу . Протягом 90-х Льодовий Палац спорту був домашньою ареною луганської «Іскри», у складі якої Олена Сидоренко дебютувала більше 20-ти років тому.

 
     Глядачі разом з гравцями переживали злети і падіння тієї легендарної команди, яка за дев"ять сезонів завоювала шість чемпіонських звань і чотири рази брала участь у фіналах євротурнірів. Напевно, багато хто до цих пір пам"ятають швидку передачу в четверту зону, стрибок і разючий удар Олени. Пізніше до шести золотих медалей в «Іскрі» вона додала чотири в черкаському «Крузі», ставши найбільш титулованою волейболісткою України.
     Чи зупинятися на досягнутому? В жодному разі! Одинадцятий за рахунком тріумф на вітчизняній сцені став би хорошим вінцем блискучої кар"єри майстра спорту міжнародного класу, учасниці Олімпійських Ігор 1996. 20 січня Олені виповнилося 40, а вона все ще повна сил і голодна до перемог.

- Олена, ви виходили на майданчик Льодового в 90-х, 2000-х, виходьте зараз. Як змінювалася атмосфера на трибунах протягом двох десятиліть?
- Коли «Іскра» зустрічалася з європейськими грандами, арену заповнювалася по вінця. Люди стояли навіть у проходах ! Схожа картина спостерігалася і в чемпіонаті. Зараз ситуація дещо інша - вболівальникам є з чого вибрати.

- А як було грати в Сєвєродонецьку за команду - суперника?
- Зізнаюся, емоційно дуже важко. У Сєвєродонецьку уболівальник дуже вимогливий. Навіть виступаючи за рідний клуб, погано зігравши, отримуєш чималу частку критики. Більша, ніж в інших містах, кількість глядачів на трибунах, відповідно - більше й думок.

- Розкажіть, як ви потрапили в Луганськ?
- У спортінтернат мене взяли ще в 14 років. Через чотири роки тренери стали підпускати до основного складу. При Федорі Лащенові в основному виходила на заміну, проте, свою першу золоту медаль чемпіона України отримала. До цих пір згадую фразу наставника, що з такими антропометричними даними я «... повинна вхопити птаха щастя за хвіст і міцно його тримати...». У міжсезоння головним тренером призначили Гарія Єгіазарова . Він то і поставив мене до шістки.
      
- Що стало запорукою успіху тієї команди?
- Залізна дисципліна - як у побуті, так і на майданчику. У грі кожен знав, що йому слід робити. Єгіазаров нас, якщо можна так сказати, по-спортивному вишколив.

- Проте, в єврокубках вам постійно не вистачало самої малості ...
- Це якийсь злий рок! Перша гра фіналу чотирьох Ліги чемпіонів ні у кого з гравців «Іскри» не йшла. Наступного дня, хто б не стояв по той бік сітки, ми їх просто змітали з майданчика. Напевно, проблема крилася десь в психології. Можливо, від великого настрою виграти дівчата просто перегорали.

- Яку з тих поразок згадуєте з гіркотою?
- Напевно, фінальний турнір в італійській Матері, коли поступилися в півфіналі іспанської «Мурсії». І зараз вважаю, що ми повинні були обіграти того суперника. «Іскра » перебувала в чудовій формі. Але матч завершився з рахунком 0:3. У поєдинку за третє місце наша команда не залишила господаркам жодного шансу - 3:0.
   
- За якого наставника «Іскра» і ви самі досягли свого піку?
- У той період, коли колектив очолював Єгіазаров. Досягнення інших тренерів, які працювали в Луганську були менш вагомими .

- Розкажіть про останні дні «Іскри» ...
- Посівши перше місце в чемпіонаті України сезону 1998/1999, готувалися до чергового штурму Ліги чемпіонів. У той час до волейболісток вся інформація доходила в останню чергу. Наша справа було виходити на майданчик і грати. Спочатку дізналися, що клуб відмовився від старту в єврокубку. Пізніше відчули фінансові негаразди на собі. Пропустили кілька виїзних турів. Та що там чемпіонат. Траплялися моменти, коли гравцям не було за що дістатися на тренування. Після чергової неявки «Іскру» дискваліфікували. Всі почали шукати варіанти для продовження кар"єри. Правда, і піти з вже неіснуючої команди виявилося не так-то й просто. Навіть у відсутності коштів нас обліпили масою зобов"язань.

