_pictogram.svg.png)
Сьогодні Юрій Павлович Кучінов головний тренер жіночої збірної команди України з важкої атлетики, видатний тренер сьогодення, який вже увійшов в історію. На нього рівняються, в нього вчаться молоді тренери. Але, сам Юрій Павлович зізнається - були часи, коли він зовсім не хотів праціювати тренером.
Ми дізнаємося історію життя та становлення видатної людини з перших вуст - Юрій Павлович про себе:
Я народився 18 травня 1955 року у невеликому російському містечку Шар’я. Саме з цією місцевістю пов’язані героїчні пригоди Івана Сусаніна.
У мене було справжнє дитинство. Дітлахами ми бігали на вулиці в нехитрому одязі: гумових чоботах і куфайці. Взимку полюбляли юрбою кататися на лижах. Коли ж теплішало, плавали в річці, займалися на турніках. Іноді, коли виникали сутички чия вулиця сильніша, доводилося застосовувати елементи єдиноборств. Це були 60-ті рр. У той час це був наче окремий вид спорту. Сьогодні я можу порівняти це з козацькими забавами «лава на лаву». Бували протистояння більш масштабні – район на район. Так молодь загартовувалася, відбувалося становлення особистості. Цікаво, що подібне з’ясування хто сильніший відбувалося не лише в моєму містечку, а й практично всюди.
У нас майже вся молодь займалася лижами. Були й серйозні успіхи. Наприклад, брати Коробкіни свого часу стали чемпіонами області. Що ж до мене, я завжди хотів йти своїм шляхом, не залежати від натовпу. Саме тому цікавився іншими видами спорту. Мені імпонував спорт, який розвиває силу, однак важку атлетику я тоді серйозно не розглядав. І от одного разу, коли під час ремонту в нашому будинку змінювали чавунні радіатори опалення, я зі своїм однокласником Миколою Вєсєловим вирішили помірятися силами. На палиці від лопати ми підвісили по три радіатори та стали змагатися, хто з такою вагою зможе більше разів виконати вправу «Жим лежачи». Перемогу здобув я. Після цього до мене додому стали приходити інші хлопці, які теж хотіли помірятися силами. Поступово я став вішати по шість радіаторів з кожного боку. Пізніше в залізничному депо ми добули поршні від локомотиву, навісили їх на металевий лом і продовжили з’ясовувати хто сильніший. Навіть дорослі чоловіки тоді брали участь у наших імпровізованих змаганнях, але мене ніхто не міг перевершити.
У восьмому класі я здивував своїх товаришів тим, що на мізинці підняв гирю вагою 32 кг. Потім я вигадав ще одну розвагу – розміщувати між пальцями руки олівці, а потім ламати їх. Це вже зараз я розумію, що то були звичайні юнацькі хвастощі, але так відбувалося наше самоствердження. В місті були і відомі важкоатлети. Так, наприклад, Юрій Голубцов, який згодом переїхав до Донецька, став багаторазовим чемпіоном СРСР, Микола Сорокін – живе зараз в Шар’ї, Сергій Алєнін – працює зараз тренером в Маріуполі, та багато інших.
Зрештою, настав час, коли я прийшов у секцію важкої атлетики, яка знаходилась у місцевому сільгосптехнікумі. Тренером тоді працював Геннадій Шапкін. Він навчив мене правильно піднімати штангу. Я швидко почав прогресувати – ще до закінчення школи став чемпіоном області.
У 1970 році мої батьки переїхали в Україну, місто Іллічевськ (зараз Чорноморськ), а мене залишили в Шар’ї, щоб я закінчив школу. Дивуюся, як вони на це наважилися. Виходить, вони мені довіряли, а тому були впевнені, що зі мною все буде добре, хоча я був не дуже слухняним хлопцем. Чого лише варте моє катання верхи на поїзді! Це, до речі, дуже цікава історія.
Біля нашого містечка, на відстані 170 км, що для Росії вважається зовсім поряд, розташоване місто Кіров, куди я частенько їздив з друзями. Ми забиралися на дах поїзда, а перед кінцевою станцією зістрибували. Якось міліція спіймала одного мого товариша, який всю провину звалив на мене, мовляв, це я всіх підбивав. В міліції вирішили, що я був ватажком, але коли я прийшов до відділку, всі побачили, що я на 5-7 років молодший за моїх товаришів. А взагалі, я дуже швидко бігав, тому і не попадався.
Закінчивши школу, у 1972 році я переїхав до батьків в село Нова Долина Овідіопольського району Одеської області. Одразу ж став шукати секцію важкої атлетики. Якось по дорозі на пляж у Чорноморську я почув знайомий дзвін. Це був звук штанги. Його важко було сплутати з чимось іншим, бо диски тоді були повністю залізні, а не покриті гумою, як зараз. Звісно ж, я зайшов до зали, побачив, що там займаються такі богатирі! Зачарований, я довго спостерігав за ними, а потім і сам напросився з ними тренуватися. Коли я підняв 120 кг, всі здивувалися, тому вже через два тижні я поїхав на чемпіонат області, де здобув перемогу. Так тренери звернули на мене увагу.
