_pictogram.svg.png)
Вітаємо Олега ЗАПОРОЖЦЯ!
14 січня поздоровлення із 70-річним ювілеєм приймає майстер спорту міжнародного класу,
єдиний в Україні володар «золота» чемпіонату Європи
Приємно, що Олег Запорожець і сьогодні щиро відданий улюбленій справі свого життя. Тож він охоче розповів, чому шкодує, що пішов свого часу з жіночого клубу «Сокіл» (Київ), а також згадав славетну перемогу на чемпіонаті Європи-1971 у складі збірної СРСР...
- Олеже Павловичу, ви працюєте тренером фактично сорок років. Наскільки змінилися за цей час вимоги до вашої професії?
- Вимоги завжди були однакові: перед тобою ставлять завдання – і ти працюєш задля його виконання. Натомість змінилися шляхи досягнення результату. Адже гра стала іншою: силовий напад – і все, ніякої видовищності. Я би навіть сказав, що жіночий волейбол у цьому плані цікавіший.
Раніше була довга гра, бо захист тягнув багато м’ячів, а зараз – подача, прийом, удар, усе... Зрідка буває, що м’яч тримається два-три моменти. Є такі волейболісти, які не можуть другу передачу віддати. А ось коли ще я сам грав, та й пізніше, було більше універсалів. Могли і пасувати, і приймати, і блок ставити... А зараз блок, напад – усе! Ліберо вилітає на прийом, інші гравці приймають не надто якісно...
- Майже всю свою кар’єру ви працювали з чоловіками, але був один виняток. З якими почуттями згадуєте той період, коли очолювали жіночий клуб «Сокіл» (Київ)?
- Це були чудові чотири роки, і я досі шкодую, що пішов. Мені дуже подобалося працювати з дівчатами, бо вони більш відповідальні й обов’язкові у порівнянні з чоловіками. З ними було простіше досягти результату.
- У вас загалом достатньо багатий послужний список, причому з широкою географією – від Камчатки до Івано-Франківська. В якому клубі ви змогли найбільше реалізувати себе як тренер?
- Мені гріх жалітися. Із вінницьким «Ремтехсільмашем», де я працював помічником Миколи Божемського, ми змогли дійти до бронзових медалей чемпіонату України і 1999 року вибороли право участі в єврокубку. Про роботу з «Аеропорт-Бориспіль» також залишилися приємні спогади. Це була чудова команда з гарними стосунками в колективі. Вона також стала бронзовим призером, щоправда, першої ліги. Але перед нами і не ставили завдання пробитися до Суперліги. Взагалі, у всіх різні підходи, проте мені цікаво було працювати всюди.
- Який із трьох клубів, за які ви самі грали, а це – «СКА» (Ростов-на-Дону), київський «Локомотив» і «Спартак» (Петропавловськ-Камчатський), став для вас, так би мовити, рідним?
- Я в усіх трьох почувався достатньо комфортно. Любив і люблю волейбол, тому, напевно, для мене сам клуб не мав великого значення, бо на першому місці завжди була гра. Я в усіх командах був догравальником-нападаючим, мав вести прийом, блок, напад, і ззаду також працював. Іншими словами, широке в мене було амплуа. Найбільшого ж я досягнув із ростовським СКА, який очолював фантастичний фахівець Віталий Григорович Зенович – заслужений тренер Росії. На жаль, його вже немає з нами. Я у нього набрався величезного досвіду як для тренерської роботи, так і для гри. Зі СКА я ставав бронзовим і срібним призером чемпіонату СРСР. Саме ця команда склала кістяк збірної РРФСР, яка виграла Спартакіаду-1971. І звідти я потрапив до збірної Союзу.
- Тієї самої, в складі якої згодом стали чемпіоном Європи-1971. Щось, окрім медалі, залишилось у вас на згадку про тріумфальні змагання в Італії?
- Звичайно – сувеніри та фото, хоча їх дуже мало. І всі вони були любительскими – хтось із хлопців фотографував на якийсь апарат. Тоді ж не було смартфонів, як зараз. А професійні фотографії йшли в газету і до нас не доходили.
- А форма, в якій ви здобували золоті медалі, збереглася?
- На жаль, ні. Нас швейцарські колекціонери там «пограбували». Тобто, розібрали на сувеніри. Проходу нам не давали у Мілані. Шось вимолювали, щось викупали. Дуже вже їм хотілося мати сувенір від чемпіонів Європи з гербом СРСР. Таких завзятих колекціонерів ще пошукати!
- Які ігри найбільше запам’яталися на тому чемпіонаті?
- Усі! Ми же там лише один матч програли, останній - чехам, але він уже не мав турнірного значення. Чемпіонське звання ми собі забезпечили достроково. Можливо, тому розслабилися, вийшли на майданчик відбувати номер, якщо можна так сказати. Нам за це не влетіло, але румуни тоді дуже сильно на нас образилися. Адже якби ми обіграли чеську команду, тоді б вони потрапили на Олімпіаду в Мюнхені-1972. А так їм довелося їхати на відбірковий турнір...
- Це через «золото» європейської першості вас запросив до себе київський «Локомотив»?
- І так, і ні. За словами відомих фахівців Владислава Шамшура та Бориса Терещука, вони поклали на мене око давненько. І щойно у 1972 році я закінчив військову службу в лавах Радянської армії, одразу ж запросили до «Локомотива». Обіцяли і справді створили для мене відмінні умови як для проживання, так і для повноцінних занять волейболом. На той момент я відверто радів, що перейшов саме до цього клубу, адже в нього були хороші традиції і сам колектив. У Києві я відіграв біля семи років. Саме з «Локомотива» був запрошений грати за збірну УРСР. А на базі київського і харківського «Локомотивів» була створена збірна, яка в 1975 році взяла участь у змаганнях Міжнародного союзу залізничників і виграла їх. Крім того, 1973 року київський «Локомотив» виграв Кубок СРСР...
Колектив Федерації волейболу приєднується до численних поздоровлень і бажає Олегу Запорожцю, насамперед, міцного здоров’я!