- Свій вибір ви зупинили на Іспанії. Але напевно були й інші варіанти?
- Тоді мені йшов уже 27-й рік. Вважала себе віковим гравцем. Тому довго не вибирала - відразу погодилася переїхати на Піренейський півострів. Зазначу, що в той час іспанська першість вважалося на порядок сильнішою нинішньої. Флагмани, «Тенерифе» і « Мурсія», перебували на слуху у всієї Європи. Волейболістки прагнули пограти там.
     
- З командою з Франції ви виграли євротурнір ...
- Тоді Кубок Топ-команд тільки набирав популярність. Пощастило нам і з жеребкуванням. Тому, напевно, і перемогли.

- Чим запам"яталися роки, проведені в Черкасах?
- Насамперед, грамотним підходом до справи. Професійний тренер Сергій Голотов зумів створити симбіоз досвіду і молодості. Протягом усіх чотирьох сезонів ми незмінно вигравали золото.

- Вам неодноразово доводилося грати проти «Сєвєродончанки». У 2009-му «Круг» поступився їй чемпіонським титулом. Зараз ви стоїте по інший бік сітки. Що спільного в команді після закінчення п"яти років?
- Змінилося, напевно, все! Що в 2006-му, що в 2009-му, що й пізніше - у «Сєвєродончанки» були інші принципи гри, інші волейболістки. Залишилася тільки Анна Лісєєнкова. Пригадую, як підпускали до основи Свєту Лідяєву...
     
- Яке враження отримали від Туреччини?
- Раніше від запрошень у турецький чемпіонат відмовлялася. А коли все-таки поїхала в «Іллер Банк», стала жаліти, що до цих пір не грала в цій країні. Там все побудовано на вищому рівні. Повернувшись з Туреччини, збиралася зав"язати з волейболом, відпочивала від спорту близько півроку, поки не покликали в Казахстан.

- А як надійшла пропозиція пограти в "Сєвєродончанці"?
- Під час відбіркових ігор до Чемпіонату Європи- 2013 до мене підійшов наставник збірної України Гарій Єгіазаров. Розповівши, що він їде в Сєвєродонецьк, між іншим запитав: хотіла б я приєднатися до «Сєвєродончанки»? До того часу у мене на руках була пропозиція з казахського клубу, в якому провела попередній сезон. Трохи поміркувавши, вирішила згадати молодість - повернутися туди, де розпочинала, працювати під керівництвом того ж тренера. Та й сім"я зараз набагато ближче - не за 3000 км.
     
- Які цілі перед собою ставите в поточному сезоні?
- Команда у нас зараз дуже перспективна, тому будемо намагатися нав"язати боротьбу южненському «Хіміку». Непереможних суперників не буває. Єдине, на мій погляд , необхідно попрацювати над психологією молодих гравців , привчити їх працювати на тренуваннях, віддавати всі сили, незважаючи на біль або втому.

- Відігравши вже близько 20-ти сезонів на найвищому рівні, як вдається мотивувати себе?
- Волейбол - це робота, що приносить мені задоволення. Тому поки є можливість грати на повну силу - продовжую виходити на майданчик.

- І все-таки з такою роботою з сім"єю часто вдається побачитися лише у відпустці.
- Після народження сина грала за черкаський «Круг». По закінченні кожного тренування, природно, поспішала додому. А в період виступів за кордоном зазвичай дуже сумувала за рідними. Добре, що зараз є сучасні засоби зв"язку - можна зізвонитися по мобільному або скайпу. Раніше було взагалі складно.
     
- У національній команді ви дебютували в середині 90-х і отримуєте запрошення до цих пір. Що згадуєте, який з епізодів у збірній запам"ятався найбільше?
- Звичайно ж, коли ми пробилися на Олімпійські ігри в Атланту. Атмосферу, емоції учасника Олімпійських Ігор словами передати складно - це потрібно відчути!

- Як гадаєте , могла наша збірна виступити краще?
- Звичайно. Просто гравці були втомленими від виснажливого сезону, як фізично, так і емоційно. Уявіть, ігри в чемпіонаті, єврокубках, відбіркові матчі збірної. Головне, що взагалі прийняли участь. Нехай ще хто-небудь спробує потрапити на Олімпіаду!

Прес-служба ФВУ за матеріалами фан-клубу "Сєвєродончанки"