Я став членом команди-учасниці чемпіонату СРСР серед спортсменів товариства «Воднік», до якого входив наш спортивний зал. Цей чемпіонат я виграв. Після цього взяв участь у чемпіонаті СРСР серед юнаків до 18 років у місті Кіровобад в Азербайджані, який, до речі, проводився вперше. Мені було дуже цікаво брати участь у таких змаганнях. І хоча я тоді виступив не дуже добре (очікував від себе більшого), для першого разу на чемпіонаті такого рівня результати були задовільними.
Звісно, до призових місць тоді було ще далеко. Але повернувшись додому, я зловив зірку, мені здавалося, що я вже досяг неабияких висот у спорті. Я став пропускати тренування. Тоді мені було близько 18 років, через пів року мав йти до армії. Вже було направлення до СКА Одеське, це спеціальна спортивна рота. Коли ж я прийшов до військкомату, сталася помилка: мене відправили в інші війська, хоча тренер обіцяв, що мене мають перевести до СКА. Натомість я два тижні їхав потягом і потрапив до міста Кахка, що в Туркменії. Це пустеля Каракум. І от там почалася справжня служба: ми бігали з повною бойовою викладкою пустельними пісками. Але я не шкодую, що все так склалося – служба в армії мене загартувала.
А тим часом тренер бив на сполох, писав у спортивне товариство «Динамо», що не туди відправили учасника першості Радянського Союзу. Згодом прийшов лист, що мене мають перевести до спортивного батальйону в Ашхабаді. Коли я вже їхав у потязі, познайомився з офіцером родом із Одеси. Той розповів мені про сильну військову школу собаківництва в Душанбе. Потрібно було вчитися 14 місяців, а по закінченню студенти отримували військове звання молодшого лейтенанта та диплом інструктора-дресирувальника. Тоді я серйозно замислився над тим, щоб здобути освіту та фах. Своєму новому знайомому я залишив свої контакти і через деякий час отримав лист-виклик. Мене відвезли на військовий аеродром і літаком відправили до Душанбе.
Школа дійсно була дуже велика, налічувала близько 800 собак. Нас тоді набрали 700 курсантів, але попередили, що успішно завершити навчання зможуть лише 300. У мене з’явився страшенний азарт, закортіло неодмінно закінчити цю школу. Інтриги додали ще викладачі, які на заняттях розказували, що років 20 школа не випускала відмінників навчання. І от я став кращим студентом. Спочатку викладачам не подобалось, що я виділявся серед інших, мене нерідко відправляли в наряди. По закінченню навчання мені запропонували бути командиром відділення, а згодом я став старшим інструктором школи собаківництва. Я мав контролювати порядок п’яти навчальних застав, слідкувати, щоб курсанти добре дбали про собак, виїздити з ними на підготовку тощо. На деякий час про важку атлетику звичайно ж довелося забути…
Розповім ще один цікавий епізод з мого життя. Наближався кінець служби, ми вже рахували дні до дембеля. Прикордонні війська належали до військ комітету держбезпеки. Ми чекали наказу тодішнього міністру оборони, а потім через два місяці мав прийти наказ Андропова. Наказ Гречко вже був. Приїхала комісія. Нам оголосили, що хто хоче потрапити до вищої школи комітету держбезпеки, може пройти співбесіду та без іспитів вступити до школи. Зі всього середньоазійського прикордонного округу мали обрати лише двох людей. Я розумів, що при такій маленькій квоті пройти нереально, тому вирішив не забивати собі голову. Легко й невимушено пройшов співбесіду, а потім пішов гуляти містом, їсти морозиво… Згодом з Москви прийшов лист про те, що я пройшов відбір. Тепер мене мали достроково демобілізувати та відправити на навчання до вищої школи КДБ. Тоді я серйозно перелякався. Я ніколи не мріяв про таку кар’єру, бачив себе в майбутньому далекобійником, тому військова служба мене не дуже приваблювала.
А тим часом мені потрібно було прийти до керівника школи Малахова (до речі, героїчний був начальник, згодом став генералом!). Він мав розказати мені куди їхати і взагалі як бути далі. Напередодні я всю ніч прогуляв з друзями. Вони відверто заздрили, бо я так легко потрапив до престижної школи. На ранок, зібравшись із думками, я заявив Малахову, що не можу їхати до Москви, бо потрібен своїй родині, батько хворіє... На це він відповів мені: «Ти що, ідіот? Туди діти генералів не можуть потрапити! До чого тут твої батьки? Треба йти вперед, думай про своє майбутнє!» Я все-таки відмовився. Він ще довго на мене кричав, погрожував, що я останній поїду додому серед військових строкової служби. Так і сталося...
Очікуйте продовження історії...
