_pictogram.svg.png)
Вітаємо Івана ТИЩЕНКА!
Сьогодні поздоровлення із 85-річним ювілеєм приймає бронзовий призер ЧС-1956, один із засновників Федерації волейболу незалежної України,
а також справжній «батько» вітчизняного пляжного волейболу
- Іване Михайловичу! Щиро вітаємо вас з ювілеєм, та просимо розповісти про свій життєвий шлях, спортивну та професійну діяльність...
- У далекому 1949 році моя сім’я вчергове (мій батько був військовослужбовцем) переїхала на нове місце проживання – до Тбілісі. Тут я закінчив середню школу та вступив у Тбіліський інститут інженерів залізничного транспорту. У тому місті почалася моя спортивна кар’єра у волейбольному клубі ДСТ «Локомотив», що виступав у чемпіонаті СРСР у класі «А». 1951 року я був залучений до молодіжної збірної Радянського Союзу і 1954 року брав участь у Всесвітніх студентських Іграх в Будапешті. Наступного року під керівництвом нового тренера збірної – ЗМС М.П. Піменова – команда готувалася до участі в спортивних Іграх у рамках 5-го Bсесвітнього фестивалю молоді та студентів у Варшаві. Та за кілька днів до від’їзду у Спорткомітеті країни Піменова запитали, чи гарантує він здобуття золотих нагород? Відповідь була досить щирою – ні. І в результаті нашу команду з поїздки до Варшави «відчепили». Втіхою було те, що хоча б залишили спортивну форму та костюми, які ми отримали для поїздки на Фестиваль.
У цьому ж 1955 році, після завершення навчання в інституті, за розподілом я був призначений до Києва у трест «Південзахідтрансбуд». Збулася моя мрія грати в прославленій волейбольній команді «Спартак». Проте, на жаль, у той період у ній відбулася зміна поколінь, і на чемпіонаті СРСР у Волгограді вона втратила місце в класі «А». Тож у подальшому мені довелося грати в командах «Буревісник» та «Локомотив».
1956 року яскравою подією стала перемога збірної України на І Спартакіаді народів СРСР у Москві. У фіналі змагань вона в напруженій боротьбі з рахунком 3:2 переграла команду Москви. В результаті успішного виступу, четверо українців – Анатолій Закржевський, Едуард Унгурс, Георгій Мондзолевський та я були включені до складу збірної СРСР і незабаром взяли участь у чемпіонаті світу в Парижі.
Іван ТИЩЕНКО (третій ліворуч) у складі збірної УкраїниУ півфіналі ми зустрілися з командою Чехословаччини. Гра носила драматичний характер. Програючи в 5-й партії з рахунком – 0:5, нам вдалося ліквідувати розрив у рахунку та повести – 12:11. Але кілька наших помилок на прийомі м’яча зверху не дозволили довести матч до переможного кінця. Тож поразка – 2:3, і нашим досягненням стали лише бронзові медалі.
Що цікаво, у 1957 році на III спортивних Іграх в рамках 6-го Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві нам вдалося взяти у чехів своєрідний реванш, обігравши їх у фіналі з аналогічним рахунком - 3:2.
- Вам не довелося бути учасником Олімпійських ігор. Але ви мали певне відношення до того, що волейбол офіційно увійшов до їхньої програми. Розкажіть, як це було?
- 1958 був останнім роком мого перебування в збірній. Тоді у Софії проходив 5-й Конгрес Міжнародної федерації волейболу. А оскільки давно вже назрівало питання щодо включення волейболу до програми Олімпійських ігор, то, задля переконання делегатів у необхідності прийняття цього рішення, там провели показові змагання за участю восьми найсильніших команд світу. Ігри проводилися на стадіоні ім.Василя Левського в присутності 15 тисяч глядачів. Турнір справив на делегатів Конгресу належне враження, і вердикт був позитивним. Було прийнято рішення включити волейбол до програми Олімпійських ігор в Токіо, і через 10 років семеро українських волейболістів на Іграх-1968 у Мехіко стали чемпіонами.
Ну, а я у складі київського «Локомотива» та збірної України ще грав у різних турнірах до серпня 1963 року. Потім брав участь вже у ветеранських змаганнях.
- Волейбольна громадськість знає вас не тільки як гравця, але й як чудового організатора та засновника в Україні пляжного волейболу...
- Так, наприкінці 80-х років минулого століття я був обраний головою Федерації волейболу Києва, а в 1995 році – до Виконкому ФВУ. Також був зарахований до штату Федерації на посаду віце-президента і до 2009 року відповідав за розвиток пляжного волейболу. Тут багато чого було зроблено, і справді є чим пишатися. Нині в Україні існують десятки центрів, де активно культивується волейбол пляжний, побудовані відповідні спортивні бази. Наша гордість – чемпіони світу та Європи серед юніорів і молодіжних команд.
До речі, результати роботи в цьому напрямку детально викладені в моїй книзі «20 років волейболу пляжного в Україні». А нині триває робота над книгою, присвяченій уже 25-річчю цього виду спорту. Її видання планується в кінці 2020 року...
Колектив Федерації волейболу України щиро вітає Івана Михайловича з ювілеєм!
